Замели сніги залізничну колію між Києвом і Ніжином.
Уздовж колій розтяглися по степу червоногвардійці довгим ключем. Ідуть на допомогу "Арсеналу". Ідуть з денними й нічними боями, залишаючи на рейках колій убитих і замерзлих своїх товаришів.
А край села степова далина прикувала до себе очі матерів.
Похиливши голови, дві жінки ждуть не діждуться, як у пісні чи в стародавній думі.
П'ятеро засідланих коней проскакало без вершників. В тривозі озирають білі простори коні. Де їх вершники?
На залізничних коліях замерзлі.
Біжать, розбігаються посиротілі, безпритульні коні.
Ось один вершник лежить на снігу, прощається з товаришами. Так, як у пісні:
— Гей, ви, брати мої, товариші бойові...
Стоять товариші, низько похиливши голови. Помирає їх улюблений командир Андрій Федорченко.
— Чотири роки служби й чотири війни пройшов... Дивляться бійці на вмираючого товариша, і вмираючий
у чистому полі дивиться востаннє на товаришів і на коней, що стоять в артилерійській упряжці.
— ...і рік гражданки, брати...
Суворі й задумливі обличчя в товаришів. Молодший їздовий Тягнибіда відводить очі набік, щоб приховати сльози.
— Поранив мене кулею Петлюра, і чую я свою геройську смерть.
Біліють губи. Останні слова:
— Поховайте мене вдома. Тут недалечко, півгодини дороги. Дев'ять років не бачив я дому. Тільки поспішайте, брати,—"Арсенал" чекає.
Наділи шапки товариші. Зглянулись між собою. Кладуть померлого на лафет, прив'язують вірьовками.
Гримить бій в "Арсеналі". Залізним кільцем оточила його контрреволюція. Безсонні й безстрашні, кидаються робітники-арсенальці в контратаки. Батьки забули про дітей.
Сніжною рівниною мчать артилеристи — три вершники, шестеро коней.
Мигтять сніжні ліси, степові простори України.
— Гей, ви, коні наші бойові!— голосно гукає перший номер.— Поспішайте ховати товариша нашого, славного бійця революції!..
І здається — відповідають коні:
— Чуємо!.. Чуємо, господарі наші! Летимо всіма двадцятьма чотирма ногами!
Випластувались коні над снігами, миготять намети, стовпи.
Везуть на лафеті мертвого Федорченка додому.
В "Арсеналі" б'ються вже на мосту. Вже вриваються гайдамаки в "Арсенал".
Мчать коні.
А за селом над свіжою ямою стоїть, покірна долі, тиха й добра Федорченкова мати. Мчать коні.
Мчить червона кіннота на підступах до Києва.
Застигла мати край могили. Підлітають бійці. Привозять Федорченка-сина.
Стали. Біла пара клубоче над кіньми. Все кличе до руху — швидше, швидше!
Летить сніжною республікою кіннота.
Так! Поклали бійці товариша на мерзлу землю перед матір'ю край самої ями. Що сказати матері? Як пояснити? Чим потішити?
Скоріш, скоріше б сказати їй:
— Маєш, мати, пояснювати ніколи. Революційне наше життя і смерть.
І знову мчать навздогін кінноті, на Київ. Блискотять сніжні простори.
Не встигла мати привітати гостей, ані сльози зронити, озватися до них жалібно: "Ой синочки мої, голубчики..."— як герої вже зникли в голубій імлі, тільки їх і бачила.
Помчимо і ми за ними на Київ.
Ось безлюдна вулиця. На вулиці гуркоче броньовик "Вільна Україна". Порожньо навколо. Один тільки забитий робітник лежить між трамвайними рейками.
Гуркоче "Вільна Україна". Стугонить земля. Здається, от-от розчавить робітника сліпе громаддя. Але ні, обминає. Тоді робітник вмить підводиться й швидко кидає бомбу. Став броньовик.
А кіннота вже на околицях міста.
Знищивши бомбою броньовик, сам робітник не встиг зникнути. Схоплений гайдамаками, він стоїть вже на допиті в штабі петлюрівців. Ось ведуть його, засудженого, в порожній сарай. Виконує вирок над ним один з ораторів, що так завзято виступав на всечиновному торжестві біля пам'ятника Богданові.
— Ти перекинув нашу "Вільну Україну",— каже він робітникові, піднімаючи наган. В його очах за склом пенсне змагаються ненависть і страх. Тремтить в його руці наган, і в голосі, напевно, теж тремтіння.— Стань... лицем до стінки, щоб я міг убити тебе в спину.
Повертається робітник, мовчки іде до стінки. Переляканий оратор цілиться йому в потилицю і не має сили вистрілити.
Вже вдираються гайдамаки в "Арсенал".
Але кіннота наближається до Києва. Кіннота!
Робітник різко відвернувся від стіни.
Чому ж не стріляє ворог? Чому ж тремтить його рука?
— А якщо я підійду до тебе, нікчемного й мізерного? Якщо я зажадаю пострілу не в потилицю, а в око? Ну ж бо, наводь свій тремтячий наган. Чуєш, як сніг рипить? Це вершники — брати мої линуть мене виручати. Стріляй в лице, чого ж ти став? В очі стріляй! Не можеш?!
Затремтіли в оратора руки. Забігали очі. Одвисла щелепа. Чорт його знає, вилетіли всі думки з голови, і всі слова, й почуття, всох язик, тільки мізерний високий трудний звук бринів десь усередині, та й не звук, а відчуття безсилого звуку.
— А чому я можу?— чує оратор голос робітника. І вже робітник наближається до нього, впевнено відбирає револьвер з закляклої руки.
Пропав! В ораторових очах порожнеча. Судорожно сіпає збезсилілими пальцями уявний курок. Ніколи.
Наган в робітничій руці. Постріл. Куля в пенсне. Все.
В дворі "Арсеналу" величезна купа димучих снарядних гільз. На смерть стоять пролетарі за свободу.
Сарай перетинає сонячний промінь. Лежить той, що пропав за панство. Над ним бомбометатель з наганом у руці.
ЧАСТИНА СЬОМА
Настала ніч. Не шкодували оборонці "Арсеналу" ні праці, ні крові. Сімдесят одну годину не сплять дружинники. Три дні й чотири ночі безперервного бою з офіцерством і гайдамаками стомили робітників. Багато поранених, багато вбитих. їх нікому й ніколи ховати. Лежать поранені, закляклі на морозі, посміхаються в вічність.
ГОДИНА СІМДЕСЯТ ДРУГА
Лежать навколо гармати вистріляні гільзи. Біля гармати робітники-артилеристи. їм хочеться спати. Стомленими очима обводять поле битви. Один з них підняв порожню гільзу, подивився, кинув... Спати.
Біля другої гармати двоє. Один, поранений у голову, витягає великого залізничного годинника. Прикладає до вуха, слухає, чи йде. Важкі думи. Чи не останню ніч стоять вони біля грізного свого верстата? Чи не востаннє світять їм зорі? Хоч, здається, й зірок не видно.
— Яка-то завтра погода буде?
Поволі накручує товариш годинника, думаючи про своє:
— Став. Думаю, що взавтра нам каюк. Став. Ішов-ішов — і став.
Гуркоче, посуваючись до "Арсеналу", ворожий важкий броньовик.
Застрочили кулемети в "Арсеналі". Вдарили гармати.
За броньовиком ідуть в атаку гайдамаки.
Тимоша Стояна майже не впізнати. Другу добу не випускає з рук кулемета.
Але на цей раз вдерлись гайдамаки в "Арсенал". Вже нічим було боронитись.
— Снарядів!
— Немає.
І потонуло все в диму. Ні снарядів нема, ні патронів. Замовкнув "Арсенал". У ворогів тріумф.
Дорого далася їм перемога, і ще дорожче заплатять реставратори історії за своє короткочасне торжество. Але — було так.
Впав "Арсенал". Лише на окремих ділянках чути ще стрілянину.
Недобра вістка лине з Києва, шириться робітничим світом. Радіють куцозорі реставратори історії, тріумфує міщанство.
П'яні гайдамаки йдуть у танок.
У дворі ведуть полонених арсенальців під високий цегляний мур. Попереду, спираючись на плечі товаришів, іде поранений вже літній робітник.
Вдирається в "Арсенал" нова зграя озвірілих гайдамаків.
Починаються розстріли.
Падають робітники біля своїх верстатів, обливаючись кров'ю.
Падають розстріляні в дворі, під кам'яним муром. Падають біля розбитих гармат.
У гайдамаків кашкети насунуті низько, не видно очей. Огидні жовна ходять на стиснутих щелепах. Повільний рух наганів у злочинних руках.
Падають батьки, брати, товариші, падають горді, непокорені на землю. Не ждіть, сироти, матері, вдови, не питайте:
— Де батько?
— Де чоловік?
— Де син?
Пустка, сум і плач по убогих оселях, підвалах.
Ніч у дворі "Арсеналу". Падають, падають батьки й сини, падають у сніг і прах.
Поранений робітник з зав'язаними закривавленою ганчіркою очима. Зараз і він упаде. Черга!
Пустка в цехах. Завмерли верстати.
— Де слюсарі?
— Нема слюсарів.
— Де ковалі?
— Нема ковалів.
Триває знищення. Тільки дарма думає недолугий переможець з насунутим на самі очі козирком і наганом у руці, що бій скінчився. Не скінчився бій! Він тільки розпочинається. Вже кіннотники з півночі вриваються в місто.
А на останньому бастіоні "Арсеналу" посипає ворогів з кулемета Тиміш.
Підбігають до нього гайдамаки... Вогонь! Вогонь! Нема. Заїло кулемет у Тимоша.
Лютиться Тиміш, топче кулемет, випростовується і починає кидати каміння в наступаючого ворога.
— СтійІ— кричать гайдамаки, сторопівши.
— Хто з кулеметом?
— Український робітник. Стріляй!— Тиміш випростався, роздер на грудях сорочку й став як залізний. Страшною ненавистю й гнівом палають очі.
(Продовження на наступній сторінці)