— Це землерийка, називають її ще білозубка мала. Надзвичайно цікава тваринка. Знищує дрібних гризунів, молюсків, хрущів, коників тощо. Дуже прожерлива. За добу з'їдає корму у півтора раза більше, ніж важить сама. Ворогів у білозубок також багато: гадюки, вужі, птахи, ссавці.
— А як вона тут опинилася?
— Певно, лисиця вивела на полювання своїх дітей і впіймала для них землерийку. Звірята бавилися здобиччю, лисиця, як і кожна мати, милувалася дітьми і своєчасно не помітила небезпеки. Коли ж побачила собаку, то відвернула увагу, щоб малеча сховалася. Ну, а що далі було, ви самі бачили. Обдурила усіх нас.
— А може, розкопаємо нору й заберемо з собою лисенят? — обізвався Ігор. — Я б одне у шкільний зоологічний куточок віддав.
— Не так просто. Адже нора лисиці побудована складно. Спочатку вона йде похило на один-півтора метра вниз, потім тягнеться під землею п'ять-шість метрів. До того ж нора має декілька вихідних отворів. Так що буде ваш куточок без лисиці! І ще, друзі, треба пам'ятати, що лисиці полюють на гризунів — шкідників сільськогосподарських культур. Не менш корисні вони і в лісовому господарстві, бо знищують не тільки мишовидних гризунів, а й різних шкідливих комах, оберігають молоді ліси від пошкоджень.
— Анатолію Борисовичу,— почувся з-за кущів Олегів голос,— впіймали ще одну землерийку.
— А це вже інша землерийка — бурозубка звичайна.— Анатолій Борисович обережно вхопив за шию невеличке, вкрите оксамитовим темно-бурим волоссям звірятко, яке намагалося вкусити його.— Хоботок у бурозубки, бачите, вкритий короткими щетинками. Очі зовсім маленькі, їх у хутрі навіть не помітно. Дивно, як ця землерийка сюди потрапила, адже вона полюбляє вологіші місця. Мабуть, підґрунтові води близько.
Бурозубка затріпала ніжками, намагаючись вивільнитися. Анатолій Борисович присів навпочіпки.
— Тримай, Олежику, Юнту, відпустимо землерийку на волю! До речі, друзі, знайте, ці звірки цікаві ще й тим, що у зимову
сплячку не впадають, а нишпорять під снігом, шукаючи комах, їхніх личинок, молюсків і навіть жаб. Особливу користь приносять, знищуючи дротяників, вовчків, хрущів, гусінь. Своєї діяльності бурозубки не припиняють упродовж доби. Для цього їм потрібно багато енергії. Ось чому обмін речовин у тілі землерийок надзвичайно інтенсивний. Досить згадати, що для його забезпечення серце тваринок робить 1320 ударів на хвилину, а частота їхнього дихання досягає 800.
— Невже в цієї дрібноти серце б'ється майже у двадцять разів швидше, аніж у людини? — здивувалась Віронька.— Наше такої напруги, мабуть, не витримало б!
— Отже,— підсумував учений, землерийки — дуже корисні тваринки, треба їх, діти, охоронити!
Стежка знову сховалася у дрібноліссі, а коли вихопилася на простір, мандрівники побачили в долині величезний крутий яр. Він зловісно чорнів, а від нього розходилися на всі боки, немов спрутові щупальця, менші яри.
— Колись тут теж ліс був,— озвався Пилипко,— та під час війни фашисти знищили його. А там далі — піски...
Мандрівники спустилися на дно яру. Його стіни, розмиті водою й лише де-не-де вкриті дерезою та берізкою, нагадували перепалену цеглу. Анатолій Борисович доторкнувся до однієї з брил, і вона одразу ж розсипалася, оголивши велику кістку.
— І он кістки, і он...
Анатолій Борисович схвильовано оглядав місцевість. Так ось чого це урочище називають Червоним! Водяні потоки, вітри оголили особливу гірську породу — лес. У ній, як правило, добре зберігаються рештки живих істот...
Багато кісток стриміло на висоті близько трьох метрів. Пилипко хотів було підстрибнути, щоб учепитися за корінь, який стирчав з-під них, однак учений зупинив його:
— Цим ти викличеш обвал.
Анатолій Борисович попросив дітей відійти подалі від небезпечного місця.
— Друзі, Пилипко не помилився. Перед вами цінна знахідка — залишки тварин-велетнів мезозойської ери, останні з яких вимерли близько сімдесяти мільйонів років тому. Ми повідомимо про знахідку в інститут, порядкувати тут можуть лише висококваліфіковані спеціалісти. Жодна з цих кісток не повинна зникнути, розсипатися...
— А де ж Єгор Антонович? — стурбовано промовила Віронька.— Він же нас тут повинен чекати.
— Так,— підтвердив учений. — Єгоре Антоновичу! — покликав.
Відлуння ще довго ходило яругами.
— Гляньте, хлопці, може, записку десь лишив нам фантаст, — попросив Анатолій Борисович.
Діти розбіглися довкола, оглядаючи місцевість.
— Нема нічого! — повернулися небавом.
— Дивно! Почекаймо його, можливо, щось у дорозі сталося.
Знайшли затінок, повсідалися.
— Анатолію Борисовичу, а чому ті тварини вимерли? — поспитав Ігор.
— З цього приводу, хлопчику, існує ряд гіпотез. Вчені припускають, що тварини-гіганти могли вимерти внаслідок "конкуренції" з Іншими гваринами, зокрема, з ссавцями. Є також припущення, що причиною їх масової загибелі стали епідемії, кисневе голодування, інтенсивне космічне опромінення...
Існує цікава гіпотеза, в якій стверджується, що гіганти вимерли через збіднення ґрунтів на вапно. Кістки їхніх скелетів, мовляв, не отримуючи будівельного матеріалу, ставали м'які й легко деформувалися. Важке тіло буквально прибивало їх до землі. Такі "рахітичні" скелети вчені знаходили у багатьох місцях планети.
І все-таки вимирання тварин не можна пояснити лише одним якимось фактором, адже для процвітання будь-якого виду необхідні й достатня кормова база, і сприятливі кліматичні умови, й відповідний ландшафт, і нечисленність прямих та побічних ворогів... Поки усе це перебуває у взаємозв'язку й рівновазі, видові не загрожує вимирання. Однак у природі все змінюється, розвивається. Випадіння бодай одного з факторів призводить до зміни чисельності виду. Підняття гірських систем, зокрема, викликало колись осушення материків, зміну клімату на континентальний; зменшилася кількість водоймищ, зникла буйна рослинність, що й спричинило зникнення тварин-велетнів.
— Анатолію Борисовичу,— втрутився в розмову Олег, — а може, перлова скойка, яку ми шукаємо, теж вимерла внаслідок природних змін?
— Ні, друже,— рішуче заперечив учений,— ми маємо сьогодні сотні прикладів її існування в умовах, подібних до наших. Треба знайти маргаритіферу й відновити процвітання цього виду! А зараз, друзі, давайте обійдемо околиці яру і пошукаємо сліди Єгора Антоновича. Мене дуже непокоїть його відсутність. Хоча, правда, він мандрівник досвідчений, заблукати не міг.
ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЗАПОВІДНИК
Брати шукають письменника. У пастці— Партизанська землянка. Сторінки командирського щоденника. Перлова скойка
Розбрелися увсебіч. Олег з Ігорьком дійшли аж до лісу.
— Глянь, Олежку, он сліди кедів Єгора Антоновича!
— Давай простежимо, куди вони ведуть!
Сліди повели до яру, однак не туди, де вони вже були, а значно далі.
— А ось тут Єгор Антонович запалив цигарку, бачиш, сірника кинув,— показав Олег.
Підійшли до великого провалля. Земля зсунулась, оголила у багатьох місцях темні отвори.
— Тут, певно, глину брали,— промовив Олег.— Бачиш, яка біла. А куди ж ведуть ці входи? — здивувався.
— Глянь, Єгор Антонович туди й пішов,— занепокоєно прошепотів Ігор,— а назад не виходив, зворотних слідів нема.
— Ой, як темно! — зазирнув у підземелля Олег.— Єгоре Антоновичу! — покликав.
— Оре! Овичу! — загуло у відповідь.
— Тут не обійтися без Анатолія Борисовича з рушницею,— твердо сказав Ігор.— Може, вовки у підземеллі ховаються...
— Ти що, хочеш, щоб Віронька на глузи узяла? Краще постій біля входу, а я піду вниз. Коли довго мене не буде, клич Анатолія Борисовича!
Олег підняв кимось кинуту палицю.
— Зброя є! Сірники зі мною! — і зник у печері.
— Що там, Олежику? — всунув голову Ігор.
— Тут справжнє підземне царство... Звідкілясь навіть світло пробивається,— туди й піду,— почулося,— а ти не лізь, чекай мого повернення!
Ігорьок постояв з півгодини. Жодного звуку знизу.
— Жику,— покликав,— відгукнися!
— Ику! Ися! — залунало з підземелля.
"А може, там якісь бандити сидять?" — захвилювався Ігор й кинувся у підземелля.
Велику печеру освітлював промінь світла, що линув звідкись здалеку. Видно було вузький прохід. Ігор швидко попрямував ним. Прохід іще звузився. Не встиг хлопець пригнутися, як щось холодне легенько штовхнуло його в обличчя.
— Ой! — скрикнув.
По обличчю знову черкнуло, немов крилом провело. "Кажани! — здогадався.— Бодай вас, як налякали!" Став приглядатися. При його наближенні кажани зривалися і з писком ховалися в глибині печери. Рушив далі, "А де ж світло?" Кинувся назад.
"Невже звернув у боковий хід?" Довкола все оповито мороком.
— Олежику! — злякано закричав Ігор.
— Ику, ику, ику! — знову залунало, й відразу щось гупнуло за спиною. Хлопець відскочив, потім простяг туди руку.
"Завалило!" — пронизлива думка.
Обережно обстежив завал, шукаючи бодай маленького отвору.
(Продовження на наступній сторінці)