— Який з мене спільник?..— соромливо схилила голівку вона, й знову тінь задуми лягала їй на видочок.— Ви так гарно промовляєте... для сього треба ж так багато знати, а я... я ж нічого не знаю.
— Дурниці! Ми швидко навчимось... Я навчу... Стривай, про що ж хотіла спитати ти?
Підвела голову й повеселішала раптом.
— Хотіла спитати, чим робляться ті, що кінчають інститут,— відразу інженіром чи се не відразу дається?
— Отакі думки в тебе? — сміявся я, любуючи з її наївності.— Але яке відношення має се до того, що я говорив допіру?..
— Як яке? Адже ви кинули вчитись, бо хтось вам, мабуть, платить за вашу роботу більш, ніж одержують інженіри?
Я зареготався й міцно обняв її, жартуючи.
— Та зрозумій же ти, дитинко несвідома, що ніхто нічого мені не платить, що...
— Як? За все те, що робите, ви не одержуєте жалування?
В її голосі чулося таке здивування, навіть розчарування, що я аж відсахнувся зі сміху й довго не міг утримати себе, хоч бачив, що вона надула губки, образившись, очевидно, з моєї смішливості.
— Ну, годі, Нацю, годі,— нахилився я знов, обіймаючи її за стан.— Чудна ти яка! Але я розумію тебе, розумію, голубко. Виросши в батька і ввесь час бачачи, що кожна справа, кожне діло, навіть кожний крок у нього оплачується грошима, ти, само собою, сю мірку прикладаєш і до всякої іншої справи, навіть не підозріваючи, що, крім грошової, матеріальної, може бути якась інша заплата. Се помилка, серце моє, велика помилка. Ти не можеш навіть уявити собі, яке величезне моральне задоволення має той, хто присвятив себе такій, як моя отся, праці. В тім, що наша робота не лишається без видимих навіть тепера вже наслідків,— в тім наша найдорожча заплата.
Довго й палко говорив я їй про високість ідеї, про наші ідеали, про шляхи, якими простуємо до здійснення наших замірів, про жертви, яких вимагає від нас наша боротьба, про те, що нема таких жертв у нас, яких би ми не згодилися принести за наші ідеї, що в сім наша певність на недалеку перемогу над нашими ворогами.
Чи ж трудно було переконати її, мою наївну, прекрасну Нацю. Я бачив, як палали очі її, як жагуче ворушились тонкі, немов виточені ніздрі й між чудових брів, яким рівних не було на цілому світі, ліг глибокий пруг. І я мимохіть уявляв собі її на трибуні, перед великим натовпом, коли запалені внутрішнім огнем очі її кидають блискавки, а з прекрасних червоних уст злітають огневі слова кличів. Вона — вся порив, рух, і натовп, багатоголовий, упертий натовп, як одна людина, слухняно йде за першим її закликом. Ні, не я буду, коли, спекавшись згодом частини роботи, що лежала на мені, не візьмусь за усвідомлення її як слід, злучивши свою долю з її долею навіки.
Коли на сході почало ясніти, я підвівсь. Тримав у своїх руках її маленькі, пухкі, тремтячі рученята і не міг одірвати погляду від її хороших, уже трохи стомлених очей.
— Спати хочеш, Нацю?
— Я? Ні... так чогось... Я проведу вас трохи, до степу.
Ми вийшли з вишневого присадку, перейшли широкий битий шлях, звернули направо і поза стайнею потрапили в поле з зеленими ячменями. Пішли проміжком. Мовчали обоє, та чи ж треба було говорити, та й про що, коли ніч така спокійно-урочиста, коли серце співає коханням-раюванням, коли думки всі там, коло нього, слухають не наслухаються чарівного співу. Не треба було розмовляти, треба було дивитись довкола й слухати, що співає серце. Досить сього, щоб забути все на світі. Тріщали, ламаючись під ногами, сухі стебла торішнього бур'яну, цьвохала по чоботях і шуміла потривожена висока трава обміжків. Все — і небо, і поле, і степ — було повне злотисто-темрявого місячного сяйва, і тільки на заході, над обрієм, тремтіли мрійні зорі.
Дійшли до межі, за якою починався степ. Мені, щоб дістатись додому, в Ю-ку, треба було перейти той дугастий степ навпростець, поминути по дорозі кілька шахт, потім спуститись у велетенську лощину, з якої шугав під небо огнем і димом доменних печей завод, а побіч його низками електричних ліхтарів, як багатооке страховище, дивилося в пітьму невеличке, але багате й людне місто.
— Ну, прощай, Нацю,— промовив я, зупинившись на межі.— Не боятимешся сама вертатись додому чи, може, провести назад?
— Що?! навіщо ж, хіба первина?..— відповіла, і в голосі її тремтів смуток.
— Чого ти? — нахилився я до неї й обняв, зазираючи в вічі.— Не хочеться розходитись? Єрунда, голубко, я не забарюсь... О, не забарюсь, не турбуйся. Коли тут такий магніт, то... той, кому потрібен я, може бути спокійним.
Наця спустила очі й навіть не посміхнулася. По тому ж, як сильно билося серце її і вся вона злегка тремтіла в моїх обіймах, я бачив, що вона хвилювалася. Раптом скинула на мене свій погляд, повний такого безпорадного смутку, що я вжахнувсь. Очі, темно-сині, глибокі, прекрасні очі блищали коханням і сльозами.
— Що з тобою, Нацю? ти плачеш?
— Ні..! ні...— ледве промовила вона й знов спустила очі, потім рвійним рухом оповила мою шию і вп'ялася палким поцілунком в губи мені.
— Нічого не розумію,— говорив я, ловлячи її погляд.— Що сталося?
— Нічого,— прошепотіла Наця, а по хвилі додала: — Ви так і не сказали, чи будете інженіром, чи ні... а татусь... спитай та й спитай, каже...
— Дак от воно що...
— ...а то, каже, ходить-ходить, просиджує ночі, їсть і п'є, а чи вийде з того щось, чи ні — не знати... тільки люди язиками плещуть... дурниці всякі... Лають, що досі не довідалася про те...
В мене й руки опустилися. Нацині слова немов батогами стьобали мене по лиці. Кров ударила в голову й миттю одхлинула, лишивши в усім тілі важку утому. Барви злиняли раптом... Ні, не те! Хтось гидкий вирвав із серця мені червоний квіт кохання й хутко, на очах, пообривав пелюстки — одну за одною. Лишився голий, общипаний стовбур...
Я не міг спершу слова промовити, а тільки дивився, як вона, схиливши голову, нервово щипала блакитний кісник перекинутої наперед через плече розкішної коси своєї. Коли підняла голову й глянула на мене, то на червонім личку і в синіх очах вималювався жах. Мій вигляд, очевидно, не віщував нічого гарного й глибоко вразив її чисте, хороше, дитяче серце. Кинулася на груди мені, обнімала й плакала, як дитина, крізь сльози промовляла:
— Не я ж, не я ж, любий мій, коханий... не я се, а тато... Ти... ви... ти ж розумієш, що про мене байдуже, аби тільки ти кохав мене...
Вперше вихопилося в неї теє "ти": до сього, скільки не намагався я, щоб вона зверталася до мене на "ти", нічого не помагала Казала, що їй ніяково, що рано ще. Я оповив однією рукою плечі її, а другою взяв за підборіддя, підняв голівку й пильно зазирнув їй в очі. І я міг сумніватися!.. Я, що знав її, чисту, прекрасну, знав, як сам себе, до найменшого куточка в серці!.. Невимовна радість охопила мене, і тільки десь глибоко всередині бреніли ще рештки моєї несподіваної образи.
— Правда, Нацю?
— Правда... Ти не віриш?..
Хе, міг я не вірити, дивлячись в її очі! смів я не вірити!..
— Знаєш що, Нацю,— промовив я, пригорнувши її і не одриваючй свого погляду від її очей,— перекажи своєму татові, що в мене два шляхи: один — певний — в тюрму!.. ‘ другий — можливий — в інженіри. Але сього останнього занадто довго доведеться чекати. Розумієш?.. А тепера — до стрівання. Час іти, та й заспокоїтись хочеться... Збентежила ти мої почування добре-таки несподіваною своєю заявою. Ну, та нічого... не бійсь, буде не так, як він хоче, а як ми з тобою.
Міцно поцілувавши її, я хутко пішов степом в той бік, де червоний огонь заводу змагався з небом.
Я не помилився щодо першого шляху свого. Часи й обставини раптово одмінилися. Вже другого дня я мусів поспішати на Ф-ські шахти, де раніше, ніж вирахувано було, вибухнув грандіозний страйк, одразу набравши небажаних для нашої тактики гострих форм. Коли я прибув туди, то дізнавсь, що робітники всі до одного залишили всяку роботу в шахті і її починало заливати водою. З великим зусиллям мені ледве пощастило умовити масу, щоб вона дозволила спуститись у шахту робітникам, які б викачували воду, ставили крепіння й не давали шахті обернутись у руїну, бо в противнім разі малося в перспективі затяжне безробіття навіть тоді, коли б страйк закінчився перемогою робітників. Не встиг я залагодити сяк-так справу на Ф-ських шахтах, як дізнавсь, що страйк перекинувся і на П-ські, і на В-ські шахти, й так само і там потрібна була моя присутність. Адміністрація й без того стурбована й збентежена подіями, що саме тоді відбувалися всюди, занепокоїлася ще більш, і на шахтах, де раніше й духу не було воєнного, загарцювали стражники й козаки. Се не віщувало нічого путнього, і мені, як і товаришам моїм, довелося з ніг збиватись, ночей не спати, аби запобігти необережним ексцесам і не допустити провокації.
Коли мене покликано було на N-ські шахти, то я вже не тільки не обурився, а навіть зрадів. Вже два тижні минуло відтоді, як я востаннє попрощався з Нацею. За роботою якось забувалося се, але варто було годину, другу перепочити, як чарівний образ моєї Наці вже ставав в уяві, вабив, кликав, обіцяв... Душа моя знудилася за нею, а гадка, що й вона так само за мною, вже саме непереможне бажання робило болюче потрібним, а в думках викликало звабливі картини побачення після довгої розлуки. Отже, й кажу, що я зрадів, хоч справді не було жодних зовнішніх причин для доброго настрою, бо мої сновигання по шахтах давно вже звернули пильну увагу тих, хто до того дивився на мої мандрівки крізь пальці.
(Продовження на наступній сторінці)