— Ні, ні, вона добра жінка,— врешті прийшла до пам'яті Ярина.
— Ну, як живеш, Ярино? — підійшов до неї Харченко.— Не скучала за мною?
Ярина кинулась йому на груди й заридала, а він цілував і гладив її голову, ледве втримуючи й себе, щоб не заплакати.
Галка підійшов до вікна й запнув його занавіскою. На столі горіла бляшана лампочка й стояло три паски: дві більших, одна меншенька, миска з крашанками й печеня. Пахло свіжопеченими булками. За піччю на широкім дерев'янім ліжку спало хлоп'я років семи й посміхалося уві сні. Галка одвернувся до вікна й нашорошив уха. Він почував себе дуже неспокійним і в душі кляв і себе, і Харченка, й небезпечну подорож, і всякі ніжності.
Рипнули двері й примусили всіх з жахом обернутись.
— Ти ж той, Ярино...—промовила, всунувши в двері голову, хазяйка: вона не змогла побороти своєї цікавості й заглянула-таки ще раз. Побачивши Ярину в обіймах невідомої людини, вона відразу зрозуміла все й, не скінчивши фрази, причинила двері.
— Я ж кажу, що вскочимо,— буркнув Галка, намацовуючи в кишені маузера.
— Ні, вона нічого...
— А се Колька? — промовив Харченко, підходячи до ліжка.— А виріс як — не пізнати.
— Колю, Колю! — торсала мати за плече сина.
— Навіщо ти його? Нехай спить.
— Виспиться вдень... все одно час уставати; до церкви ж збиралися. Колю, чуєш, моя дитино! Вставай, татко приїхав.
— Що? Де? — схопився миттю хлопець і втопив у батька зацікавлені й разом перелякані очі.
Харченкові щось здавило в горлі; він сів на ліжку, вхопив сина на руки й міцно стиснув в обіймах. Дві буйних сльози скотилися хлопцеві на біляву голівку.
— Господи, який великий уже! Що — не пізнаєш? Та він же сливе не знає мене!.. А! Прокляте життя!.. Краще здохнути, ніж так поневірятись. Голубчику мій! Серце моє!..
— Матвію, час іти,— промовив Галка.
— Стривай, стривай, іще хоч хвилиночку.
— Ой, ходімо, бо лихо буде: баба вийшла кудись...
— Хороший мій! Чого ти так дивишся, Колю? Ти й не знав, що в тебе такий татко?
— Хи... не знав... Мама казали.
— О, от бач, Петре, а ти казав... Знаєш, що він казав, Ярино? Казав, що ти собі тут любчика завела, ха-ха-ха!..
— Чи до того було! Дихати ніколи, не то що...
— Бідуєш дуже?
— Та що там і казати.
Ярина махнула рукою.
— О, от бач... Стривай, стривай же,— заметушився Харченко. Він посадив хлопця на ліжко й поліз у кишеню.
— На, заховай,— ткнув він Ярині гаман з грішми.
Вона одчинила скриню й поклала гроші під одежу, на дно. А він знов узяв сина на руки.
— Матвію, тікаймо... тупотить щось у дворі,— прошипів Галка, і, вихопивши револьвера, скочив до дверей, і притулився коло печі, дослухаючись.
Харченко обережно посадив сина, поцілував Ярину, що повисла йому на шию, й скинув її руки з своїх плечей.
— Прощай... прощай, Ярино... Чи побачимось...
В сінях затупотіло. Широко розчинились двері й у хату вскочило двоє стражників з револьверами в руках.
— Руки вгору! — крикнули обидва разом, але розітнулись по хаті два вистріли, й вони, хитнувшись і махнувши в повітрі руками, повалились на землю.
Галка вислизнув у відчинені двері, прошмигнув крізь другі й зник у темряві.
— Де... де мій картуз? — бігав по хаті Харченко, але, почувши знов тупотняву й голоси, вибіг з хати без картуза.
Хотів проскочити непомітно: зігнувшись, перебіг двір і перескочив через паркан у темний провулок. Але стражники, побризкуючи зброєю, були вже коло двору — й услід утікачеві посипались кулі. Чуючи за собою погоню й вистріли, він нісся, як вітер. З халуп повиходили люди й здивовано дослухалися до того, що діялося на вулиці. Хтось сміливіший хотів перейняти втікача й побіг йому навперейми. Харченко повернув завзятому назустріч, штовхнув його в груди, й сердега гепнувся навзнак, ударившись потилицею об грудки. Харченко на бігу вхопив картуза, що скотився в того з голови, й подався далі.
Вибігши із слобідки на вигін, він зупинився на мить: праворуч мигтіло ліхтарями містечко, а ліворуч, трохи далі, була балка. Харченко згадав про очерет у тій балці й повернув до неї. За кілька хвилин він був у ній і, важко дихаючи, слухав крики, гомін, тупотіння людських і кінських ніг, що доносились від слобідки. Далі над балкою вся в різнобарвних огнях горіла церква, гамір і сміх коло неї ще збільшились.
— Бов!.. бов!.. бов!..— раптом розітнулось околицею й покотилось балкою. Харченко несамохіть зцупив картуза й перехрестився.
— До утрені вже,— буркнув він. "А що ж далі? — промайнула йому в голові неспокійна думка.— Якби тихенько пробратись до містечка, то звідти вже знайшов би, як утікти. А балка верстов за три кінчається — переймуть на конях. Ну та чорт його бери, вже все одно: гинуть дак гинуть — невелика шкода й собі й людям. А проте — ще поборемося".
Плазуючи очеретом, він доліз до місця проти церкви: далі очерету не було, й він сів, сів і чув, що сю місцину з обох боків уже оточено кінними й пішими стражниками. Гамір коло церкви вщух, і можна було розібрати окремі фрази. Він чув, як його об'їжджали з другого боку, чув брязкіт зброї й пирскання коней.
"Зараз лавою почнуть загін,— подумав він.— Ну що ж, уб'ю одного — двох, а далі... Стрілятимуть на мій огонь і... Що се?..." Він побачив, що в кількох місцях над балкою запалюють огнища.
"Иш ти! Щоб часом нічка-матінка не зрадила. Ну, стривайте ж..."
Харченко хутко скинув пальто й нап'яв його на кущ дебеліших очеретин, ще й картуза зверху почепив, а сам відсунувсь на кілька ступнів і припав до вогкої трави.
— Може, ракетою освітити, ваш бродь? — почув він од церкви.
— А хіба є?
— Так точно, є. Ми для служби наробили.
— Ану, давай.
За хвилину глухо бахнула ракета й прорізала ніч над балкою, освітивши дно.
— Тут він! — почулись раді вигуки.— Ану, ти... повертайся там швидше коло огню!..
Незабаром полум'я від кількох огнищ прогнало геть нічну темряву й виразно освітило на дні балки схилену постать у картузі.
— Гей, ти чуєш? Виходь, бо все одно зараз стрілятимемо,— почув Харченко.
Він не обізвавсь і напружено чекав. Почулось іще тупотіння багатьох кінських ніг: він підвів голову й при світлі огнища побачив, що на поміч стражникам прибув взвод козаків. Молодий хорунжий щось погомонів з приставом і, кинувши йому: "От єрунда!" — спустивсь у балку, витягаючи з кобури револьвера. Харченко підсунувсь ближче до опудала й націлився. Дико скрикнув поранений кулею кінь, став диба й бухнувся на землю. Хорунжий спритно спішився раніш, ніж кінь упав, повернувся до балки й стрельнув з револьвера кілька разів в опудало, та, не вціливши, вилаявся й повернув назад.
Пристав дав знак стріляти. Рясні вистріли збудили околицю й відгукнулись скрізь по балках. Опудало, пронизане грядом куль, ще більш нахилилося додолу, але встояло на тонких, сухих стеблинах. Харченко лежав і не рухався: він чув, як пристав скомандував перестать стріляти, чув, як він звелів кільком із стражників підійти до опудала, чув, як борсався й бився об землю підстрелений кінь, і підняв голову тільки тоді, як до ушей йому донеслось тріщання сухого очерету...
Блиснув огник, і самітній вистріл в очереті знов зворушив принишклу тишу. Харченко почув, як застогнав один із стражників, підхоплений товаришами на руки, й припав до трави. Розлютований пристав знов звелів стріляти. І знов залопотіли й задзижчали кулі, дощем посипавшись на опудало... Він лежав і чуйним ухом ловив якісь нові згуки, що вдиралися в тріскотню рушниць. Коли перестали стріляти, то згори під акомпанемент дзвонів полилось урочисте:
— "Воскресеніє твоє, Христе Спасе..."
Харченко оперся на лікті й крізь очерет дивився на церкву, залиту огнями, дивився, як маяли в повітрі корогви й багатоголовий натовп, осяяний світлом, поволі сунувся за ними. А попід огорожею темніли постаті тих, що стояли коло пасок.
"І нас на землі сподоби..."— донеслось до Харченка в паузі поміж дзвоном, але він уже слідкував за тим, що діється ближче, й по рухах ііристава та хорунжого силкувався розгадати, що саме вони вигадують. Близько до нього ніхто вже не підходив, очевидно, ніхто не був переконаний, що його застрілено.
"Що ж далі? Що ж далі?" — думав Харченко, й гостра лютість, і злоба закипали в серці. Він увесь тремтів від того й нервово клацав зубами, як припертий до стіни вовк.
"...Ангели поють на небеси..." — котилося від церкви, а дзвони підтакували: "таки-таки-таки-так..."
Дзвони замовкли, й спів увірвався... Знов почулось коняче пирскання й легкий брязкіт зброї. Харченко з підозрінням дивився на спокійну розмову пристава з хорунжим і думав:
"Чого ж се вони мовчать?.. Ну, та нехай мовчать... Води б отсе напився... аж душа горить... Хіба попрохати, щоб дали кухоль води",— гірко посміхнувся він...
...воскресе із мертвих, смертію смерть поправ...— вирвалося з одчинених дверей церкви.
(Продовження на наступній сторінці)