Скидан. Де вже нам!
Безверхий. Свинарник довжиною в півтораста метрів, яким ви згиділи пейзаж з мого вікна. Оцей свинарник, я вас питаю, е він красивий чи ні? Ваша робота?!
Уляна. А чим він поганий?
Безверхий (до Уляни). Не ваше діло!
Скидан. Ви дивитесь на свинарник збоку, а я зсередини. До речі, ви всередині свинарника були?
Безверхий. Що ви цим хочете сказати?
Скидан. Всередині це не свинарник — готель свинячий, слово честі.
Безверхий. Начхать я хотів на ваш готель! (До Верещаки). Ви понімаете, що делается здесь?
Верещака. Верещака.
Безверхий. Той самий? Дуже приємно!
Безверхий. Ви понімаете, какой пейзаж згиділи з вікна? Вот так вот — рєчка, вот. Тут кустіки, вот здесь вот верби по лугу. Потом река делает такую, вот смотрітє, загогуліну, ну, то есть, батенька, красота невероятная!
Верещака. Дійсно...
Безверхий. Да пет. Слушайте. Ви слушаете? Вот. Прієзжаю з города: пу, зашли соседі — Запорожець, Кошовой, Гаркавий. Да... Обедаю. Випиваю, так сказать, рюмку водки, терновки, знаете лі, виходжу на балкон, лягаю, у меня, знаете лі, такая, вот смотрітє, лежаїточка вот здесь вот... Да... Нет... Ага! Лягаю, смотрю вперед — свінарнік! Сто двадцать метров. Не вандалізм!?
Скидан. А ви б, Федоре Григоровичу, свого проекта подали.
Безверхий. А ви меня просілі?
Скидан. Просив.
Безверхий. Значить, я забил. У меня артеріосклероз і міокардія вот здесь вот. Забил.
Скидан. А я не забув. Склерозу в мене нема.
Безверхий. Вот і жівіте з кабанамі. Я больше в вашем селе не жілец. Довольно свінарнікамі портіть ландшафти!
Уляна. Чого ви за свинарник учепились? Не так поставили! Загогулину йому закрили!.. Так забіжіть з другого боку та й милуйтесь. Все одно гуляєте та корів малюєте.
Безверхий. Не твойо дело. (До Верещаки). Слишали? Пришла в правління... дама!
Уляна. Хто дама? Я дама?
Безверхий (до Верещаки). Ну, ви посмотріте...
Уляна. Люди добрі, чули? Дамою мене узвав!
Нечитайло. Ну, й узвав, сатана тебе не візьме!
Уляна. Яка я дама? Причастуюсь!
Безверхий. Ну вот. Видіте?
Уляна. Я робоча жінка, а не дама.
Безверхий (до Верещаки). Вот вам тіп для комедії.
Уляна. Для кумедії? Для якої кумедії?.. П'ять літ корів малює та горщики па закладках! (До письменника). А вчора йду з роботи. Так натомилася. Дивлюсь: аж він малює будяки, що я не дополола. Не глум! Я будяки полю а він малює! І стида ж не має, а ще за границею був!
Безверхий. Я ухожу. Не желаю бить предметом глумлєній... (Щезає).
Тихий. Образився.
Нечитайло. А-а! Сміється з мужиків.
Тихий (до Верещаки). Скажіть, давно хочу спитати пробачте...
Верещака. Прошу.
Тихий. Чого це деякі письменники да, кажуть так дихати стали тугувато? То ж було колись, скажім ось Гоголь чи той, як його...
Трубенко. Граф Толстой!
Тихий. Граф Толстой! Граф Монте-Крісто. От писали!
Верещака. Ну, бачте, сучасникам це завжди так здається. Знову ж, були інші взаємини. Епоха була інша.
Демид. Монополька?
Верещака. Епоха! Час такий! Доба! І потім, всі вони оті письменники, були продуктом...
Демид. А, так! Були продукти, а де вони?
Тихий. Да не про те йде мова. Вони ж були пани? Робить їм нічого, от, гуляючи собі, й писали. Вірно я кажу?
Верещака. Не всі. Проте жили без навантаження Тематика також була не завжди актуальна, легка. Не те що в нас.
Демид. Еге. Що за день напишуть, те за ніч покурять Легкий тютюн!
Верещака. Який тютюн?
Тихий. А такий, що от, приміром, кажуть, що Пушкін так проти самого царя писав. А Шевченко навіть проти цариці. А зараз візьмеш книжку, проти кого ви пишете її проти чого...
Демид. І бомага не та якась... Не згорнуть, не закрутить... Самі цатрети.
Верещака. Цікаві настрої... Хм...
Тихий. А ви не хмукайте. От ви. Проти чого ви пишете книги?
Верещака. Мої книги... Ні проти чого... Пишу тільки за.
Тихий. Дак тоді нащо їх писать? Всяке ж письмо пишеться щось проти чогось. "Тільки за"! Хитра штука!
Уляна. А тобі яке діло? Чого ти до людини причепився?
Нечитайло. Уже в літературу лізе. 133
Верещака (тихо до Сірика). Цей дядько сволоч... (До Тихого, побачивши два ордени Червоного Прапора), Пробачте, за що у вас ордени?
Тихий. Тепер такі часи, що всі ми мусимо одне одному помагать. От я й кажу письменнику...
Уляна. Так ти ж неграмотний. Ти книги тільки куриш.
Тихий. Оце хіба що так. Єдиний твій проти мене аргумент. Освіта у мене вечірня. А пишуть все-таки не так!
Уляна. Ну, що ти скажеш!
Тихий (до Верещаки). Були діла й на ордени.
Верещака. Ваше прізвище?.. Пробачте...
Тихий. Тихий.
Верещака. Товаришу Тихий, коли б, спираючись на свій критико-літературний досвід, ви не курили книжок, а, скажімо, були культурною людиною, про що б ви книгу написали? Ви про це думали?
Тихий. Думав.
Уляна. Ну, скажіть на милость!
Тихий. Я не писав би про царів, тиранів чи великих персон. Я склав би книжку або казку про отакесеньку людину, що призначається на посаду, для якої в неї ум голови не хватає. І як ота людиночка... Як усе в неї зразу пішло обертом. Була неначе не дурна — показала дурість. Весела й привітна була — стала гордою і мовчазною. Була сором'язлива — стала категоричною. Була чесна — почала підробляти покажчики. Мало того, зробилась нещасливою і почала вже, прах би її взяв, наводити нудоту на всіх, хто їй підлягає.
Верещака. Он як! Ну, вам, дійсно, дай освіту...
Тихий. Про пашу освіту не турбуйтесь. Частично можна землю обробляти і без Євгенія Онегіна й Тетяни. А от кому б я негайно зажадав освіти, — так це начальству, районному і навіть сільському. І не тільки вищої, а й середньої.
Верещака. А для чого тоді середня?
Тихий. А для того, щоб середина була в пропорції. А то часом трапляється: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує багато харчу і дорогих напоїв.
Гусак. Ти на кого натякаєш?.. Я тобі пригадаю цю балачку, писатель!
Демид. А от скажіть мені, товариші, чого це в нашому районі да така бідність у моду пішла? То ж колись, скажім, одне багате, друге, дивись, бідне. От бідне щось заробить у багатого. А зараз і бідні — бідні, й багаті — бідні, начальству все мало. Вітряки розорили...
Тарасик. У вас, діду, дрібнобуржуазна психіка.
Демид. Га?!
Тарасик. Психіка, кажу, у вас буржуазна і дрібна.
Демид. Помовчи, шеф!
Верещака. Цікаво. Чудесний матеріал.
Демид. Га? Що кажете?
Тарасик. Кажуть, що ви контрреволюціонер і пережиток капіталізму, діду.
Демид. Що?! Сибір нашого царя! (Кидається до Тарасика).
Тарасик тікає повз Скидана, що з'являється у дверях.
Скидан. О, вже зчепились, вояки. Ой біда мені з вами... Сідайте, тату, отам або приляжте. Ну, що ви, їй-богу... (До Верещаки). Прошу пробачення.
Верещака. Ну, що ви! Будь ласка. (До Сірика). Чудесний тип для сцени. Обов'язково вставлю в п'єсу.
Демид. Як? Куди приставите?
Тарасик. Вони хотять показати вас у театрі. У вас дрібнобуржуазний тип.
Скидан. Ну, Тарасе...
Демид. Ага... Он як... Ось воно куди карлючка закандзюбилась! Дрібний, кажете, тип, на сцені? Ну, спасибі
Мар'яна. Куди ви, батеньку, не треба...
Демид. Дочко, не держи мене.
Скидан. Ну, що ви, тату!
Демид. Ні, діти, вже я вам не тато.
Мар'яна. Ну, тату, ну, а хто ж ви?
Демид. Хто я?..
Скидан. Ну, годі. Хочете, поб'ю Тараса? Нехай поплаче трохи, лобуряка. Тарасе!
Тарасик. Я тут. Ударте, діду.
Мар'яна. Може, гниличок би чи яблучка з'їли?
Демид. Ви чули, хто я?
Мар'яна. Та то ж письменник щось там ляпнув. Він одмежовується, татуню. (До Верещаки). Скажіть що-небудь.
Демид. Не батько я. Я дрібний буржуа на сцені вже, а не в старенькій хаті, що її сам колись зробив руками оцими. Тоді що вас на світі не було. (Виходить на авансцену). Так, оцими руками. Тоді ще їх на світі не було. Давно живу, і, може, справді, вже не людина я, а соціальний знак, артист який, а це все, може, сцена, а не моя хатина, що був зробив її руками оцими літ п'ятдесят тому назад. Усе життя нужденне і злиденно ненавидів свою я дрібність буржуазну, плазуючи з худенькими волами по дрібних нивках, мов по латочках, за дрібні гроші, не за капітал, та у дрібному поті, з дрібними дітками, що їх було тринадцятеро, дванадцятко господь собі забрав, оплаканих дрібненькими сльозами... Оце-то те... Пройшли мої літа, і день мій звечорів, і я на сцені ось, і жаль мене бере. Не я був дрібний буржуа! Дрібпа була доля. Здрібнила все моє життя. Здрібнила розум мій і почуття. І мій талан... Га?! Де ти, мій талане? Тебе ж я, певно, мав, хоч і неграмотний. Та приорав чи, мо, забув у борозенках папських? Чи на шляхах чумацьких? Чи по шинках поганських? Талане мій, привидься!.. (Падає). Мар'яна. Таточку!.. Померли... Петре!..
Вбігають Олена і Ларися.
Скидан. (бачить, що Верещака записує). Пишете? Пишіть: помер великий артист па дрібних ролях. Помер письменник чи поет нездійснений, плугатар добрий, батько мій...
Уляна. Грушки любив. Оце йому гниличок принесла.
Олена. Та ще любив співати. Все, було, співає. Де ото не робиш, чути: "Гей, у полі вітер віє, а жито зеленіє, а козак дівчину та вірненько любить, та зайняти не сміє". Демид, царство небесне.
(Продовження на наступній сторінці)