— Ягоди з-під снігу завжди солодкі,— пояснив Петько.
Коли, вертаючи додому, йшли повз велетенські сосни, Озивайко ступив зі стежини і знову почав щось вигрібати з-під снігу.
— А тут які ягоди? — запитав Сергійко. Та, виявляється, Озивайко не ягоди шукав.
— Ти казав, Петре, що й квіти у лісі взимку лише з братами-місяцями можна знайти! — хитро примружився.— А це що по-вашому?
— Барвінок! — зрадів Петько зеленому пагонові.— Погляньте, який гарний! А найголовніше — холоду не боїться.
СНІГОВА КІРКА
Завірюха під ранок вгомонилася. Ударив мороз, утворив на сніговій поверхні тверду кірку — наст. Діти сміливо ступали по ній і не провалювались.
— Гарно як! — радів Тарасик.— По такому снігові навіть на ковзанах можна кататися.
Та Озивайко, до якого діти прийшли в гості, не поділяв Тарасикового захоплення.
— Біда прийшла до лісу,— сумно сказав він.— Вас, дітлахів, ця кора витримує, а от лось провалюється, ранить ноги об гострий лід... І тетерукам не мед: учора вони поховалися від заметілі під сніг, а сьогодні ніяк не можуть вибратися з-під льодового панцира.
— Ми допоможемо їх визволяти! — вигукнув Тарасик.
— Гаразд,— погодився Озивайко.— Беріть тоді з купи хмизу по ціпку й ходімо за мною.
Озивайко показував місця, де сиділи птахи, а діти обережно розбивали палицями льодову кірку. Полонянок не треба було запрошувати на волю, вони рвучко виринали з снігу — малі аж сахалися, боячись, що котрась ненароком зачепить їх крилом.
— З птахами ми впоралися! — повеселів Озивайко.— Тепер ходімо до лісової річки — там щось сполохало бобрів.
...Бобри зробили собі хатку посеред річки. Трохи нижче за течією спорудили греблю, а тому навіть улітку вода в цьому місці ніколи не спадала. До бобрового помешкання й дістатися нелегко, а щоб всередину потрапити — то й мріяти хижакові нема чого. Та взимку, коли річка вкривалася льодом, бувало чимало охочих відвідати боброву хатку. Але бобри добре подбали про свою безпеку: зліплені зі стовбурів дерев, гілля, водоростей та мулу, стінки їхнього помешкання на морозі ставали дуже міцними, і хижак, лиш ковтнувши слинку, мусив бігти далі у пошуках здобичі.
Чому ж зараз такі стривожені бобри?
Озивайко довго вслухався у ледь чутний шум води, а потім пояснив дітям:
— На зиму бобри заготовили собі харч — стовбурці осики та верби — і склали у воді біля берега. А щоб легше тягати його до хатки, на дні річки поробили рівчачки. І ось тепер, коли вдарив мороз, вода на мілині промерзла до дна й бобри не можуть витягти стовбури з криги.
— Що ж буде з бобрами? — вжахнулась Маринка.— Невже загинуть?
— Доведеться їм трохи поголодувати! — заспокоїв дівчинку Озивайко.— Однак голодна смерть звіркам не загрожує: бобри мають добрий запас жиру, та й бідувати їм не довго — за кілька днів настане відлига.
— Про яку це ти відлигу говориш! — Тарасик став розтирати задубілі щоки.
— Наприкінці лютого завжди так буває,— сказав лісовичок.— То мороз, то відлига... І березень уже на порозі. А березень, знаєте, місяць весняний...
...Коли збиралися додому, побачили яскраво-рудого, як вогонь, лиса. Винюхував щось на снігу.
— Мишей шукає,— пояснив Озивайко.
Лис несподівано став бити лапами по льодяній кірці— хотів, напевно, пробити її, щоб упіймати здобич. Та не вистачило в нього сили, то й подався геть.
— Там, у полі, скирта соломи стоїть,— мовив Озивайко,— у ній мишей чимало, туди він і подався!
Тарасик запропонував постежити за лисом, та Петько поглянув на сонце, що вже торкалося верхівок високих дерев, і повів дітей додому.
ПРОВІСНИКИ ВЕСНИ
Озивайка сьогодні не впізнати: замість білого кожушка на ньому зелененька штормівка, на ногах чобітки. Весело виблискують голубі очі, чуб завзято вибивається з-під зеленого кашкета.
— Чи не зарано ти, Озивайку, у весняне вбрався? — здивувався Петько.— Ще снігу чимало...
— І все-таки, Петре, весна вже на порозі,— всміхнувся Озивайко.— Хіба не чуєте?
Усі прислухалися.
Зінь-зінь-зінь-зііі-ціік! — пролунало над головою.
— Вівсянка! — впізнав руденького птаха Петько.— Про що вона, Озивайку, співає?
— А ти прислухайся! — порадив лісовичок.— Чи не схоже це на слова: "Покинь сани, візьми віз"?
— І справді схоже! — плескали в долоні діти.
— Так вівсянка не лише сама любій весні радіє, а й людям підказує, щоб не захопило їх зненацька бездоріжжя. А ще вона радіє, що з весною їй уже не доведеться разом з горобцями у пошуках їжі гасати.
Неподалік дятел вдарив по стовбуру, а тоді щось як загуде, немовби на товстій струні заграли. Малі відразу й про вівсянку забули.
— Хто то, Озивайку?
А той сміється:
— Ходімо подивимось!
Перейшли до сухої сосни. Буревій зламав їй верхівку, але тріска лишилась стриміти. Дятел б'є дзьобом по ній — от тріска й деренчить. Лунає пісня по всьому лісу.
— Теж забавку знайшов! — усміхнувся Тарасик.
— То не забавка,— заперечив Озивайко.— То великий строкатий дятел (так звать цього птаха) сповіщає інших дятлів, що ця частина лісу його.
— Навіщо дятлам ліс ділити? — здивувалася Маринка.— Адже вкупі веселіше жити!
— Е ні, Маринко! — сказав Озивайко.— Кожен дятел лікує в лісі свої дерева. Від того і лісу найкраще — жодного дерева дятли не проминуть, та й інші птахи знають, де причаїлися личинки.
— Аж триста разів на день приносять дятли їжу своїй малечі! — уточнив Петько.
Вийшли на дорогу. Йти по вкатаних саньми коліях було слизько, до того ж у видолинках стояла тала вода. Діти обережно ступали посередині.
— А чого це птахи біля води крутяться? — помітив зграйку синичок Тарасик.— Невже купаються?
— Купатися їм ще рано,— засміявся Озивайко.— А от напитися снігової водиці поспішають!
— Таж вона холодна! — аж замружилася Маринка.
— Зате цілюща! — мовив Петько.— Навіть якщо кури її п'ють — то несуть більше яєць...
Озивайко нагадав дітям, що час уже із старшими братами та батьками майструвати шпаківні, синичники, адже йде весна.
І лісовичок гайнув до лісу — тепер роботи у ньому невпрогорт. Всі дивилися йому вслід, тільки цікавий Тарасик зачерпнув долонею снігової води і, хоча ковтнути побоявся (ще, бува, ангіну дістанеш!), лизнув її — адже цілюща!