— Мені ж на роботу, який садок? — пхинькає та вередує батько. — Це я тебе колись туди водив. Я, а не ти мене.
— А тепер усе навпаки, — повчає Гриць. — Тепер діти водять своїх батьків у садок! Ясно?
— Та ясно, — зітхає батько. — Ти хоч рано мене забереш?
— Як нагуляюсь, так і заберу, — обіцяє син. — А ти ж гляди, тату, слухайся і не бешкетуй!
І, прокинувшись, засміявся.
— Ну й дивні ж сни сняться на чудернацькій планеті Всенетак!
ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА
Поснідавши, Шмигик-Мигик і Гриць гайнули в місто. Тиняючись вулицями, хлопці спинилися біля химерного будинку з написом на фасаді: "Будинок іграшок". Гриць хотів було зайти, але на дверях виріс грізний робот і сердито заблимав лампочками.
— Дітям заборонено заходити у Будинок іграшок! — проскрипів він металевим голосом.
— Як це заборонено? — розгубився Гриць, бо такого він ще жодного разу не чув на Землі.
Робот байдуже миготів лампочками.
— На планеті Всенетак іграшки тільки для дорослих! — проказав він. — Можете привести свого тата чи маму, бабусю чи дідуся і вибрати для них іграшку.
— Тю! — вихопилося в Гриця.
— Що означає "тю"? — запитав робот. — У моїй електронній пам’яті такого слова немає.
Гриць махнув рукою.
Побалакай з вами! У нас, на Землі, іграшки тільки для дітей, а ви…
— Послухайте… Е-е… — Гриць подумки підбирав різні слова, як би краще назвати робота, але нічого не пригадав. — Послухайте, дядьку, пустіть нас у магазин.
— Що означає "дядьку"? — байдуже перепитав робот.
А мимо них маленькі діти вели за руки своїх батьків, і робот пускав їх у магазин. Гриць ледве відірвав погляд від барвистої вітрини і, похнюпивши голову, побрів вулицею.
— Та як ви тільки живете на своєму Всенетаку? — дорікав він приятелю. — От у нас, у Лоцманці…
— Але у вашій Лоцманці діти щодня ходять до школи, — ображено вставив Шмигик-Мигик. — А ми — гуляємо!
— Що ти затявся зі своїми гульками? — спалахнув Гриць. — Теж мені знайшов заняття. Гульки та гульки! Гуляти теж колись набридне. А ти жодної книги не прочитав. І ким ти виростеш?
Шмигик-Мигик з гордістю вигукнув:
— Ясно ким — гулякою! Тут тобі не твоя Лоцманка!
Шмигик-Мигик аж підстрибнув на радощах і побіг геть. Гуляти.
ПРИГОДА П’ЯТА
— Постривай, Шмигику! — кричав Гриць. — Ти мене привіз на свою чудернацьку планету, то одвозь і назад у Лоцманку. Не хочу я у вас більше жити! Переплутали все і раді!
На вулиці з’явилася куля, смішно застрибала на своїх тоненьких довгих ніжках. Шмигик-Мигик підняв руку, куля спинилась. Не озираючись, Шмигик-Мигик скочив у неї, зачинив дверці. Коли Гриць добіг, куля вже почала підійматися.
— Та почекай, кажу! — Хлопець вчепився руками в ніжку кулі, хотів було її утримати і відчув, що… летить.
Стрибати було пізно. Внизу пливли дахи будинків. Учепившись обома руками, Гриць підтягнувся і зажмурився від страху. Чи ж надовго вистачить сил висіти отак? А куля здіймалась усе вище й вище. Місто лишилося позаду, а попереду виднілася зелена рівнина з гаями і чагарями. Зовсім, як біля Лоцманки. Та ось куля пішла на зниження, і в Гриця трохи відлягло від серця. Ще трохи — і куля м’яко застрибала на галяві. Розчепіривши пальці, Гриць беркицьнувся в траву. А коли звівся, то Шмигик-Мигик уже був далеко.
— Стривай! — крикнув Гриць. — Ти ж куди?
— Гуляти! — підстрибував приятель. — Цілий день гулятиму, де захочу, а ти повертайся у свою Лоцманку і зубри уроки. Ха— ха!
Підстрибуючи, як м’ячик, хлопчик побіг. Кинувшись за ним, Гриць побачив щит. Ще здалеку прочитав:
СТІЙ!!! НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА! СЮДИ ЗАЛІТАЄ УЛУМ-ТУЛУМ!!!
"ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ ДІТЕЙ!!!"
Хто такий Улум-Тулум, Гриць не знав, а Шмигик-Мигик пробіг мимо щита із загрозливим написом і зник у чагарях. Він же не вміє читати! І Грицеві стало шкода всенетаківського приятеля. Ще в пастку до Улум-Тулума потрапить.
Зненацька навкруг потемніло, війнув вітер, ніби хто замахав величезними віялами. Гриць звів голову й вжахнувся: над ним летіло щось чорне, страшне, здоровецьке. Воно розмахувало страхітливими крилами, ворушило волохатими кривими лапами, наче хапало щось у повітрі. Метелик!..
Гігантський метелик, певне, вдесятеро більший за нього, Гриця! А слідом за велетнем летів трохи менший метелик. Теж оксамитово— чорний і теж з білим черепом на спині.
Гриць похолов.
Ну й дива! Як махне крилами — трава лягає. А лапи які волохаті — бррр!.. Як у павука. Тут Гриць пригадав, що і в Лоцманці часом з’являється метелик, "мертва голова", але звичайний, маленький. Гриць ще позавчора ганявся за ним по горбах і портфель загубив. А тут метелики більші за людей! От би спіймати такого метелика та принести в школу! Вся Лоцманка прибігла б дивитись. Та що там Лоцманка! Із самої академії приїхали б учені по такого метелика, ще б і назвали його так: "Гігантський метелик Грицька Зінька".
Гриць зітхнув. Ет, спробуй такого спіймати, як він більший за найбільшого у їхньому селі дядька Полікарпа. Такого метелика хіба що на машині привезеш…
— Тату, спіймай мені хлопчика, — раптом запищав менший метелик.
"Чи мені вчулося, чи тут метелики й справді розмовляють людською мовою?" — подумав Гриць.
— Навіщо тобі той хлопчик? — озвався великий метелик.
Голос у нього був неприємний, тріскучий.
— У моїй колекції немає такого гарного хлопчика.
— Ну, гаразд, синку. Де наш сачок?
Волохатими кривими лапами метелик взявся за сачок. Гриць злякався і чимдуж кинувся тікати.
— Лови його! Лови-и-и! — заверещав малий метелик.
— Від нас не втече, — протріщав великий.
Гриць плутався у густій траві, а позад нього вже свистів вітер. То летів гігантський метелик.
— Та що ви робите?!! — обурювався Гриць. — То діти ловлять метеликів. Діти, а не метелики дітей!
Над головою в Гриця просвистіла якась сітка і впала в траву. Сачок! Він у сачку! Ех, не треба було летіти на цю планету!
— Спіймався, спіймався! — аж верещав з радощів малий метелик. — Витягни його, тату, і ми посадимо цього хлопчика в коробочку…
Гриць помітив між сачком і землею щілинку, шмигнув туди і…
ПРИГОДА ШОСТА
… бридкі волохаті лапи цупко схопили хлопця за сорочку, підняли вгору. Хлопчик безпомічно заборсався в повітрі.
— Нічого екземплярчик, — проскрипів великий метелик, уважно розглядаючи Гриця великими очима. — Цей хлопчик прикрасить нашу колекцію.
— Я вам не екземплярчик, я — Грицько Зінько з Лоцманки! — закричав Гриць, все ще махаючи в повітрі руками й ногами, марно силкуючись вирватися з бридких лап. — Та відпустіть мене! Ви все переплутали на своїм Всенетаку! Метелики не ловлять людей!
— Що він пищить? — спитав маленький метелик.
— Він пищить з радощів, що ми спіймали його для нашої чудової колекції, — відповів великий метелик і став запихати Гриця в коробочку.
Гриць опинився в такій темряві, наче замкнули його в глибокий льох. У пітьмі хтось раптом засопів.
— Хто тут? — злякано прошепотів Гриць.
— Я, Шмигик-Мигик…
— І тебе спіймали?
— Авжеж. Сам би я нізащо сюди не поліз.
— Ну й звичаї на вашому Всенетаку! — обурювався Гриць. — Подумати тільки: мене, Грицька Зінька, якого у Лоцманці бояться всі собаки, якийсь нахабний метелик запхнув у коробку!
— Мені з тобою, Грицю, зовсім не страшно.
— Дуже радий! — буркнув Гриць. — Та тільки від цього мені не легше. Ех, ти!.. Занесло тебе сюди! Хіба не бачив, що написано на щиті? Грамотій!
— Та я ж не вмію читати, — запхикав Шмигик-Мигик. — У мене п’ятірка за незнання.
— От і влипли через твоє неуцтво!
Якусь мить хлопці помовчали.
Коробка погойдувалась, наче пливла. Мабуть, "мертва голова" летить і тримає коробку в лапах.
— Слухай, Шмигику, нас і справді метелики спіймали для колекції? — обережно запитав Гриць.
— А для чого ж? У нас метелики Улум-Тулум люблять колекціонувати хлопчиків.
— А мене вони спитали? А може, я не люблю колекціонуватися? — Трохи подумав і зашепотів: — Ось що, Шмигику. Доки нас не перетворили на експонати для колекції, давай тікати, діяти.
— А що таке… діяти?
— Треба щось робити, поки не пізно, — шепотів Гриць.
— Але ж я нічого не вмію робити, — розгубився Шмигик-Мигик. — Я член шкільного гуртка "Невмілі руки".
— Знаю! — раптом радо вигукнув Гриць. — У мене в кишені ножик!
Він дістав ножик, відкрив його і на денці коробки заходився колупати дірку. Ось у пітьму блиснув промінчик світла. Дірка більшала, більшала і зробилася зовсім велика.
— Приготуйся, Шмигику, будемо стрибати!
— Тату, тату, — почувся раптом голос малого метелика. — Експонати тікають!
(Продовження на наступній сторінці)