«Прощай, Америко!» Олександр Довженко — сторінка 6

Читати онлайн кіноповість Олександра Довженка «Прощай, Америко!»

A

    — Взагалі ти менше базікай. А чому Трумен не може ловити рибу?

    — Ну, нехай ловить, не чіпляйся до мене.

    — Дуже багато ти тямиш.

    — Припиніть політику! Однаково, ми ніколи не зрозуміємо, що робить угорі ця кліка.

    — Не розумію, що ти маєш на увазі. Якщо політика лізе до тебе з кожної картинки:..

    — Дурниці.

    — Дурниці для дурнів. А я ще вчора, побачивши це фото, зрозумів, що Скотт везе війну.

    — Я затикаю вуха!

    — Я теж заткнув.

    — Припинім теревені. Не забуваймо, що кожен третій з нас...

    — Пізно.

    Всі переглянулись.

    — Чому третій? Зараз він так сказав, що вже всі...

    — Слухайте, в мене голова тріщить. Чарлі!

    — Пропоную легке читання. (Читає). "Щохвилини в США чиниться три серйозні злочинства".

    — Щохвилини? Три? Ф'ють!..

    — Так. "Федеральне бюро розслідування повідомляє: в 1946 році в США було заарештовано 759 600 злочинців. Середній вік заарештованих 21 рік". "50 000 школярок народили незаконних дітей".

    — О-о! Дівчатка!

    — Це все кінофільми, чорти б їх забрали! Надивляться розпусти, потаскушки!

    — "Загальна кількість зареєстрованих злочинців США в 1945 році 6 000 000, тобто один кримінальний на 23 жителі".

    — Більше!

    — Зареєстрованих. Якось я читав, — дика кількість божевільних!

    — 8 000 000.

    — Припиніть політику!

    — Яку політику? Я що сказав? Я сказав — 8 000 000 божевільних. Це не політика, а статистика.

    — Де ти добув цей журнал?

    — Не твоє діло. Слухайте. Якщо ми вже всі тут шпигуни, благаю, будьмо вільними людьми хоч один останній цей вечір. Ні слова туди. (Показує вгору).

    — П'ять років Сінг-Сінга.

    — Мовчу. Пауза.

    Через півгодини лікар Уїнчелл знав уже про все, що говорилося в "нижньому поверсі".

    — П'ять років Сінг-Сінга,— сказав він, вислухавши доповідь інформатора, — цьому дияволу... Не знаю. Я придумав би для всіх їх який-небудь острів Святої Єлени... Ще хто?

    — Чарлі Харт — стенографіст і обидва кур'єри.

    — Банда. Всіх замінити пора. Все?

    — Йєс.

    — Гуд бай.

    В консульському відділі посольства звичайний прийом одвідувачів. В приймальні переважно старі люди, дітей яких доля закинула в Америку ще до революції. Є й рідня воїнів Радянської Армії, що попали в полон і повтікали на Захід у сферу американського війська. Ось інженер Домонтович. Його син, загнаний Роммелем в Африку як військовополонений, якимсь чином написав батькові розпачливого листа з американського концтабору. Домонтовича приймає Джон Гревс.

    — Пане Домонтович, ви тільки не хвилюйтеся...

    — Як не хвилюватися!.. Це мій син, містер консул.

    — Так, бачу (пробігає очима заяву), але... Отже, він попав у Марокко...

    . — Так. Роммель загнав як військового полоненого. Ми вважали, що він давно загинув... І от... що ж це таке? Навіщо ви мучите його в таборі стільки років?

    — Ну, це ми, звичайно, з'ясуємо. Він член партії?

    — Ні.

    — А ви?

    — Ні.

    — Ви поляк?

    — Так.

    — Живете в Росії...

    — З дев'ятсот п'ятнадцятого року. Втік з Варшави од німців. Це моя друга батьківщина.

    — Ви інженер?

    — Так.

    — Працюєте?

    — В Сибіру на одному заводі.

    — Великому?

    — Так.

    — Умгу. Ваша спеціальність не має відношення до... ядерної фізики?

    — Пробачте. Хіба фізика має відношення до долі мого сина?

    — Уявіть собі, може мати... Містер Домонтович, от якби ви заповнили, наприклад, цей маленький бланк. Тут усього шість запитань.— Простягає бланк.

    Домонтович читає.

    — Ви — не росіянин, позапартійний. І... батько мученика.

    — Мені хочеться плюнути... А взагалі я почну з того, що ви — негідник! — сказав Домонтович, відкинувши бланк.

    Останню фразу чують у кабінеті Марроу і Скотт. Марроу (до Скотта). Типовий випадок. Голос Гревса. Зрозумів... Тільки, будь ласка, не агітуйте мене за комунізм.

    Голос Домонтович а. Яка гидота!

    В кабінеті консула.

    — Це не гидота. Це — життя, — з "сумною", вдаваною посмішкою сказав Гревс.— Ви ідеаліст, пане Домонтович. Ну!.. Гаразд. Підождемо, з'ясуємо. Де Сибір, де Африка. Можливо, ваш син виявиться більш практичним.

    Секретар консульства Френсіс Дарлінгтон приймав старих людей.

    — Пане секретар, чого ви од нас хочете? Ми топчемо ваші пороги вже півроку. Навіщо ви глумитеся над нашою старістю?

    — Ніхто над вами не глумиться. Ви хочете їхати в Америку?

    — Ні!

    — Чого ви хочете?

    — Ми хочемо перед смертю побачити дітей, так вони в Америці.

    — Ну, будь ласка.

    — Так чого ж ви од нас хочете? Які списки? Ми старі люди! Адже у вас теж є батько й мати.

    — Так. Але якби мого батька й матір попросили зробити маленьку послугу за послугу...

    — Яку?

    — Список, ну, хоч би десяти "приступних" клієнтів.

    — Знову... Що таке "приступних"? Я член профспілки!

    — Ну... Ви були перукарем?

    — Так. П'ятдесят років!

    — В Дніпропетровську?

    — Так.

    — Так невже в вас не було клієнтів, котрі говорили щось політично не-е-е... незгідне? Я ж повинен бути чимсь гарантований, що ви не комуністи. Я на службі...

    Нараз Дарлінгтон зблід. Побачивши, що в приймальню входить молода дівчина, він урвав розмову й хапливо вийшов.

    Марроу викликає секретаря:

    — Просіть міс Бедфорд.

    — Иес, сер. (Виходить). Входить Анна Бедфорд.

    — О-о! Міс Бедфорд! З приїздом!

    — Дякую.

    — Як прекрасно впливає на вас Азія! Чарівно! Казахстан...

    — Так! То — світ!.. А Вірменія!.. Це... я бачила розкопки царства Урарту... Це казка!.. — радісно усміхається Анна.— Мені подарували зерно пшениці — три тисячі років!

    — Ви непоправні... Розкопки... Потрібні дуже спішно розкопки тут, у Москві. Ви містера Гревса бачили?

    — Ні.

    — Підіть до нього. Розкопки. Боже мій, ви — дитина. Чарівна.

    Анна у Гревса.

    Г р е в с. За час вашої відсутності ми трохи посунулись уперед, Анно. Віра Громова — не вчителька. Вона фізик. І якщо вона од вас це приховала, ви повинні зрозуміти. Це (показує фото одного з тих, що були у Громова на святі) її чоловік, теж фізик. Дуже видатний. Десь за Уралом. Ви догадуєтесь?

    Анна. Вони в Москві?

    Г р е в с. Так. Приїхали. Але звідки?.. Вам треба їх якось провідати. Дуже важливо, хоч би малюсіньку ниточку!..

    В просторій квартирі доктора біологічних наук Громова гості. Старі друзі й співробітники, молоді науковці,— чоловіки й жінки. Входить відомий уже нам Громов Сергій Васильович, який допіру повернувся з Кремля. Дуже огрядний, з гучним голосом, широкими рухами, написаний широким пензлем росіянин. У старовину з нього вийшов би сподвижник Єрмака Тимофійовича або Дежнєва. Об'їздив півсвіту, хоч і прикидається кабінетним ученим. Сьогодні в нього свято: один із щонайбільших проектів, в розробці якого він брав участь протягом кількох років, прийнятий і схвалений, більше того, завтра він буде опублікований у пресі. Він щасливий. Він завжди говорив: працювати в такому ділі — вже щастя.

    Помітивши Анну Бедфорд, що прийшла в супроводі лікаря Уїнчелла з його дочкою, швидко пішов їй назустріч:

    — О! Розвідка!

    — Добрий вечір, Сергію Васильовичу!

    — Де пропадали півроку?

    — В багатьох місцях. Урал... Ну, Крим, Вірменія.

    — Вірменія?

    — Так. Учора тільки приїхала. І от іду з лікарем Уїнчеллом — зустрічаю Віру!

    — Дуже мило. Ви теж були у Вірменії?

    — Вірменія! О, но, сер, — сказав Уїнчелл. З цього Громов зробив висновок, що він не знає російської мови або прикидається, що не знає.

    — Я дуже рада. Я стільки бачила приємних людей... Як здоров'я?

    — Дуже добре. Як ви? Додалося, читаю ось, неначе роботки? — хитро усміхнувся Громов, роздивляючись Уїнчелла.

    — Ні. А в вас?

    — Ну, в науці, знаєте, завжди щось є.

    — Цікаво?

    — Дуже. Велике пожвавлення в археології. Ваші вчені почали шукати Ноїв ковчег на Арараті. Причому цей Ной, виявляється, сів на міль якраз саме з боку СРСР. Як вам це подобається! Ну, величезні розкопки в Туреччині, Ірані, Афганістані. Але головне і найновіше сьогодні в науці — про життя.

    — Що? Коли не секрет,— спитала Анна.

    — Насуваються пустелі. І, мабуть, у зв'язку з цим у вашому посольстві прибавилось роботи, еге ж?

    — Не розумію.

    — Не в курсі діла? От тобі й на! Наміряєтесь перетворювати СРСР у пустелю й прикидаєтесь невинною. Ай-ай-ай!

    — Ви, як завжди, оригінально жартуєте.

    — Тату, не треба.

    — Чому? В нас не міністерство й не ВОКС — приватна квартира професора. А приватні квартири наші теж цікавляться пустелями, дитинко.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора