Два озброєні матроси-вершники з піднесеними руками — "Три святителі".
Три матроси з шахтарів: Донбас! Полтава!
З депо виходить паровоз. На паровозі озброєні робітники.
А з півночі сніжною рівниною йдуть ескадрони кінноти — сини й брати України.
Майорять під морозним вітром червоні знамена. "Арсенал" слухав.
В одному з цехів "Арсеналу" робітники пішли на барикади.
Один тільки літній робітник біля верстата зупиняє останній мотор. Тиша. Замислився старий арсеналець — що буде?
Чорною тінню проходить вздовж вулиці броньовик Центральної ради.
Нікого нема в цехах "Арсеналу".
Перегукуються робітники на барикадах.
Страйкує "Арсенал". Це не звичайний страйк. Ніхто не вимагає ні збільшення заробітної плати, ні скорочення робочого дня, ні страхування. Керований комуністами робітничий клас України бажає того, до чого він покликаний уже історично — влади, як у Радянській Росії. Не змовкає на робітничих мітингах ім'я Леніна. Надходять великі події — все говорить про це.
Чорної ночі вештаються вулицями Києва гайдамацькі загони.
В "Арсеналі" не припиняються мітинги — так багато треба сказати робітникам, так багато треба знати в ці дні.
Ось підходять до "Арсеналу" солдати. Це Тиміш Стоян веде всю свою казарму на допомогу обороні робітничої тверджі.
Мітинг триває.
Але раптом — тривога!
Робітничі пости біля "Арсеналу" бачать: наближаються до "Арсеналу" військові частини.
Тривога зростає. На вокзалі вже зчинилась паніка.
Коли військова частина підійшла до "Арсеналу", Тиміш відокремився й пішов уперед один.
Все зрозуміло.
Разом з робітниками. Тиміш увіходить в "Арсенал". За ним ідуть солдати. Поволі зачиняються ворота. Наближаються події.
Спорожнів перон вокзалу. Чвалає в тривозі, припізнившись, чиновник з великим чемоданом? Що робити? Куди? На поїзд пізно. На паровоз? Ні. Грізний машиніст біля паровоза.
ПРОЛЕТАРІАТ СКАСОВУЄ ПОЇЗДИ Побіг чиновник назад і пропав. Тікати нікуди.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Наступала ніч повстання. Викотили робітники на арсенальський вал єдину свою гармату, розіклали снаряди, подивились туди, на древнє своє місто, й усі як один замислились.
Добру хвилину стояли вони мовчазні, вдивляючись широко розплющеними очима в міську пітьму, в далеке минуле своє і своїх батьків і линучи думкою в майбутнє.
Зараз пролунає перший їх постріл по старому світу. Далеко розляжеться його грізний гул, пробудить поснулих по містах, селах, по степових хуторах України. Довго не вщухатиме його відгомін. Пролунає хвилюючий гуркіт цей по багатьох братніх країнах. Народиться новий світ, нова сила речей. Думи й пісні складуть про нього, напишуть поеми й книжки. Гармату поставлять на п'єдестал23 як пам'ятник епохи гордих своїх діянь і дивитимуться на неї з усміхом, дивуючись її скромним розмірам: всі гармати минулого здаються скромними.
Але повернімось до гармати. Ось вона.
Розміри її справді скромні, як скромні й самі артилеристи. Нічого героїчного нема ні в їхніх обличчях, ні в складках одягу,— тільки тоді, коли, розстрілявши по ворогах усі снаряди, загинуть вони смертю хоробрих за революцію, коли вкриють рідну землю своїми постріляними тілами де доведеться, побачать народи, які великі серця бились під сірими шинелями.
Але все це в майбутньому. А в цю неповторну священну хвилину біля невеличкої гармати Тиміш Стоян казав прості слова:
— Ну що ж, товариші, починаймо, пора.
І от закладається в гармату перший снаряд.
Перед тим, як вдарять по контрреволюції, пройдімось безлюдними вулицями Києва, прислухаймось до перешіптувань, зазирнімо в оселі багатих і бідних.
Всі чекають,— кожен по-своєму. У всякого своя турбота.
Кабінет міністра. Прислухається міністр, а до чого — сам не знає. Гнітить тривога його стару душу.
Ось обивателева оселя. За столом сім'я. І теж у тривозі. Ждуть сина, офіцера-невігласа. Вбігає молодий офіцер. Живий, хвалити бога.
Жде вбога робітнича родина. Повернуться чи ні? Повернуться чи ні? Заходять дві жінки.
Кабінет міністра. Навшпиньки підходить секретар до вікна. Дивиться з острахом. Тиша.
"Арсенал". На крані робітник з гвинтівкою. Поволі посувається кран.
А вдома прокинулась дитина й плаче, покинута в ліжку,— страшно їй, малій, самій. Але батькам тепер не до дітей вже. Увага!
Треба зірко пильнувати пітьму!
Міністрові не сидиться в кабінеті. Але треба сидіти. Зараз має початись.
Робітник біля гармати плюнув на долоню, потирає руки.
Тихо! Чує міністр в кабінеті, як калатає його старе склеротичне серце.
Єврей-швець скрадається до вікна. Жалюгідна халупа.
Застиг міністр біля стола, подавшись вухом убік, оком — навскіс. Зростає тривога. Весь — слух.
Наслухає чиновник. Увага, чиновнику! Тиша перед бурею.
Шевче, відійди від вікна! Краще тобі відійти, чуєш?
Старий чиновник розгублено забігав по килиму, зовсім спантеличений, тре скроні.
Робітнича родина. Події гримнуть от-от, цю хвилину, цю секунду, мить.
Ось робітник біля гармати вже скручує цигарку. Зараз вогонь — і...
Обличчя в міністра стає тривожнішим і тривожнішим.
Ширить тривогу телеграф. У телеграфістів швидкі руки.
Такі самі нервові, прудкі руки на телефонній станції.
В нічній тиші зупиняється кран, що досі обертався поволі. Поночі, тож невідомо, яку роботу він виконував, тільки зупинка його стає нестерпною. Хочеться, щоб уже почалось.
Хвилюється міністр. Ривками чергуються його портрети.
Праворуч.
Ліворуч.
Вперед.
Вперед! Ближче!.. Годі! "Арсенал".
Пильно вдивляючись у пітьму, зводить гвинтівку арсеналець.
А вдома його добра матінка плете теплу шкарпетку. Не спиться матері.
Проходить загін синьожупанників темною вулицею. Вороги оточують "Арсенал".
Почалось. Підіймається рука. Гармата!..
Давай!
Постріл.
Заметушились гайдамаки. Застрочили звідусіль кулемети, розкраяли тишу.
По домівках хвилюються.
Певно, гарматні постріли йдуть один за одним.
Як вовча зграя, мечуться в пітьмі вулиць гайдамаки.
Паніка в міщансько-буржуазному домі.
Гайдамацький загін мчить у темряву. Гаснуть іскри з-під кінських копит.
Старий єврей-швець злякано відвертається від * вікна. Він збагнув, що це стрілянина. Він так і каже своїм домочадцям:
— Здається, вони вже стріляють.
Живе швець десь на протилежній околиці міста. Постріли десь далеко. Безлюдна вулиця.
Поволі переходить вулицю безногий інвалід імперіалістичної війни.
Настав сірий морозний ранок. Життя в місті геть змінилося. Дослухаючись до цокотіння кулеметів і вибухів бомб на Печерську, на вулицях біля звичайних колодязів стояли довгі черги за водою.
Обивателі, чиновники, що так недавно горлали на площі славу Центральній раді, стоять з глеками, розгублені, злющі. Розгублені й люті жінки. Що буде?
Поступово починається лайка.
Жадібно п'є воду чиновник з відра.
В "Арсеналі" стрільба ніби трохи вщухла.
Біжить дружина робітника, несе чоловікові обід.
Але ось гримнули постріли з усіх боків. Розбігається черга. На площі лежить мертвий чиновник з порожнім глеком.
Лежить перед "Арсеналом" вбита дружина робітника. Посуд побився, хліб викотивсь на брук.
Битва гримотить по ярах та кручах. Наїжились багнетами прилеглі до "Арсеналу" будинки й цілі квартали. Супротивників майже не видно. Тільки безперестанні кулеметні черги та залпи ворожих батарей оповіщають про розмір і завзяття бою.
Поранені заповнили вже весь арсенальський госпіталь.
Поранені бійці, поранені в руки, ноги. Кругом забинтовані голови. Втомлені, виснажені обличчя.
Сестри-жалібниці — дружини робітників. Одна з них пише листа біля ліжка пораненого. Проказує боєць останні свої бажання:
— Кланяюсь низьким поклоном... Пише поклони сестра.
— І ще кланяюсь вам до сирої землі...
Пораненому пригадалась казарма, пригадались промови офіцерів, політиків, агітаторів. Певно, довго гнобила бідність його рід. Цілі століття злигоднів викарбували на ньому свої сліди. Як важко було йому скидати з плечей цей тягар:
— І питаюся вас я, чи можна вбивати буржуїв на вулиці, якщо озброєні мені трапляться?..
І тут увірвалося його життя. Сестра кладе листа в конверт.
— Адреса яка? Кому посилати листа?
Лежить мертвий боєць. Так і не почувши, звідки він родом,— з Запоріжжя, Рязані чи з далекого Сибіру,— сестра поволі виймає листа з конверта. І, ставши край постелі над мертвим, читає листа всім нам:
— Кланявся вам до сирої землі...
Читає суворо, на очах — сльози: — І питав усіх вас, чи можна...
І, ніби на відповідь товаришеві, кинулись робітники-арсенальці на контрреволюцію, в контратаку, в багнети! Можна!
ЧАСТИНА ШОСТА
Забіліли сніги навколо Києва, загуляли хуртовини.
Край села, біля одинокої хатини,— мати й дочка. Вдивляються в сніжну далину,— чи не принесе хто вісточку, а чи живий-здоровий і де він.
Пролітає кінний загін червоних партизанів.
Криваві бої йдуть під Бахмачем, Ніжином. У великих трудах і жертвах визволяється Україна від куркулів та поміщиків.
(Продовження на наступній сторінці)