— Взагалі ти менше базікай. А чому Трумен не може ловити рибу?
— Ну, нехай ловить, не чіпляйся до мене.
— Дуже багато ти тямиш.
— Припиніть політику! Однаково, ми ніколи не зрозуміємо, що робить угорі ця кліка.
— Не розумію, що ти маєш на увазі. Якщо політика лізе до тебе з кожної картинки:..
— Дурниці.
— Дурниці для дурнів. А я ще вчора, побачивши це фото, зрозумів, що Скотт везе війну.
— Я затикаю вуха!
— Я теж заткнув.
— Припинім теревені. Не забуваймо, що кожен третій з нас...
— Пізно.
Всі переглянулись.
— Чому третій? Зараз він так сказав, що вже всі...
— Слухайте, в мене голова тріщить. Чарлі!
— Пропоную легке читання. (Читає). "Щохвилини в США чиниться три серйозні злочинства".
— Щохвилини? Три? Ф'ють!..
— Так. "Федеральне бюро розслідування повідомляє: в 1946 році в США було заарештовано 759 600 злочинців. Середній вік заарештованих 21 рік". "50 000 школярок народили незаконних дітей".
— О-о! Дівчатка!
— Це все кінофільми, чорти б їх забрали! Надивляться розпусти, потаскушки!
— "Загальна кількість зареєстрованих злочинців США в 1945 році 6 000 000, тобто один кримінальний на 23 жителі".
— Більше!
— Зареєстрованих. Якось я читав, — дика кількість божевільних!
— 8 000 000.
— Припиніть політику!
— Яку політику? Я що сказав? Я сказав — 8 000 000 божевільних. Це не політика, а статистика.
— Де ти добув цей журнал?
— Не твоє діло. Слухайте. Якщо ми вже всі тут шпигуни, благаю, будьмо вільними людьми хоч один останній цей вечір. Ні слова туди. (Показує вгору).
— П'ять років Сінг-Сінга.
— Мовчу. Пауза.
Через півгодини лікар Уїнчелл знав уже про все, що говорилося в "нижньому поверсі".
— П'ять років Сінг-Сінга,— сказав він, вислухавши доповідь інформатора, — цьому дияволу... Не знаю. Я придумав би для всіх їх який-небудь острів Святої Єлени... Ще хто?
— Чарлі Харт — стенографіст і обидва кур'єри.
— Банда. Всіх замінити пора. Все?
— Йєс.
— Гуд бай.
В консульському відділі посольства звичайний прийом одвідувачів. В приймальні переважно старі люди, дітей яких доля закинула в Америку ще до революції. Є й рідня воїнів Радянської Армії, що попали в полон і повтікали на Захід у сферу американського війська. Ось інженер Домонтович. Його син, загнаний Роммелем в Африку як військовополонений, якимсь чином написав батькові розпачливого листа з американського концтабору. Домонтовича приймає Джон Гревс.
— Пане Домонтович, ви тільки не хвилюйтеся...
— Як не хвилюватися!.. Це мій син, містер консул.
— Так, бачу (пробігає очима заяву), але... Отже, він попав у Марокко...
. — Так. Роммель загнав як військового полоненого. Ми вважали, що він давно загинув... І от... що ж це таке? Навіщо ви мучите його в таборі стільки років?
— Ну, це ми, звичайно, з'ясуємо. Він член партії?
— Ні.
— А ви?
— Ні.
— Ви поляк?
— Так.
— Живете в Росії...
— З дев'ятсот п'ятнадцятого року. Втік з Варшави од німців. Це моя друга батьківщина.
— Ви інженер?
— Так.
— Працюєте?
— В Сибіру на одному заводі.
— Великому?
— Так.
— Умгу. Ваша спеціальність не має відношення до... ядерної фізики?
— Пробачте. Хіба фізика має відношення до долі мого сина?
— Уявіть собі, може мати... Містер Домонтович, от якби ви заповнили, наприклад, цей маленький бланк. Тут усього шість запитань.— Простягає бланк.
Домонтович читає.
— Ви — не росіянин, позапартійний. І... батько мученика.
— Мені хочеться плюнути... А взагалі я почну з того, що ви — негідник! — сказав Домонтович, відкинувши бланк.
Останню фразу чують у кабінеті Марроу і Скотт. Марроу (до Скотта). Типовий випадок. Голос Гревса. Зрозумів... Тільки, будь ласка, не агітуйте мене за комунізм.
Голос Домонтович а. Яка гидота!
В кабінеті консула.
— Це не гидота. Це — життя, — з "сумною", вдаваною посмішкою сказав Гревс.— Ви ідеаліст, пане Домонтович. Ну!.. Гаразд. Підождемо, з'ясуємо. Де Сибір, де Африка. Можливо, ваш син виявиться більш практичним.
Секретар консульства Френсіс Дарлінгтон приймав старих людей.
— Пане секретар, чого ви од нас хочете? Ми топчемо ваші пороги вже півроку. Навіщо ви глумитеся над нашою старістю?
— Ніхто над вами не глумиться. Ви хочете їхати в Америку?
— Ні!
— Чого ви хочете?
— Ми хочемо перед смертю побачити дітей, так вони в Америці.
— Ну, будь ласка.
— Так чого ж ви од нас хочете? Які списки? Ми старі люди! Адже у вас теж є батько й мати.
— Так. Але якби мого батька й матір попросили зробити маленьку послугу за послугу...
— Яку?
— Список, ну, хоч би десяти "приступних" клієнтів.
— Знову... Що таке "приступних"? Я член профспілки!
— Ну... Ви були перукарем?
— Так. П'ятдесят років!
— В Дніпропетровську?
— Так.
— Так невже в вас не було клієнтів, котрі говорили щось політично не-е-е... незгідне? Я ж повинен бути чимсь гарантований, що ви не комуністи. Я на службі...
Нараз Дарлінгтон зблід. Побачивши, що в приймальню входить молода дівчина, він урвав розмову й хапливо вийшов.
Марроу викликає секретаря:
— Просіть міс Бедфорд.
— Иес, сер. (Виходить). Входить Анна Бедфорд.
— О-о! Міс Бедфорд! З приїздом!
— Дякую.
— Як прекрасно впливає на вас Азія! Чарівно! Казахстан...
— Так! То — світ!.. А Вірменія!.. Це... я бачила розкопки царства Урарту... Це казка!.. — радісно усміхається Анна.— Мені подарували зерно пшениці — три тисячі років!
— Ви непоправні... Розкопки... Потрібні дуже спішно розкопки тут, у Москві. Ви містера Гревса бачили?
— Ні.
— Підіть до нього. Розкопки. Боже мій, ви — дитина. Чарівна.
Анна у Гревса.
Г р е в с. За час вашої відсутності ми трохи посунулись уперед, Анно. Віра Громова — не вчителька. Вона фізик. І якщо вона од вас це приховала, ви повинні зрозуміти. Це (показує фото одного з тих, що були у Громова на святі) її чоловік, теж фізик. Дуже видатний. Десь за Уралом. Ви догадуєтесь?
Анна. Вони в Москві?
Г р е в с. Так. Приїхали. Але звідки?.. Вам треба їх якось провідати. Дуже важливо, хоч би малюсіньку ниточку!..
В просторій квартирі доктора біологічних наук Громова гості. Старі друзі й співробітники, молоді науковці,— чоловіки й жінки. Входить відомий уже нам Громов Сергій Васильович, який допіру повернувся з Кремля. Дуже огрядний, з гучним голосом, широкими рухами, написаний широким пензлем росіянин. У старовину з нього вийшов би сподвижник Єрмака Тимофійовича або Дежнєва. Об'їздив півсвіту, хоч і прикидається кабінетним ученим. Сьогодні в нього свято: один із щонайбільших проектів, в розробці якого він брав участь протягом кількох років, прийнятий і схвалений, більше того, завтра він буде опублікований у пресі. Він щасливий. Він завжди говорив: працювати в такому ділі — вже щастя.
Помітивши Анну Бедфорд, що прийшла в супроводі лікаря Уїнчелла з його дочкою, швидко пішов їй назустріч:
— О! Розвідка!
— Добрий вечір, Сергію Васильовичу!
— Де пропадали півроку?
— В багатьох місцях. Урал... Ну, Крим, Вірменія.
— Вірменія?
— Так. Учора тільки приїхала. І от іду з лікарем Уїнчеллом — зустрічаю Віру!
— Дуже мило. Ви теж були у Вірменії?
— Вірменія! О, но, сер, — сказав Уїнчелл. З цього Громов зробив висновок, що він не знає російської мови або прикидається, що не знає.
— Я дуже рада. Я стільки бачила приємних людей... Як здоров'я?
— Дуже добре. Як ви? Додалося, читаю ось, неначе роботки? — хитро усміхнувся Громов, роздивляючись Уїнчелла.
— Ні. А в вас?
— Ну, в науці, знаєте, завжди щось є.
— Цікаво?
— Дуже. Велике пожвавлення в археології. Ваші вчені почали шукати Ноїв ковчег на Арараті. Причому цей Ной, виявляється, сів на міль якраз саме з боку СРСР. Як вам це подобається! Ну, величезні розкопки в Туреччині, Ірані, Афганістані. Але головне і найновіше сьогодні в науці — про життя.
— Що? Коли не секрет,— спитала Анна.
— Насуваються пустелі. І, мабуть, у зв'язку з цим у вашому посольстві прибавилось роботи, еге ж?
— Не розумію.
— Не в курсі діла? От тобі й на! Наміряєтесь перетворювати СРСР у пустелю й прикидаєтесь невинною. Ай-ай-ай!
— Ви, як завжди, оригінально жартуєте.
— Тату, не треба.
— Чому? В нас не міністерство й не ВОКС — приватна квартира професора. А приватні квартири наші теж цікавляться пустелями, дитинко.
(Продовження на наступній сторінці)