— Зовнішність іноді зрадлива,— зауважив Анатолій Борисович.— Планарія ховається під камінням, між листям очерету або на нижньому боці листя водяної лілеї. Нападає на дрібних тварин, приміром, рачків, відриває од них шматочки і ковтає їх.
Анатолій Борисович знайшов невеличку калюжу з піщаним дном, посадив туди равлика й, коли вода в калюжі встоялася, кинув туди планарію. Черв'ячок завмер, потім підняв передній кінець тіла.
— Там у нього чутливі щупальця,— пояснив учений.
Відчувши здобич, планарія підповзла до равлика, який висунувся з мушлі, залізла на нього й добралася до тіла. Мить — і равлик сховався у мушлю.
— А планарія,— сказав Анатолій Борисович,— встигла-таки відірвати шматочок равликового тіла. Звичайно планарії полюють гуртом і тоді равлика живим не залишають. До речі, планарії цікаві ще й тим, що можуть довго голодувати. Вони живуть понад рік, не отримуючи ніякої їжі! Мають також дивовижну здатність до відновлення. Під час одного з дослідів їхнє тіло розчленували на кілька частин і з кожної виростав черв'як. Однак за розмовами, бачу, ми можемо залишитися голодні.
— Татку, а тут суниць лісових скільки! — вигукнула з-за куща Віронька.— їж, Ігорьок! — простягла хлопцеві пригорщу соковитих ягід.
— Чекай-чекай, доню! Треба спочатку приготувати обід. Ти, Олег, знаєш, яке з себе молодило?
— Аякже. Схоже на капусту, росте на піщаних ґрунтах.
— Назбирай нам десятків зо два. Було б непогано, якби ще й заячої капусти знайти трохи. А тобі, Ігоре, відома рослина, яку називають огіркового травою, або бурячником? Тоді пошукай її ось у тих заростях. Віронько! Тобі медуниця не траплялася?
— Її повно тут!
— Принеси пучечок!
Анатолій Борисович вишпортував із землі невеличкі рослинки з перистими листочками, вкритими знизу білим шовковистим ворсинням. Рослинки ці з'єднувалися між собою повзучими пагонами, І, коли вчений витягував одну з них, за нею тяглися інші.
— Навіщо ви гусячу лапку викопуєте? — Ігор приніс жмут огіркової трави.
— Молоді листочки покладемо в салат, корінці висушимо й теж на борошно перетремо. А ти, бачу, швидко виконав завдання. Тепер піди й пошукай мишачого часнику. Суцвіття в нього рожево-лілове.
— Знаю!
Олег з Вірою принесли по оберемку рослин.
— Навіщо стільки нарвали? — спохмурнів Анатолій Борисович.— Більше так не робіть — у лісі, як і скрізь, треба брати лише необхідне! Ви даремно загубили багато рослинок. А тепер ходімо на лужок кульбабу збирати.
Діти збирали молоді листки кульбаби, Анатолій Борисович виривав рослинки з корінням.
— У цих корінцях є і яблучна кислота, і цукор, І багато інуліну — крохмалистої речовини, що при прожарюванні перетворюється в цукор. Підсмажені корінці кульбаб солодкуваті, з ними можна пити чай. А тепер нумо готувати салат. Олег помиє рослини, відбере молоді листочки, а ти, Віронько, їх покриши і змішай. І солі трішки поклади,— подав доньці похідну сільничку.
Лісовий салат удався на славу.
— Віронька з Ігорьком можуть суницями поласувати! — розвів багаття Анатолій Борисович.— А ти, Олежику, принеси трохи води, швиденько відваримо молоді пагони рогози та тростини. Це тим, кому ягід не вистачило,— пожартував...
— Ой, смачне яке, немов спаржа! — ласували хлопці відвареними пагонами рогози.
— Делікатес! А зараз спробуйте варених пагонів тростини! Наїлися? Тепер біля вогнища досушимо корінці...
Відтак узялися будувати житло. Великий курінь вирішили зробити для хлопців, а трохи менший — для Анатолія Борисовича і Віроньки.
Вибрали місце під велетенською ялиною. Каркаси зробили з вільхи, а з ялини нарубали гілок і вкрили ними курінь. Ще й всередині заслали ялиновими гілками.
— А тепер, хлопці,— Анатолій Борисович задоволено оглянув житла,— давайте висушене перетремо на борошно оцим камінням!
— Немов первісні люди! — засміялася Віронька, побачивши, як вони трудяться.
— Багато сміятимешся — не дамо добавки! — Анатолій Борисович підігрів воду, замісив у казанку борошно й, хитро підморгнувши, кинув туди трохи дріжджів. Поставив казанок у попіл, ще й накрив його зверху своїм светром.
— Запасливий ти, татку,— Віронька помітила маніпуляцію з дріжджами.
— У походах інакше не можна,— одказав їй Анатолій Борисович.
Повкладалися, однак спати не хотілося. Віронька щось розпитувала тата, той їй стиха відповідав. У курені хлопчиків точилася якась суперечка.
— Анатолію Борисовичу,— гукнув Пилипко,— а ви знаєте, що сьогодні ніч на Івана Купала?
— Знаю. А що?
— Адже поблизу куреня папороті росте видимо-невидимо. Може, й ми пошукаємо її цвіт?..
— А ще піонер,— одказав Олег,— забобонам усяким віриш!
— Ну що ж,— погодився Анатолій Борисович,— у кого є бажання — одягайтеся, підемо шукати "щасливу" квітку.
— Ура! — застрибав на одній нозі, вдягаючи штани, Ігор.— Якщо знайдемо чарівну квітку, замовимо їй, щоб показала, де шукати перлову скойку.
— Татку, я боюся! Далеко від мене не відходь,-— прошепотіла Віра.— Я, звичайно, не вірю ні в які чудеса, але все одно трохи
лячно...
Надворі зовсім стемніло. У лісі тихо-тихо, тільки жаба десь в озері квакне чи рибина скинеться. Пройшли в долину, де багато папороті. Ігорьок узяв брата за руку.
— Чого ти?
— Я разом з тобою!..
— Не бійся! — стиснув йому руку Олег.
— Може, повернемося? —— запитав Анатолій Борисович.
— Ні! — гуртом.
— Анатолію Борисовичу, я збігаю по рушницю!
— Не треба, Ігорьку, у мене ніж мисливський при собі.
— Світиться! Анатолію Борисовичу, хапайте! — закричав Пилипко.— Та хапайте ж, бо зникне!
— Чого ж ти сам не хапаєш? — засміявся вчений.
— Боюся!
— Справді світиться, татку! І я боюся!
Анатолій Борисович накрив місце, що світилося, долонею й вирвав листок папороті.
— А тепер ідіть сюди, я вам покажу "цвіт папороті". Ану, Олежику, засвіти ліхтаря!
На долоні Анатолія Борисовича лежали... два черв'ячки.
— Оце вам і розвінчана легенда, друзі. Світяться ось ці черв'ячки, яких так і називають — Іванові черв'ячки.
— Чому ж вони зараз не світяться?
— Бо злякалися!
— Анатолію Борисовичу, а як відбувається це свічення?
— Таке світло випромінюється, коли в живому організмі є дві речовини — білок люциферин і фермент люцифераза, який окислює цей білок. При окисленні виділяється енергія, що викликає свічення. Якраз до таких організмів і належить Іванів черв'як.
Ще сонце не зійшло, а на ялині вже заметушилися пташки. Увечері ніхто не помітив, що на верховітті дерева влаштували собі житло сірі чаплі. Вони закидали курені галуззям, усяким непотребом.
— От біда,— пробурчав Анатолій Борисович,— доведеться багаття розпалювати в іншому місці. Підйом! — скомандував.— Умийтесь, потім будемо хліб лісовий пекти.
— Татку, а я мила не взяла і зубної щітки теж.
— Щодо мила. Ти знаєш таку рослину —— собаче мило?
— Знаю, бачила неподалік.
Тоді нарви з корінням. Воно дає добру піну. Тільки не надумайтесь нюхати собаче мило і пробувати на смак — отруйне воно, довго чхатимете після цього.
— Хіба мої руки відмиєш собачим милом? — показав Олег п'ятірню.— Бачите, як вимастився учора живицею.
— Знайди гриб-трутовик, верхню частину зріж, а внутрішня тканина послугує тобі краще, ніж губка. У тебе, Ігорьку, чого лоб червоний? — стурбувався вчений.
— То Олег на мені хлопавку розбив. Але я йому віддячив — штук п'ять розтрощив об його лоб!
— А де ви хлопавку знайшли?
— За ліщиною.
— Піди назбирай молодих листочків. Відваримо й додамо до салату з кульбаб.
Від казанка з учорашнім місивом потягло кислим.
— Тісто майже готове! Тепер треба швиденько піч робити,— Анатолій Борисович вирив продовгувату яму, дно і стіни виклав камінцями.— Нумо, хлопці, несіть сухе галуззя!
Гора хмизу виросла швидко. Анатолій Борисович заглянув у казанок.
— Ще є час, ходімо до озера, може, знову черепаху побачимо. Тільки спустилися до берега, як учений зупинив дітей:
— Тихо! Он видра...
Посеред озера розпластався довгастий звірок. Видра, висунувши ніс з води, втягувала повітря.
— Диви, як дихає! — здивувався Ігорьок.
Звірок їх помітив. Крутнувся на місці і зник у глибині. — Бачили, яка прудка. Пропаде тепер в озері живність. Сидітиме
тут видра доти, доки всіх тварин знищить. Така у неї вдача. Ходімо звідси, бо видра, напевне, налякала й черепах, і ми їх не діждемося — надто вони обережні.
Повернулися до бівуаку. Анатолій Борисович розпалив на дні ями вогонь.
— Підтримуй його, Ігорьку, хмизу не жалій, треба, щоб добре каміння розжарилося.
Розіслав аркуш паперу, потрусив його борошном і вигорнув туди вміст казанка.
— Пилипку, принеси кілька листків лопуха, тільки спочатку обмий їх у озері!
(Продовження на наступній сторінці)