— От я вас! — гукав зверху дебелий полковник.— Всіх перев'яжу! Бачили, як перев'язав я ваших? Виведіть їм на вал запорожців! — крикнув полковник у бік хорунжого. Хорунжий побіг.
До групи полонених запорожців, перев'язаних і без шароварів, підбіг хорунжий.
— Вперед! Ідіть, собачі душі!
І хорунжий люто замахнувся нагаєм на курінного Хліба, що стояв був попереду, але Хліб так ударив ланцюгом хорунжого, що той тільки несамовито зойкнув і упав мертвим на землю.
Три панцирники, однак, схопили Хліба ззаду. Підійшов воєвода і, повернувши голову в бік стрільців, сказав, показуючи на Хліба:
— Застреліть!
— Стривай, пане,— сказав Хліб.— Не віддавай мене на ганебну смерть, як пса. Не стріляй. Ти взяв мене в полон п'яного, коли я спав безборонний. Звели посадити мене на палю, дай мені вмерти достойно лицарською смертю, як умерли батько мій і дід.
І Хліб подивився на воєводу таким страшним поглядом, що воєвода затулив рукою очі. Запорожців повели...
Полонених поставили на валу.
— Не журися, Хлібе! Виручимо! — кричали знизу козаки.
Понурив голову в землю отаман, соромлячись наготи своєї перед своїми ж козаками.
І за одну ніч посивіла міцна голова його.
— Не журися, друзяко,— долинув до нього голос курінного отамана Бородатого.— Біда може з усяким трапитись,— гукав Бородатий.
— Ви, видко, на сонних людей хоробре військо! — говорив, поглядаючи на вал, Голокопитенко.
— От почекайте, ми вам обріжемо чуби! — кричали згори.
— А хотів би я подивитись, як вони нам обріжуть чуби,— говорив Попович, повернувшись перед ними на коні, і потім, подивившись на своїх, сказав: —А хто зна! Може, ляхи й правду кажуть: коли виведе їх он той пузатий, вони матимуть добрий захист.
— Чому ж ти думаєш, вони матимуть добрий захист? — спитав Голокопитенко, знаючи, що Попович уже готується щось пришпилити.
— А тому, що позад нього сховається все військо, і вже чорта лисого з-за його пуза дістанеш кого-небудь списом.
Всі козаки засміялися.
— Відступайте, відступайте швидше від мурів! — закричав кошовий Кирдяга.
Почувся вибух картечі.
Брама відчинилася, і виступило військо.
Спереду гусари.
За ними — кольчужники.
Потім панцирники; за ними всі у мідних шоломах.
— Не давайте їм! Не давайте їм шикуватися в ряди! — гукав кошовий.
— Напирайте всіма куренями! Татарівський курінь, нападай збоку! Напирайте ззаду, Кукубенко й Паливодо! Мішайте їх, мішайте, розділяйте!
І вдарили могутньою лавиною козаки.
Збили й змішали ляхів і самі змішалися. Діло пішло на мечі та на списи.
Демид Попович заколов і збив з коня трьох шляхтичів.
Рубан, добрий козак, зчепився теж з одним з найхоробріших у польському війську, і довго билися вони. Вже подужав був Рубан пана і вдарив його гострим турецьким ножем у груди, та не вберігся: тут-таки звалив його найвродливіший, стародавнього князівського роду лицар і помчав на білому коні далі, рубаючи голови багатьом козакам.
— От з ким би я хотів помірятися силою! — закричав незамайківський курінний Кукубенко і, припустивши коня, полетів прямо йому в тил.
Наздогнавши князя, Кукубенко крикнув нелюдським криком. Озирнувся князь і впав з коня від кулі в лопатку. Кинувся з коня Кукубенко.
Силкувався було князь захищатися шаблею, та Кукубенко підняв палаш і зарубав його.
— Кукубенку! Що ж ти покинув неприбраним таке багатство? — гукнув курінний Бородатий і почав, нагнувшись, знімати з князя турецький ніж, оправлений у самоцвітне каміння, гаманець з грішми, не почувши, як налетів на нього червононосий хорунжий.
Розмахнувся і вдарив шаблею по шиї.
Відскочила і покотилася могутня голова.
Розкрила обурені очі, дивуючись, що так рано розпрощалася з життям.
Налетів на червононосого хорунжого Остап і накинув йому на шию аркан. Почервоніло ще дужче червоне обличчя хорунжого. Очі на лоб полізли. Хотів був стріляти, та скорчена рука не змогла направити постріл. Куля полетіла в поле. Хорунжий рвонувся на мотузці, упав.
І поволік його по полю Остап, голосно скликаючи козаків уманського куреня:
— Панове товариство! Курінного вбито! Курінного! Товариство, до мене! Одрубано курінному голову! Оберемо нового курінного!
— А чим ти не курінний!!?!
— Остапа Бульбенка!
— Ти у нас курінний!
— Бульбенка на курінного!
Гукала більша частина куреня, мчавши з Остапом поруч. Остап зняв шапку.
— Спасибі, панове-братове, за честь. За мною!
— Слава! — гукали запорожці.
Заскрипіла, відчиняючись, залізом кована брама і впустила, як овець у кошару, збитих у гурт, стомлених, пилом укритих вершників.
Багато запорожців помчало за ними.
— Відходь, відходь, пани-браття, від мурів. Не годиться близько,— кричав курінний Остап.
Почувся випал з кріпосних гармат.
— Ага! Попало! — посміхнувся Остап, бачачи, як декому попало від картечі.
— От і новий отаман, а веде курінь, як старий,— сказав кошовий Кирдяга, під'їхавши до Остапа.
Оглянувся Бульба: Остап!
— Спасибі, товариство, за честь, що виявили ви моєму синові Остапу.
— Ну що, перев'язали, чортового батька! Сміялись запорожці. Побиті поляки щось кричали
здаля.
Вечоріло. По степах гасали скажені коні з прив'язаними до хвостів трупами і розтинали повітря тривожним іржанням.
Запорожці сіли кружка вечеряти.
Мчить степом козак Голодуха Максим на татарському коні, два коні на поводу.
Мчить Голодуха на парі коней.
Мчить Голодуха на одному коні.
Мчить Голодуха стомлений, розпухлий, спалений сонцем і вітрами. Влетів Голодуха в курінь. Обступили його запорожці.
— Товариші,— промовив Голодуха смертельно стомленим голосом.— Слава богу... думав, не знайду... П'ятий день з коня не злізаю...
— Скажи-но, що... І звідки ти?
— Татари... Січ-матір спалили.... Всіх вирізано! Забрано в полон... один я втік...
— Та що ж ви? П'яні були там чи спали? — почулися голоси запорожців.
Але Голодуха не відповів. Очі йому склепилися, він упав з коня і заснув твердим сном.
— Давай раду, кошовий...
— Хай старі наперед скажуть.
— Кошовий... Давай раду, отамане.
Загомоніли запорожці тихо й схвильовано. Звістка про загибель Січі вразила всіх у самісіньке серце. Було тихо, як біля домовини найближчого. Кошовий зняв шапку і вже не як начальник, а як товариш подякував козакам за честь і сказав:
— Спасибі, товариші, за честь.
Кошовий говорив тихо, не так, як на мітингу. Він говорив тихо, і вдумливо, і дуже проникливо. І був він схожий в цей час не на грізного запорозького отамана, а на доброго лагідного дядька.
— Та коли вже мене вшанували, то моя рада: не гаяти, товариші, часу і гнатися за татарином. Може, ще наздоженемо. Моя рада: рушати. Ми тут уже показали ляхам, що таке козаки; за кривду, скільки було сили, помстилися.
— Отже, моя рада — рушати,— закінчив свою промову кошовий.
— Рушати! — розляглося голосно по запорозьких куренях.
— Ні, неправдива твоя рада, кошовий! — промовив Бульба, що стояв попереду свого куреня. — Ти забув, мабуть, що в полоні зостаються наші, захоплені ляхами?
Тарас вийшов наперед:
— Ти хочеш, мабуть, щоб ми не поважали першого святого закону товариства, покинули б братів своїх на те, щоб з них живцем зідрали шкуру, щоб четвертували козацьке тіло і розвозили по містах і селах? Який же козак з того, хто кинув у біді товариша? Кинув його, як собаку, пропадати на чужині? — гукнув Тарас, звертаючись до запорожців.— Коли вже на те пішло,— повернувся він до кошового, — що всякий нехтує козацькою честю, то не дорікне вже ніхто мені. Сам-один зостаюся!
Завагалися запорожці.
— А хіба ти забув, полковнику,— промовив тоді кошовий,— що в руках у татар теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життя їх буде продане у вічну неволю поганську, а це гірше від усякої лютої смерті. Страшна неволя, а не смерть.
— Істинна правда,— задеренчав у запорозьких рядах голос старезного козака Касяна Бовдюга. Було Бовдюгові років сто. Це був найповажніший козак, носій запорозької правди і традицій.
— Скажіть нам, діду, що робити, порадьте,— загомоніли запорожці і притихли.
— Послухайте ж, дітки, мене, старого,— почав свою промову Бовдюг, напівлежачи в задку воза.
Козаки обступили його.
— Мудро сказав кошовий як голова козацького війська. Ну, велику правду сказав і полковник Тарас. Дай, боже, йому віку довгого. Перша честь козака є шанувати товариство. От, скільки живу я на світі, не чув я, панибраття, щоб козак покинув де чи продав як-небудь свого товариша. І ті, і другі — нам товариші. Так от яка моя мова: ті, кому милі захоплені татарвою, нехай женуться за татарами, а кому любі полонені ляхами, нехай зостаються. Оце й буде по-нашому. Кошовий піде з одною половиною за татарами, а друга половина хай обере собі наказного отамана, от хоч, приміром, полковника Бульбу Тараса, дай йому, боже, здоров'я. Отаке-то.
(Продовження на наступній сторінці)