— Ну, брат ти мій... Здоров!
— Здоров.
— Ну як?.. Та... колись же ми рибу з тобою ловили.
— Еге. Сіно збирали.
— Пасли коні.
— Картоплю пекли.
— Так. Чую запах...
— Ну, як же ти?
— Нічого.
— Життя як?
— Як тобі сказать. Живемо у великий час: приходиться платить за привілей. Війна буде?
— Не повинна бути.
— Ти се так, для заспокоєння, чи запитував десь Жукова, Булганіна16?
— Запитував і Жукова, і Булганіна, і навіть Мао Цзедуна .
— Так. Якби ж бажання перемагали вже тим, що вони людяні!
— Давно не бачились...
— Давно. Сто літ.
— Як розвела нас доля!..
— Так. Ти генералом став. Я — дядько.
— Ну, дядько на ЗІМ це теж генерал.
— Еге... Головнокомандуючий...
— Звичайно!
— ...над бабами та школярами. А молодь у тебе та в Аристархова. на будівництві. Та всі хотять учитись.
— Ну й добре!
— А-а!.. Вчитись усі хотять, та не сільського господарства. Не бачу я добра... Всі від землі тікають, що це? Доки?.. Тридцять вісім хлопців і дівчат закінчили десятирічку, і одна лише дівчина захотіла в агрономічний. Менша моя, Катерина, теж подалась на Каховку, на гідротехнічний.
— А красуня, якби ти тільки бачив! — У голосі Антоніни — ніжна любов до Каті.— А розумна та привітна! Все село веселила.
— Ну, буде інженером. Це ж прекрасно, Савко! Покажеш красуню?
— Нема її,— задумливо відповідає голова колгоспу.— Повинна була приїхати, і нема. Щось її не пустило.
— Ну, що ти...
— В мене багато думок... (Чути гудок ЗІМа.) Я пішов. Увечері поговоримо про інженерів і людське щастя.
Входить водій машини.
— Саво Андрійовичу, Машина з Каховки. Чи не Катря приїхала?
— Іду. (Виходить.)
— Страждає.— Антоніна говорить тихо, мов боячись, аби не почув Зарудний за дверима.— Жінку ж його, Ганну, повісили.
— Що ви кажете?
— Фашисти німецькі. Зразу як прийшли. А вона ховала двох поранених російських офіцерів. А він в армії був з хлопцями. Так я сама вже Катю доглядала, щоб ти знав. А потім вже сини на війні десь пропали, а дочка дома не хоче... От йому й сум. Нову хату поставив на горі — чотири кімнати,— а для кого? Я оце на картах кинула: печаль йому падає.
Зарудний під'їжджає до своєї нової хати майже водночас з Катериною.
Вона весело прощається з подругами й товаришами по будівництву.
— Батьку?!
— Здрастуй, дочко! Ось твій новий дім. Дивись, простір який навколо!
— Як гарно!
— Подобається?
— Дуже! Який ви майстер, тату! На всі руки. Я всім у Каховці кажу: такого майстра, як мій батько, ніде другого нема...
Катерина обійшла всі чотири кімнати, чисті, білі, світлі.
— Люблю все нове!
— І я. Що в Каховці? Як там? Скоро?
— Гримить Каховка, батьку. Там уже місто побудували нове. На пісках. Всі дивуються. І самі дивуємось,— так все наче швидко й легко. На вулицях квіти, пледові дерева, виноград збираються садити на вулицях. І вулиця буде зватись Виноградна. Се така краса, тату! Така!.. Одна письменниця сказала: признаю два міста — Ленінград і Каховку. Всі просто закохані.
— А гребля?
— А гребля — чудо! І Дніпро там синій-синій.
— Так... Дніпро синій. Ну, а печаль у тебе звідки?
— Печаль? — Голос Катерини затремтів. Вона зрозуміла, що батько все прочитав на її обличчі. Туга раптом придавила її, і вона зразу стала іншою. Говорить тихо. В голосі прихована жалоба.
— Яка печаль?
— В очах.
— Не питайте, тату.
— Болить серце?
— Болить, тату.
— Нема радості, взаємності?
— ...Не знаю.
— І тобі світ уже не милий і дім... Так?
— Тату!..
— І сонце не гріє?
— Не треба... Годі!
— Жаль. А хто він, скажи мені?
— Хто?
— Людина ця... дурна.
— Він дуже розумний.
— До нас ідуть. Усміхнись... Ввійдіть!
Входить Валя з дитиною. Вона втомилась. В очах рішучість і якась гнівна скорбота.
— Здрастуйте!
— Здрастуй. Що скажеш?
— До вас не приїздив один мужчина?
— Ні.
— Мені здалось, пробачте...
— А хто міг до нас приїхати?
— Прораб з Каховки. Він проїхав через дамбу.
— Прораб? А для чого він мав би до нас їхати?
— Він не приїде до нас.— Катерина почуває, що вона видала себе. Швидко виходить з кімнати, зачинивши дв0рі.
— Хто цей прораб? Не той часом затопленець? — питає Валю Зарудний.
— Еге. Батько дитини цієї. На дамбі був, тепер у Каховці. Він дуже швидко став рости. Я, каже, росту, а ви, тобто я і воно, відстали.— Валя глянула на дитину, на свого малесенького безбатченка, що тихо спав коло її розторганого серця. Потім перевела сумовитий свій погляд на Зарудного: — Значить, він не був тут? Пробачте, мені одного разу здалося, що він міг до вас приїхати.
Катерина стоїть за дверима в другій кімнаті, збентежена до краю. Що їй робити? Хто ця дівчина? Невже їй відомо,, що він міг приїхати до них? І він адже не приїде. Ні, ні... Вона чує, як батько каже Валі:
— В тебе вигляд дуже стомлений. Сядь.
— Це не втома. Це гнів мене спалює! — відповідає Валя.— Є в мені щось сумне, правда? Начебто нема соціалізму, і я живу в якихось старих книгах чи піснях. Тільки ні, помиляється він!..
Раптом різкий дзвінок телефону. Зарудний бере трубку, відповідає комусь.
— Так... Так, так, їду... От пекло! Хвилини немає спокою. Катерино!
— Іду!
Катерина входить у кімнату.
— Я поїхав до району. Буду дома о третій годині. Так... Поговори з дівчиною...
— Ні, не треба. Пробачте, я пішла. Дякую, дякую.
Катерина залишилась сама в новому будинку. Неспокійно і смутно в неї на душі.
Валя йде дорогою. Щось примусило її оглянутися. Можливо, дивиться Катря їй услід. Ні, не дивиться.
Катря в домі. Хоче розважити себе співами. Але, заспівавши "Не всі ж тії та сади цвітуть", заплакала.
Валя стоїть на роздоріжжі в полі.
Піднімає руку назустріч машині.
Машина промчала мимо, обдавши її курявою.
Це виконроб Валерій Голик, про якого вже йшла мова і про якого слід зразу сказати, що він ніколи не любив людей і в цій нелюбові ні разу не давав собі відчиту. Не любив він ні робітників, ні селян, ні буржуазії, про яку читав у книгах і газетах. Товаришів своїх по навчанню і роботі він теж не любив. Він змагався з ними, але далеко не в новому, соціалістичному розумінні.
В силу складного ряду причин, до яких і докопатись не так легко і просто,— хто його знає, чи батько і мати були мізерними людьми, чи то в школі про щось забули або в комсомолі невірно домовились відносно якихось на перший погляд незначних речей, які, на жаль, з часом непомітно перетворюються в речі значні і сумні для деяких натур,— словом, усі почуття, закладені природою в Валерія Голика, виявились зверненими виключно до власної його персони/
Персона його, більш хитра, ніж розумна, більш розсудлива, ніж поривчаста.
Відсутність природного таланту замінює в ньому настирливість і неабияка пробивна сила. Він прекрасний промовець, організатор.
У нього в робочому кабінеті, в кутку,— перехідний прапор комсомолу, якого він нізащо не випустить з рук, про що поклялись урочисто комсомольці, працюючи під його керівництвом.
І треба ж було так статися по якомусь зловісному контрасту чи з інших нерадісних причин і обставин, що він подобався дівчатам і що не одна вже прокляла той день і годину, коли зустрілася з ним.
— Може, взяти її підвезти? — запитує Голика шофер "віліса".
— Давай, давай!.. Спізнюємось... Тьху, пилюка яка! — Він впізнав Валентину в одну мить, і йому стало раптом неприємно і страшно.
Оглянувся: проїхати б швидше! Хмара куряви закриває "віліс". Промчав ЗІМ Зарудного.
Голова колгоспу Сава Андрійович Зарудний може видатися на перший погляд людиною не дуже лагідною і непривітною. Проте він щирий, невтомний і дуже точний у роботі. Його могутня комплекція навіває спогади про гоголівського запорожця Кирдягу . Голос густий, рухи повільні, стаж головування — двадцять чотири роки.
За останні півтора року він переробив зі своїми колгоспниками безліч роботи. І так само, як і раніше, в колгоспі чи на війні, де він не просунувся, за його власним виразом, вище старшого сержанта танкових військ Південного фронту, він зовні спокійний. Незважаючи на винятково важкий засушливий рік, серед спаленого сонцем степу, на гарному положистому горбі понад берегом майбутнього моря він добудовує вже нове село для переселення колгоспників із зони затоплення.
Крім села, він уже побудував прекрасну ферму, гараж, стайню, механічні майстерні. І все це без усяких інженерів, техніків, зусиллями п'ятисот колгоспників і колгоспниць. Це — важка творчість, трудовий ентузіазм. І навіть саме це картинне слово тут не підходить.
(Продовження на наступній сторінці)