Тарасик сахнувся від несподіванки — перед ним сиділо зайченя. Сіро-буре хутро зливалося з пожовклою травою, тому звірятка здалеку не було видно. Хлопчик радісно попрямував до зайченяти — воно не тікало. Що з ним? Хлопчик уже й руку простяг, щоб погладити вуханя, і лише тоді зайченя... прокинулося. Стрибнуло вбік і зникло. Тарасик подумав, що близько зайченяти ще ніхто з його групи не бачив, і пішов розповісти дітям свою пригоду...
Ніхто не помітив, як набігла темна хмара. Тільки-но сховалися під дубом, замигтіли перші блискавки, грім ударив розкотисто. Страшно стало.
Тут і знайшов їх Озивайко.
— Хто ж від грози під дубом ховається? — здивувався.— Це дерево найдужче від блискавки страждає. Ходімо в гущавину лісу. Туди вони рідко вдаряють.
...Діти сиділи під розлогим кущем ліщини й слухали Озивайка. А він розповідав їм цікаві речі. Виявляється, блискавки, крім дуба, "люблять" ще ялину, сосну, березу, а от в'яз і ліщину обминають.
СУНИЦІ У СЕРПНІ
Петько прийшов у дитсадок ранесенько.
— Озивайко до лісу запрошує,— сказав.— Хоче вас ягодами почастувати!
— Якими? — запитав Тарасик.— Суниці вже відійшли.
— А от і не відійшли! — всміхнувся Петько.— Озивайко знає галявину, де ростуть пізні ягоди.
І справді — чимала галявина майже вся червоніла од суниць. Діти притьмом кинулися їх збирати.
— Як назбираєте по чашці,— мовив Озивайко,— підемо до кринички, помиємо ягоди, а тоді вже й поласуєте. Так вихователька наказала!
Але раптом ягоди зникли.
Тарасик зрозумів, хто в тому винуватець.
— Не буду більше,— пообіцяв Озивайко. І Маринка знітилася: це й через неї смачних суниць не стало, адже смакувала ними, не помивши.
Озивайко перемовився з Петьком і тричі плеснув у долоні — на галявині знову з'явилися ягоди.
— Де вони були? — здивувався Тарасик.
— Я сказав суничкам, щоб вони від неслухів поховали свої ягоди під листочки,— засміявся Озивайко.
Невдовзі чашки були повні. Маринка перша назбирала і почала робити букетик із стебелець, де ягід було найбільше. Деякі стебельця не могла зламати, тож виривала їх з корінням.
— А ось так робити негоже! — підійшов до неї Озивайко.— Уявляєш, що сталося б, якби кожен, хто до лісу приходить, виривав по рослинці? Не була б тоді й оця галявина така гарна. Ходімо тепер до кринички.
Діти помили ягоди і всмак попоїли. Хотіли віддати Петькові чашки, щоб той до рюкзака поклав, однак Озивайко попередив:
— Вони вам іще знадобляться!
І знову диво: привів їх Озивайко на ще більшу галявину, порослу невисокими кущами ожини. І на ній теж ягоди. Діти одразу ж до них.
— Покуштувати можна? — запитав Тарасик.
— Хіба що по одній! — дозволив Петько і пояснив: — Ростуть вони над землею, дощик їх миє.
Тарасик, як завжди, перший. Найбільшу ягоду вибрав і аж очі заплющив, передчуваючи смакоту. Але враз скривився, хотів виплюнути, та, певне, посоромився Озивайка і проковтнув.
— Кисла!
— Не така вона вже й кисла, — Петько й собі вкинув ягоду до рота,— більше кисло-солодка, хоча з суницею не порівняєш. Та знайте — ожина також цілюща ягода: у ній вітамінів багато. Давайте наберемо цих ягід по чашці — кухарі вам добрий компот зварять.
Вже як ішли додому, натрапили на інші ягоди: яскраво-червоні, соковиті, й купками примостилися на гілочках невисокого куща. Цього разу Сергіико обігнав всюдисущого Тарасика і перший до них кинувся. Одну ягідку зірвав, хотів скуштувати — ростуть од землі високо!
— Не смій! — зупинив його Озивайко.— Не можна людям ці ягоди чіпати — зони дуже отруйні!
— Тому й вовчими звуться,— підійшов Петько.— Запам'ятайте, діти, цю рослину і десятою дорогою обходьте: навіть листя й кора в неї отруйні.
Сергійко аж поблід од ляку. Викинув затиснуту в долоні ягоду, а тоді й витер об штанці пальці. Петько побачив це:
— Прийдемо додому, добре руки помиємо!
— У лісі не лише вовчі ягоди отруйні,— додав Озивайко.— Затямте назавжди: можна їсти лише ті ягоди, брати лише такі гриби, які ви добре знаєте. І обов'язково з дозволу дорослих,— усміхнувся лісовичок дітям, плеснув двічі в долоні й... зник.
Маринка, як те побачила, гірко заплакала.
Але тут Озивайко знову з'явився і став їй хустинкою сльози витирати.
— Чого, дівчинко, плачеш?
— Думала, що ти назовсім пропав, Озивайку. Не зникай більше!
— Як-то не зникай? Адже в мене в лісі стільки різних справ. Тож до побачення, друзі! — І Озивайко знову зник, ніби розтанув у лісовій гущавині.
ЦІКАВА ЗНАХІДКА
Першої неділі вересня пішли діти до Озивайка. Жовтенята зодягнули шкільну форму — нехай бачить лісовичок, які вони дорослі. Стільки новин принесли, слухай — не переслухаєш. Однак у Озивайка й на те терпіння вистачило.
— А тепер ходімо,— запросив їх до лісу.
Зупинилися на березі річки. Верби, тополі довкола, і аж до самісінької води очерет доходить.
Озивайко глянув угору, діти й собі за ним, і всі побачили на тоненькій вербовій гілочці... рукавичку.
— Хто її туди почепив? — здивувався Тарасик.
— Придивіться-но пильніше,— порадив Озивайко.— Хіба це рукавичка?
— Гніздо ремезове! — вигукнула Маринка.— Я у Музеї природи бачила таке.
— Ось би роздивитися його... — замріяно мовив Тарасик.
Озивайко плеснув у долоні, гілочка з гніздечком загойдалася, а потім нагнулася дітям до ніг.
— Ремези вже у вирій полетіли, а навесні зів'ють собі нове гніздечко,— пояснив Озивайко.— Зіткане воно з тополиного пуху і маленьких рослинок. А знаєте, навіщо ремези підвішують своє гніздечко-рукавичку на такій тонесенькій гілочці? Щоб жоден хижак не дістав. Одного разу я бачив, як сорока хотіла поживитися яєчками. Та де там! Тільки-но сіла на гілочку — гілочка прогнулася, ось-ось зламається. Так і не вдалося злодійці вкрасти ремезове яєчко.
— Пташенятам, напевно, добре в такому затишному гніздечку? — запитала Маринка.
— Аякже. Туди дощ не забиває, а тополиний пух од спеки захищає...
Дівчинка нахилилася, хотіла взяти гніздечко в руки і здивовано обернулася.
— Там хтось є! — прошепотіла.
Озивайко усміхнувся й витрусив із гніздечка на землю маленьку довгохвосту тваринку, дуже схожу на білку. Мордочка гостренька, з чорними плямками на щоках, вуха великі, круглі. Хвостик вкритий густим волоссям, а на кінці немовби пензлик.
— Соня садова,— сказав.
Тваринка лежала, згорнувшись клубочком, і ніби не дихала.
— Це вона, мабуть, забилася, коли гніздо падало! — мовив Тарасик.
— Хіба ж у такому м'якенькому гнізді сильно вдаришся? — заперечив Озивайко.— Вона спить собі.
— Спить? — дивувалися всі.— Так міцно?
— Як засне восени, то аж навесні прокинеться.
— Що ж із нею тепер станеться? — злякалися діти.— Навіщо ти, Озивайку, скинув гніздо?
— Бо погану схованку вибрала ця соня на зиму. Гніздечко, бачите, на самому березі. Тут його і вітри можуть здути, і куниця дістане... Одне слово, ненадійна криївка! То щоб невдаха не загинула, я її зараз розбуджу — нехай шукає безпечнішу домівку: дупло, скажімо.
Озивайко дмухнув на соню, щось їй прошепотів, і та пробудилася. Якусь мить роздивлялася довкола, а тоді як чкурне в зарості ліщини, тільки хвіст-пензлик майнув.
— Соні садові,— пояснив лісовичок,— живуть у лісах, де є дуби, липи, клени, горобина, черемха, ліщина, шипшина. Полюбляють селитися в дуплах дерев, у пеньках, можуть влаштувати собі кубельце і в хліві або коморі. А наша знайда,— і Озивайко засміявся,— полінувалася зробити гніздо сама, то залізла в ремезове...
— А що їсть соня? — поцікавилася Маринка.
— Різне насіння, ягоди, а ще комахи, молюски, пташині яєчка,— розповів Озивайко.— Це метке звірятко нишпорить у пошуках їжі не лише по деревах, а й по землі. Якщо побачите його де-небудь — не чіпайте, бо сонь садових лишилося тепер небагато.
Озивайко взяв у руки гніздечко-рукавичку.
— Заберіть його з собою,— промовив до учнів.— Нехай воно прикрасить шкільний кабінет зоології.
...Лісовичок подарував дітям красиве кленове листя й надвів їх аж до автобусної зупинки.
ВЕРХИ НА СОМІ
Стояла тепла, напрочуд лагідна днина. Сонце щедро золотило дерева і кущі, де цвів бузково верес, а над ним гули бджоли.
— Озивайко! — пролунало й одлунило в лісі, та Озивайко не з'являвся. Діти занепокоєно вдивлялися у хащі. Що з лісовичком, де він забарився? Вирішили гучніше покликати Озивайка. Такий галас здійняли, що, напевно,
у будь-якому закуткові лісу можна було почути.
— Що сталося? — з'явився нарешті Озивайко. Одяг на ньому золотистий, тільки шапка й чобітки зелені.— Навіть лося налякали. Я чув, як мене Сергійко покликав, та саме підоспіла робота клопітна, ніяк не міг швидко впоратися.
— Може, наша поміч потрібна? — спитав Тарасик.— Що ти робив, Озивайку?
(Продовження на наступній сторінці)