Чомусь мені здавалося, що вона мусить бути іменно наївною, простенькою в своїх незачеплених ні брудом, ні бурями дійсності, думками, ідеалами, мріями, з спокійною й прозорою, як лісове озеро, душею й ще не розбудженим і тихим, як передранкове сяйво, серцем. Навіть кумедне її уникання знайомства з робітниками й маріння про "інтелігентне" товариство здавалися мені в сю мить мило-смішними. Як-не-як, а се все ж таки змагання до чогось вищого, кращого, і хто винен, що теє краще й вище малювалося уяві її в образі... ну, хоч штейгера, чи що, або принаймні студента, от як я, приміром!..
— Та от і вони,— зрадів старий Гайдай, і обличчя, а особливо очі засіяли йому, як сонечко крізь хмари.— А Наця ось лає мене, старого, що пустив вас, не умовивши зайти до нас, їй-бо...
Але я не слухав його. Я бачив, як стримано затремтіли плечі її, й вона хутко повернулася якось уся разом, ніби готуючись бистрим поворотом дістати зручну для оборони позу. Матове, ніжно-смугляве обличчя її залило рум'янцем, очі... Ах, нехай їм, очам тим!... Ніяковість, навіть острах першої хвилі, змішаний з непереможною цікавістю, примусив їх широко розкритись, як у зляканого совеняти, а я мимохіть став і... поринув у них своїм захопленим поглядом. Чи ж не було в що поринути!.. Я взагалі ніколи не міг байдужно бачити хороших очей — чи то в мужчини, чи в женщини,— все одно. Але у перших вони дратували мене завжди, краса їх чомусь здавалася цілком зайвим додатком, чимсь таким, що заважає мужчині бути... ну, самим собою, чи що. Мужчина з прекрасними очима здебільшого або кволий духом неврівноважений мрійник, або хижак з жахливим темпераментом: як перша, так і друга категорія не належать, на мою думку, до великобажаних придбань людства. Щодо женщин, то навпаки. Наділяючи мужчину гарними очима, природа, безперечно, помилялася адресою: гарні очі — се все в женщини (говорю, звичайно, про зовнішню красу її), от чому мені завжди було сумно дивитись навіть на ідеальну, як людина, але з негарними очима женщину. Мені здавалося, що навіть така женщина повинна страждати тим, що має звичайнісінькі очі, які не спинять у собі довше, ніж звичайно, чужого погляду, не примусять хутчій забитись таємничим бажанням, захованим захватом чуже серце, і тільки збільшено розвинені розумові й сердечні здібності, що так само приємно вражають всякого, утворюють для неї ілюзію задоволення. Я певний, тільки ілюзію, хоч знаю заздалегідь, що представниці прекрасної половини людства за сю мою певність накинуться на мене з обуренням, як накидалися часто мої партійні товаришки за те, що мимохіть погляд мій завжди частіше й довше, ніж того вимагав момент, зупинявся в чарівних очах навіть негарного личка і тільки формально, так мовити, в інших.
Нехай мене Аллах скарає, коли на своїм віку я хоч раз бачив щось подібного до очей Наці! Тому, чи дивно ж, що й старий Гайдай, невважаючи на свою не надто вже бистру кметливість у сих справах, звернув увагу на мій очевидячки пришелепуватий вираз обличчя.
— Чого ви?... се ж вона, Наця... дочка моя, що хотіла так з вами зазнайомитись,— говорив він, стоячи в мене збоку й лукаво зазираючи мені в обличчя.— А ти,— накинувся він на неї,— чого стоїш і не поздоровкаєшся?.. Ви вже вибачайте: така вона зроду в мене... несмілива одразу, а потім — куди! сущий хлопець, а не дівчина. Гонивітер якийсь, прости Господи, а не баришня, право слово...
Я муркнув своє прізвище й протяг руку Наці. Ніжні троянди знову заграли в неї на щічках, і вона, щоб чимсь заховати своє замішання, накинулась на батька, сміючись:
— Ви й скажете — гонивітер! Не вірте татові: йому все, щоб повагом та розважно, як старий. А я не хочу, як старий, от що!..
Я, захоплений, не спускав з неї очей.
— І прекрасно робите,— вихопилось у мене.
— От бач, я ж казав, що так! — сміявся батько.— Знайшла-таки спільника собі... Ну, я ж побіжу вперед та подивлюсь, що там Устя робить.
Він привітливо кивнув мені головою й пішов, а ми лишилися й який час ніяково позирали одне на одного, не знаючи, що робити: зрештою якось разом вибухнули веселим сміхом. Та й було чого: нехай вона, шахтарська дикунка, тільки трохи зачеплена прогімназіальною культурою, почувала себе непевно, але я... Правду кажучи, я сам себе не пізнавав: ще ніколи й ні перед ким не почував себе таким бовдурем, як перед сією хорошою до запаморочення дівчиною. І зрозумів я, які почування буяли в молодечих грудях Русанова, що самітно стояв оддалік і, засмучений, дивився, як ми, як я і моя нова знайома, повернулися до нього спинами і, не поспішаючись та весело розмовляючи, пішли за старим Гайдаєм...
Гей, пустка душа моя!.. Як степ осінній, випалений сонцем літа. Там, де цвіли фіалки весни моєї, жовті стебла засохлих моїх переживань змагаються з нудою в безпорадності, а спогад вітром осіннім наспівує мелодію минулого. Ах, не забути його... Не можна забути, несила забути, коли душа — пустка! Нехай знов зацвітуть в ній квіти кохання й тіні давнього розтануть у нім, як тіні ночі в сяйві ранковім. Але хто посіє їх, ті квіти, як сіяла їх вона, Наця, мій рай, моє пекло?.. Хто мої пориви, мої змагання, що буяють ще в душі моїй, вбере у веселкові, блискучі барви й оберне їх не в обов'язок, а в щастя? Кохати і горіть — се ж щастя. Тільки кохати — се ж сон, чарівний, розкішний, але — сон. Горіти тільки —се життя, прекрасне, як буря, але — тільки життя. Горіти ж і разом кохати — се вже щастя. І я зазнав його, зазнав, а потім — утратив. Чи знайду ж знов?... Не знаю, відтоді душа моя — пустка без надій...
Те, що на N-ських шахтах я знайшов темно-сині озера Нациних очей і поринув у них усім палом свого серця, не відбилося ані крихотки на моїй партійній роботі. Навпаки, вона набрала для мене досі не відомих мені принад, стала перед мене в блискучім ореолі лицарства. Лицар і кохана панна. Се романтично, але так красиво. Чи розуміла мене моя панна?.. А що мені до того? Досить, що кохала. Правда, як правовірний партійник, я часом заводив розмови з нею про свою працю, але, крім сміху, нічого не виходило в нас.
— Нацю,— говорив я часом, захоплено дивлячись їй у вічі,— в тебе не очі, а казка.
— Як то?., щось надто мудре...
— Нечувана, таємнича, пречудова казка.
— То що? До чого се ви?
— А до того, що з такими очима можна потягти за собою кого завгодно — всіх! Одним поглядом можна послати всякого в тюрму, в каторгу, на смерть.
Вона дивилася, широко розгортаючи чорні довгі вії, як темні прибережні комиші, і нічогісенько не розуміла.
— На смерть?.. Скажете таке.
— Авжеж! — запалився я.— Коли б ти забажала тільки, коли б я міг захопити, заінтересувати тебе тим, чим захоплений я, коли б зробити з тебе агітатор", о... ти здолала б зробити те, чого ніхто не зміг би.
Я говорив цілком щиро, бо вірив тому, що говорив, бо навіть не уявляв собі людини, яка б не послухала глибоких, як нічне небо, Нациних очей. А вона одверталася мрійно, щось думала, а по хвилі питала:
— Скажіть, чому ви не носите мундира?
— Що?! — вихоплювалося в мене від несподіванки.
— Чого ви так? — дивувалася.— Мундира вашого студентського чому не носите, а ходите, як... як звичайний собі робітник? Адже у вас є студентський мундир?
Сміявся, звичайно.
— А навіщо се? — питав.— Се так важливо?
— А то як же? Певне, мундир вам так до лиця.
— Не знаю: ніколи не думав над сим... Але в моїй роботі так зручніше.
— Ах, я й забула! — зітхала вона й знов мрійно дивилася кудись убік.
— Нацю! — не витерплював я мовчання.— Ти любиш мене?
Повертала голову і раптом перемінялася. Ясніли темно-сині, як фіалки, очі, спалахували жагуче, як відблиск сонця в темно-прозорім плесі. Щільно горнулася до мене, оповивала руками шию й цілувала... Не цілувала, а впивалася устами в мої й довго-довго не одривалася, поки не п'яніла в млості. Тоді клала мені голівку на плече й спочивала, важко дихаючи, з заплющеними очима, слухала, що говорив їй, повний сіяючої радості й щастя невимовного.
А говорив я про те саме, сплітаючи огневий пал слів, повних завзяття, з барвами мрій своїх, з витворами блискучими своєї фантазії. Говорив багато, довго, як на мітингу. Над нами в нерухомій задумі стояли вишні в цвіту; місяць налив пітьму ночі жовтавим сяйвом, і видно було, як курився степ димом шахт і далекого заводу. Одинокий соловей в директорськім саду вже вдесяте розпочинав розгонисто свою трель, але, зляканий гуркотом падаючого з естокаду на землю вугілля, уривав пісню кохання, щоб за який час під тиском любовного захвату знов почати й знов урвати. Пирскали коні на стайні, що була недалеко, через вулицю; десь сюрчав городовик, викликавши у відповідь калатання сторожа десь біля магазину. А слобідка спала, зморена працею, й ніхто не заважав нам — мені говорити, а їй слухати.
— Ти не слухаєш мене, Нацю? — перебивав я сам себе, зауваживши тиху задуму її.
— Ні, я слухаю... я думаю,— відповідала Наця, підводила з мого плеча голову й повертала до мене закоханий погляд свій.
— Цікаво, про що саме твої мрійні думи?
— А так, про все... Я от... одного-з того, що ви казали мені, не розумію трохи...
— Нацю! — з радісним докором промовив я.— Питай, питай, чого не розумієш: я все поясню, все розкажу... Мені здається, що коли ти все як слід розумітимеш, то се не може не захопити тебе. О, скільки можна було б зробити, маючи такого чарівного спільника...
(Продовження на наступній сторінці)