Покажем дівчат, гарних і розумних. Дівчатам сумно. їм хочеться ніжності. Вони обіймають одна одну. А може, й не дівчат покажемо, а піде ця пісня по кадрах замислених теслярів, молодих, і старих, і середнього віку.
Мовчки трудяться вони високо під кроквами. Виблискують сокири. Віє вітер гарячий в степу. Видимість ясна навколо, обрій розширивсь на всі сторони світу далеко-далеко.
Прекрасна людина и бою за Батьківщину.
Прекрасна вона и стражданнях і в смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді.
Потревожьте солдат, соловьи....
В глибокім хвилюванні Федорченко входить у рідне село. Воно чи не воно? Він майже не впізнає його.
Так, воно просто невпізнанне. Все молоде виросло, старе постаріло, хлівів нема, тини розгороджені. Зникли садки, високі сокорини, верби. На місці деяких хат — білі печі на свіжих руїнах. Весь мальовничий низ села наче розтанув, розчинився в повітрі.
— Пробачте... Здрастуйте! Скажіть, як пройти?.. Де тут моя хата?
Марія Гуренко, яка вирядила сина в Каховку, зразу догадалася, хто перед нею, і все ж від несподіванки перепитує:
— Яка хата?
— Федорченка Максима.
— Почекайте... То ви?..
— Гнат.
— Гнат?!
— Марія?!
— Так. Це ви?.. Це ви, Гнате?.. Боже мій!.. Здрастуйте.
— А я впізнав тебе.
— Я теж впізнала тебе зразу. Ти тепер велика людина.
— Ну... генералом став. Не думали колись ми, правда? Як ти?
— Не жаліюсь. Теж живем непогано. Чоловік, правда, на війні... Зразу його якось убили, так що й воював недовго, бідолаха...
— Діти?
— Діти теж: троє з війни не повернулись, один капітаном десь, не знаю, підводного човна, один у Каховку на будівництво подався, а тепер уже й дочка менша туди рветься, школу закінчує..,.
— Так... Літа, літа, Маріє.
— Еге. Прошуміли... Сорок років.
— Пролетіли, так.
— А я дивлюсь, не впізнає мене, босу... Та що я говорю, ну, ось же ваша хата! Он груша висока, бачиш... (Помітивши Аліка.) Це синок?
— Так. Менший... (До Аліка.) Чому ти не привітаєшся?
— А чому я повинен... Я з нею незнайомий,— глухо відповідає Алік. Генерал ладен мовчки розтерзати свого Аліка, не подаючи при цьому, як кажуть, ніякого виду. Але Марія помічає це.
— Нічого. Тепер мода така. Не треба його бити.
Вона проводжає генерала Федорченка очима й довго дивиться йому вслід.
Коли їй було шістнадцять років, а йому вісімнадцять, він був першим, хто держав її мовчки за руку біля перелазу в тихий вечір і довго не випускав руки, хто пробудив у ній ніжність, мрії, бажання щастя, і надії, і сльози. Але се було так давно, сього майже не було. Се як сон. Тому дві сльози, що покотилися по її щоках, сухих від довгих років і трудів, були легкі, неначе їх і не було зовсім. Але дві середніх літ колгоспниці, яким Марія розповіла про приїзд генерала Федорченка, виразно сплакнули, але зовсім з іншого приводу.
І вдовині сльози їх були теж скороминучі, як роса. Час майже зцілив їхні душі, і безповоротні втрати, що позбавили їх радощів, утіх і дітей, тільки зм'якшили їхні серця.
Дома генерал армії Федорченко чи ні? Дома.
Він пізнав се по, грушці посеред двору.
— І хата, ось. вона — біла, старенька, з теплим солом'яним дахом.
Федорченко увійшов уже в маленький дворик, який заріс споришем і ромашкою, і тут з ним діється щось таке, що примушує його швидко підійти до старого ослінчика під грушею і майже, в знемозі не сісти, а начебто впасти на нього і, спершись рукою на старенький столик, закрити обличчя широкою селянською долонею.
Ледве здригаються розставлені пальці.
Побачивши, що батько сів відпочити, Алік зразу ж направляється вузенькою стежкою вниз до річки. А з боку вулиці в цей час підходять до прозорих воріт троє чи четверо хлопчаків і починають з цікавістю розглядати генерала, що сидить під грушею з закритим обличчям.
Генерал не помічає своїх сліз, але коли після довгої паузи він у глибокому мовчанні повертає голову до вбогої своєї хатки, по його грубому зблідлому обличчю котяться сльози. Полчища спогадів не тільки його, але всього, очевидно, роду, цілих поколінь стикаються раптом* в його пам'яті і вириваються на волю, давно-давно вже приспані, майже поховані під великими напластуваннями подій більше як сорока років. Усі ці роки його розум був захоплений війнами. Вони становили духовний клімат його епохи, і він належав їм увесь, він в них прославився, і воєнне щастя не покидало його, бо він боронив зі зброєю в руках головну ідею сучасності.
Аж ось з протяжним скрипом відчиняються старі двері, і на темному фоні сіней з'являється стара тітка генерала, Антоніна.
"Хм... І що воно сидить під грушею, ума не приложу. Гнат — не Гнат. У Гната ж, кажуть, погони й золоті ордени..." Антоніна збентежено зачиняє двері,— що ж тепер робити?
Заспокоївшись, Федорченко підіймає голову. Перед ним, зовсім близько, найхоробріший з усіх хлопчаків, років семи; босий, штани закачані до колін, в руці на шнурочку виблискують під сонцем три напівзасохлі підлящики.
— Як тебе звуть?
— Сашко.
— А прізвище?
— Федорченко.
— Федорченко? А як звуть твого батька?
Сашко засоромився. Ніколи він ще не знав свого батька на ім'я.
— Кажи: Опанас! — підказують хлоп'ята з-за воріт.
— Опанас? — генерал Федорченко зрадів, начебто відкривши для себе щось несподіване й надзвичайно дороге.— То ти Опанасів? А знаєш, хто я? Я твій дядько. Я теж Федорченко...— Генерал садовить хлопчика собі на коліна і, обережно обнявши, цілує в тім'я. Вигорілий на сонці чуб Сашка, босі ноги і рибки нагадують йому дитинство.
— Я теж Федорченко! І я Федорченко! — почулися з боку воріт дитячі голоси.
До генерала підходять кілька хлопчиків і одна дівчинка, їм теж хочеться, щоб дядько приголубив їх.
— А ви чиї?
— Ми Данилові, а це дядька Лева Федорченка.
— А я Наталчина. Моя мати Наталка.
— Чого се ви поналазили в двір? — На порозі Антоніна. Вона вже майже догадалась, хто перед нею. Діти зникають.
— Чи се не ти, Гнате?..
Генерал входить у темні сіни, відчиняє двері... Він у хаті. Так, се його хата. Тільки замість бога й святих на покутті й на правій стіні великі олеографії Леніна, Сталіна, Ворошилова, Будьонного і його власний портрет у кількох видах поруч з Георгієм Побідоносцем та фотографіями родичів.
Але чому все таке маленьке, низеньке?.. Які крихітні віконця! Він оглядається. З темних кутків, з пічурок, з-під печі віє на нього якимсь старим-старим сумом.
— Яка маленька хата!.. Адже вона була ж велика...
— Ну, звичайна, як у всіх.— Стара тітка Антоніна лагідно й журливо посміхається.
— ...І я тут народився? Невже я тут народився?
— Так. Ти тут народився. Тебе дивує минуле?
— Так. Це майже неймовірно. Ви не можете уявити собі...
— Ну, як же...— Голос в Антоніни рівний, спокійний і дивно схожий на голос матері.— Он груша за вікном. А ось кільце на сволоку, дивись. Тут висіла твоя дитяча колиска, і мати, сидівши на цьому ось ослінчику, гойдала тебе давно, давно...
— Той самий ослінчик...
— Ну от. А мати співала, пам'ятаєш:
Ай-ну, лю-лі, коту дулі...
Нема генерала Великої Вітчизняної війни.
Біля печі гойдається дитяча колиска. В колисці п'ятимісячний, хлопчисько ворушить рученятами. А мати тихо наспівує давно забуту колискову:
Ай-ну, лю-лі, коту дулі...
Під оту першу пісню кадр за кадром швидко проноситься все його життя: І перші кроки. І перші штани.
І перше велике горе — мертва мати. І сльози в полі під проливним дощем серед отари овечок.
І перша зустріч з "нею" біля перелазу.
І муштра в царській армії.
Війна, поранення — одне, друге, третє.
І тюремні грати. І розстріл. І звільнення.
І потрясаюче піднесення атаки Першої Кінної .
І знову госпіталь, можливо.
І любов "милосердної сестри".
І ще, і ще...
— Ур-ра! — гукають поранені воїни Великої Вітчизняної війни біля медсанбату.
Гримлять важкі батареї, підіймаючи над неводами хмару пилу.
І стало тихо на землі.
— А де ж батько? — питає генерал Федорченко Антоніну, виринаючи з потоку спогадів.
— Село будує на горі. З головою колгоспу ніяк не помириться.
— Не згоден?
— Боже борони!.. Воював усе життя, таким і помре. Будинок культури побудували тісний, вікна не туди. А той ще ЗІМ завів...
— Хто?
— Голова.
— А хто ж голова?
— Та Савка ж Зарудний.
— Савка? Хороший голова?
— Дуже. Роботящий, душевний. Тільки політично вже, кажуть, не підходить.
— Чому?
— Горілку почав пити, серце не видержує. Так хочуть уже його зняти,— кандидата нема. Недавно заходив. Сердитий! Морда аж сиза. "Невже, каже, ваш генерал не приїде?" Так вже хоче тебе побачити... О! Іде.
— Савко!?
— Гнате!?
— Пізнаєш мене?
— Ні. Пробач, не пізнаю.
— І я не пізнаю... Ой-ой-ой!.. Ти Зарудний?
— Так. "
(Продовження на наступній сторінці)