Руки Тапура тремтіли, й Ольвія на руках у нього теж тремтіла. І йому у відчаї здавалося, що вона оживає… Всього він міг чекати. Навіть власної загибелі, але тільки не цього… Багато, дуже багато бачив він на своєму віку смертей і звик до них, як звикають до чогось звичайного, буденного…
Але такої безглуздої, такої дикої і жорстокої смерті уявити не міг…
– Боже Пама-Лама-а-а??? – востаннє закричав він.
Бог мовчав.
На озері із живою водою – ані шелесне.
Ольвія не оживала…
І чи не вперше Тапур збагнув, що смерть – то не просто звичайна, буденна подія. Смерть – то страшна річ. І жорстока. Бо жорстокішого за вбивство живого життя не може бути нічого у світі.
"І вода у цьому озері мертва, і бог його – мертвий бог", – подумав він, і від тієї думки, від того усвідомлення своєї безвихідності йому стало боляче й тяжко.
Його пік тупий біль, а бог мовчав, а Ольвія холола на його руках, і тіло її терпло й дерев'яніло.
"Втікали від злого духа, а наздогнали смерть", – подумав він, і одна сльоза – перша й остання у його житті – викотилася з ока і впала Ольвії на холодне, мертве лице…
І пили того дня всі чоловіки Скіфії хмільне вино перемоги.
І пив його з усіма чоловіками Скіфії і Тапур.
Але дуже гірким і терпким видалося йому хмільне, солодке вино перемоги. І не міг він захмеліти, хоч і багнув того, і не міг він забутись, хоч і багнув того. І коли воїни заспівали давню скіфську пісню чоловічої мужності, він теж підхопив її, сподіваючись хоч у пісні знайти – хоч на мить знайти! – забуття:
Ми славим тих, хто степ любив безмежний,
Ми славим тих, хто зріс в сідлі коней прудких,
Ми славим тих, хто вмів любить жінок вродливих,
Хто сонце дав синам і звагу батьківську безстрашну.
Ми славим тих, хто пив бузат хмільний у дружнім колі
І побратимству вірний був щодня й завжди.
Ми славим тих, хто, полум'я уздрівши веж сторожових,
Сідлав коней і мчав на бій із кличем бойовим.
Хто в січі злій пив кров гарячу ворогів.
Ми славим тих, хто мужньо в інший світ пішов,
У битві смерть свою лице в лице зустрівши.
Епілог
І зачинив Тапур двері навіки
Ольвію поховали в межиріччі Борисфену і Танаїсу, у безмежнім краї кочівників, неподалік караванного шляху, що поспішав скіфськими степами до далеких берегів Гостинного моря.
Поховали на узвишші, на Трьох Вітрах, щоб здалеку було видно на рівнині її могилу, щоб і Ольвії також було далеко видно.
А видно Ольвії, як внизу, на рівнині, степ мріє, видно, аж ген до обрію, де кряжі синіють, де голуба стрічка Борисфену зливається з блакитним небом. Та ще видно, як вдалині неквапливо повзе валка по караванній дорозі, прямуючи до моря, до ласкавого і теплого Понтусу Еуксіносу – Гостинного моря, до щасливого міста Ольвії.
Далина…
Сива ковила на вітрах гойдається…
Марево вдалині блукає.
Пролетить орел.
Мигне степом руда лисиця, і довго потім зелені трави полум'яніють, наче підпалені лисячим хвостом.
Пронесеться табун, а ген на обрії промчать вершники.
Пройдуть обабіч могили сторожкі дрохви, свисне рудий бабак, прошумить вітер, линучи на південь, теж до берегів Гостинного моря, пропливе вгорі самотня хмарка… Зупиниться над високою могилою, задумається, потемніє…
І впаде тоді вниз кілька крапель, блиснуть вони сльозинками на зеленім листі, зітхне вітер, і попливе хмарка далі – сумна і печальна…
Тиша.
А то зненацька прокотиться степами грім, лункий, гуркітливий, зашумлять вітри, женучи поперед себе важкі чорно-сині хмари… Загуде, засвище вітрисько, пригинаючи ковилу до землі, потемніє в степу, насупиться-нахмуриться далина, закутається у важку сіру кирею… На обрії, де кряжі, аж чорно стане, там лютують блискавиці, небо краячи… Розійдеться грім-громенко над степами, погуркає, аж тріск та виляск навколо стоять, а тоді раптово затихне, затаїться десь у небі, ніби його й не було… На мить стане так тихо в степу, що аж у вухах лящить від тиші, і все живе принишкне в очікуванні чогось страшного… Сюркне десь коник раз-другий, сполошено крикне птах, і знову німо… А небо чорніє, як гнівом наливається, а тоді – тр-р-ра-ах!!! Аж виляски пішли. І знову тиша, тільки тривожно засвистять бабаки, ховаючись по норах… Та ось вже вухо починає вловлювати віддалений шум, ще не ясний, не чіткий. Але тривожний, загрозливий, всеперемагаючий. Шум наростає з кожною хвилею, він наче мчить з глибини степу на широких могутніх крилах, а іноді пересідає у залізну колісницю і – гримить, гримить, гримить… Та ось грім затих, тільки чути зляканий шелест ковили, а потім засвистіло все навколо, загуло, завертіло, як у вирі, і вже степ потонув у тім сум'ятті…
Потемніло до болю в очах, і линула злива…
І зник світ за водяною стіною, тільки тріск стоїть, а що там за дощем – піди розглянь.
Як зненацька примчить, так зненацька і вгамується водна стихія. Потягне грім за собою хмари, пошумить злива далі, на обрії ще дужче потемніє, і там – наче кінець світу. А тут почне хутко вигодинюватися, блискавиця ще кілька разів черконе по небу, і почне затихати грім, тільки далеке відлуння ще бурчатиме в степу, затихаючи, завмираючи… Вигляне сонце, зелений вмитий степ спалахне барвами, і встане між небом і землею веселка… Одне коромисло її, здається, там, у морі, воду п'є, а друге тут, за могилою Ольвії. А може, і на її могилі…
Тихо стане, свіжо, чисто, легко…
– Гроза… – скаже Тапур і вийде із білого шатра, і довго-довго дивитиметься в потемнілу далину, де під барвистою веселкою стоїть висока могила на узвишші Трьох Вітрів.
"Як вона там?" – подумає він і тамує біль, що ніяк не хоче вщухати, вмирати, зникати…
Тяжко стане на серці. Примчить до могили Тапур, зупинить бойового коня, задумається… Вітер колошматить чорне його волосся, щось гуде у вуха про далекі воєнні дороги, про чужі землі… Дивиться Тапур в далину, думає, степ слухає… Про неї думає… Про Ольвію… Блищить мокрий від роси степ, блукає степом марево… Зринає з того марева біла постать, руки до нього простягає… Ольвіє… Ольвіє… Ні, то не вона, то туманець після зливи блукає мокрим степом… Не вона… А він бачить її, бачить стрілу у її грудях… І червоний струмочок, що витікає з-під стріли, бачить. Вона простягає руки, все ближче і ближче підпливає до нього над степом, але Тапур не ворушиться, і Ольвія летить над землею далі і зникає за веселкою…
Минув уже рік з дня загибелі Ольвії, а Тапуру все здається, що те лихо сталося сьогодні, вчора…
Ніби вчора, ніби сьогодні, ніби у цю мить вилетіла із вербняка чорна стріла божевільного перса… Ніби в цю мить, а на її могилі вже послався чебрець і кров'ю полум'яніє горицвіт…
Від кочовища до кочовища Ольвію везли на траурнім повозі, запряженому двома білими і двома чорними кіньми. Дві тисячі вершників їхали з обох боків повоза, супроводжуючи свою господиню у світ предків. Процесія рухалася повільно, зупиняючись на перехрестях доріг, і в кожнім кочовищі назустріч з голосінням вибігали скіф'янки, виходили чоловіки… Як велить прадавній звичай, скіф'янки плакали й голосили, рвали на собі одяг, волосся, дряпали обличчя… І тягучий, тужливий плач линув над степом… Так скіфи прощаються з найдорожчими своїми співвітчизниками.
їхали кружними шляхами, щоб більше обхопити кочовищ, щоб більше степовиків попрощалося з Ольвією, оплакало її, і Ольвії тоді буде не так тяжко покидати цей степ.
Тапур їхав відразу ж за повозкою і нічого не бачив, крім білого плаття Ольвії, що холодним снігом зими біліло на повозі… І здавалось Тапуру, що увесь степ укритий снігом зими…
Скриплять колеса, рівномірно рухаються вершники у чорних башликах, лунає голосіння, а степ Тапуру видається білим і холодним. І думає він про неї… Ні, він не просто любив Ольвію. Він багатьох любив і знав… Але забув їх і ніколи не згадає за свого життя… А ось Ольвію не забуде. Вона йому дорога. Ольвія стала йому рідною. А це вище любові. Це – вічне. І скільки він житиме, він пам'ятатиме її і знатиме, що вона була у нього… А ще вона приходитиме до нього у сни… Часто приходитиме. І він буде з нею говорити, і обніме її у сні, і відчуватиме її живою, молодою і гарною…
Щось бринить у його душі, невловиме, не знане досі: він любив і любить. І вона йому рідна. І від цього йому легше прощатися з нею. Адже він став іншим. Тому іншим, що в нього була вона. Була і буде. Хоч у снах буде.
Скрипить сумний повіз.
З кожним обертом коліс все ближчає і ближчає і вічна домівка Ольвії, а отже, і мить прощання…
Яму викопали глибоку. Сонце висушило її, і стіни затверділи. А вже потім стіни вимурували камінням, а на дах поклали міцні дубові колоди, які напиляли біля Борисфену. Мусять вони віками тримати на собі важкий курган. В гробницю Ольвії ведуть маленькі двері. Посередині гробниці вже стоїть високе ложе, накрите пурпуровим покривалом, на кінцях якого тихо подзвонюють золоті бляшки…
Тапур не вірить, що це вже – все.
Не вірить, що віднині вона буде приходити до нього тільки у сни… Він заплющує очі, стоїть, ледь похитуючись. А коли глянув – на ложі вже був саркофаг із кипарисового дерева…
У саркофазі – Ольвія.
Наче жива, тільки зблідла і мовби чимось здивована. Тапур знає, чому вона здивована. Коли перська стріла її клюнула в груди, вона здивовано вигукнула: "За віщо?.." І так і пішла у той світ з німим подивом на блідому обличчі: за віщо?.. І зараз на її обличчі застиг той вічний подив, і все ж вона видається йому живою. Вкотре відганяє він думку про її смерть… Лежить Ольвія м'яко і спокійно, наче задрімала перед ранком. На вигляд – трохи втомлена, навіть зморена. Тому й прилягла відпочити…
Дихнеш – на ній ворухнеться легке біле шовкове плаття… Хвилясте каштанове волосся перев'язане золотою стрічкою, на голові сяє діадема із золота і коштовного каміння. У вухах блищать золоті серги, на руках – золоті браслети. Мовби на свято вирядилася Ольвія.
"Вона жива… жива… жива, – думає Тапур. – Ось зараз вона встане, ми вийдемо звідси, скочимо на коней і помчимо у степ".
Але вона не встає, і він тяжко зітхає…
Біля лівої руки Ольвії поклали бронзове дзеркало із золотою ручкою та золотий гребінь, на якому зображені сцени із скіфського життя, а також поставили лекіф з парфумами. Вздовж правої руки лежить меч у золотих піхвах. Так велів Тапур. Щоб на знак її звитяги поклали меч. А ще поставили у гробниці золоту чашу, в кутку – скриню з одягом, щоб на тім світі вона мала у чім ходити. Золота для Ольвії він не шкодував. Більше золота – легше житиметься їй на тім світі.
Поклали і вийшли.
І лишився Тапур сам.
З нею удвох…
Досі Ольвія, хоч і мертвою, а була поруч з ним, нині він прощається з нею назавжди… А серце не вірить і вірити не хоче…
– Ольвіє?! – зненацька вигукує Тапур, і голос у гробниці лунає глухо і тяжко.
– Ольвіє? – голосніше повторив Тапур. – Озвися до мене востаннє, бо мушу йти. Озвися, щоб я поніс у білий світ твій голос.
Дзеленькнула бляшка на пурпуровім покривалі.
Тапур кинувся до саркофага.
– Ольвіє? – крикнув збуджено. – Ти подала мені знак. Знаю, що смерть онімила твої вуста на цім світі. Слухай мої останні слова, доки я не зачинив гробницю. Я тебе любив. І люблю. Але "любов" – то не те слово. Я щасливий, що ти в мене була, будеш і є. Що ти назавжди залишишся у моїм серці. А тому моє серце і не порожнє. Воно наповнене тобою, як степ сонцем, як далина небом. Прощай, Ольвіє. Спасибі тобі за те, що ти була.
І зробив два кроки до виходу.
Але щось ніби його спинило, і він здригнувся. І прислухався. І здалося йому, що знову тоненько задзвеніла золота бляшка.
– Ольвіє…
Він повернувся до саркофага.
– Ольвіє… – повторив він і відчув, як тупий біль полосонув серце. – Ти не гнівайся, що покидаю тебе. Як мені не тяжко, але мушу йти. І я йду… – Проте він не йшов, а стояв і все дивився на неї, дивився. – Ось ще трохи подивлюся на тебе і піду. І зачиню двері. Вони заскриплять тужно і потім все життя скрипітимуть в моїй душі. Я зачиню двері, Ольвіє, навіки. Їх завалять камінням, щоб ніхто не міг потривожити твого вічного сну. А потім… Потім мої люди всю ніч палитимуть багаття і співатимуть прощальних пісень. А вранці до твоєї гробниці потягнуться повозки із скіфською землею. Їх буде багато, багато… І всі вони везтимуть землю… На твою могилу. День возитимуть землю, два, три, десять днів… Багато-багато днів возитимуть вони землю і зсипатимуть її на твою домівку. І доти зсипатимуть, доки не виросте над тобою найвища могила. Така висока, що її видно буде усій Скіфії… А ще потім… Що ж буде потім?.. – Він задумався і довго мовчав, звісивши голову. – А потім будуть віки… Багато-багато віків пропливе над твоєю могилою. І виросте на ній ковила чи гіркий полин… Дощі шумітимуть над тобою, і грози гримітимуть, і сонце сяятиме… І може, коли прилетить від твого Гостинного моря біла чайка на твою могилу і нагадає тобі про твій край…
Прощай, Ольвіє!
Тільки частіше приходь у мої сни. Я буду чекати тебе цієї ночі, приходь у мій сон. Я так тебе чекатиму у сні… Живою приходь і радісною… Я так тебе чекатиму вві сні. Так чекатиму…
Тапур повернувся і вийшов, з пронизливим скрипом зачинив за собою важкі дубові двері Ольвіїної могили. Зачинив навіки…
Примітки
1
Колаксай – цар-сонце (скіф.).
2
Арпоксай – владика, повелитель вод (скіф.).
3
Наприкінці II – на початку І тисячоліття до н. є. Північне Причорномор'я населяли найдавніші з відомих під власною назвою племен – кіммерійці. За Геродотом скіфи жили в Середній Азії, їх потіснили массагети – одне з найсильніших скіфських племен, і вони, прибувши в Північне Причорномор'я, захопили кіммерійські землі. Сталося те, якщо вірити письмовим джерелам, у VII ст. до н. є.
4
Саями називали себе царські скіфи (давньопер.).
5
Як свідчить історик Страбон, скіфи називали себе сколотами. Слово ж "скіф" означає "блукач", "вічний мандрівник".
6
Гіппемологи – букв, ті, що доять кобил, назва одного із скіфських племен.
7
Кожний скіфський рід чи плем'я мали бойові кличі, по яких воїни впізнавали своїх.
8
Горгона – жіноче чудовисько, погляд якого всіх, хто дивився на неї, перетворювала в камінь (грец.).
9
Мегера – уособлення гніву і мстивості, зображувалась жахливою жінкою із зміями замість волосся (грец.).
10
Ламія – фантастичне чудовисько, що пожирає дітей і живиться їхньою кров'ю. Ламією лякали дітей (грец.).
11
Понтус Еуксінос, Понт Евксінський, тобто Гостинне море (грец.) – Чорне море.
12
Сауран – швидкий, невтомний світло-рудий кінь із темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить від дикого коня.
13
Земля Герр (як і річка Герр) – як гадають деякі вчені, нинішня р. Молочна, над правим берегом якої і нині височать стародавні кургани.
14
Хоча ритуал очищення і мав релігійний відтінок, але це була швидше всього своєрідна скіфська лазня, адже з водою в степах завжди було скрутно.
15
Ахат – супутник і товариш Енея, в переносному значенні Ахат – вірний товариш і супутник.
16
Лімос – голод
17
Доблос – раб (грец.).
18
Ананке (Ананка) – необхідність. Богиня, що уособлює неминучість (грец.).
19
Село Парутине, котре виникло на території північної частини ольвійського некрополя.
20
"Велике вухо" – так скіфи образно називали чутки.
21
Tipас – Дністер.
22
Іліфія – богиня дітонародження, зображувалася молодою жінкою із закутаною в плащ головою, але з оголеними руками, з факелом у руці – символ початку нового життя, немовляти, яке щойно народилося (грец.).
23
Ріки Скіфії: Борисфен – Дніпро, Істр – Дунай, Гіпаніс – Південний Буг, Пантікап, Гіпокіріс (місце знаходження цих двох річок не встановлено), Герр – Молочна, Танаїс – Дон.
24
Ахурамазда (Ахура Мазда, по-грецьки Ормузд – Мудрий Господь, букв. Велика Мудрість) – верховний богу давньоіранських релігіях.
25
Спітамен кшатра – осяйний хоробрістю і мужністю цар (давньопер.).
26
Як гадають вчені, міст на Дунаї (Істрі) було споруджено, очевидно, десь на ділянці між сучасними містами Тулча і Рені, ширина ріки там 1 км, глибина до 7 м. Найбільш ймовірним місцем будівництва мосту є місцевість біля сіл Ісакчі (на правому березі ріки) та Орловка (на лівому). Шлях від тогочасної столиці Персії Суз до Дунаю (Істра) радянський вчений Б. А. Рибаков визначив у 2300 км.
27
Дар'явауш – староперська форма імені Дарія.
28
Парсастахра – давня назва столиці Ахеменідів, що означає "сила персів". У грецькій передачі – Персеполь.
29
Ноуруз – Новий рік за іранським солярним (сонячним) календарем.
30
Дарій про перську державу, Дарій про самого себе – наскальний напис із Накші Рустема, неподалік Персеполя.
31
"Своє військо вони розділили на два загони", так подає Геродот. За Історією Української РСР (том І) скіфи розділили свої сили на три загони, відповідно до племінного поділу. Це більше відповідає істині.
32
Давньоперський календар: адукапіш – березень-квітень, туравахара – квітень-травень, тайграчіш – травень-червень, гарманада – червень-липень, дрнабаджіш – липень-серпень, харапашія – серпень-вересень, багаядіш – вересень-жовтень, вркаджан – жовтень-листопад, ассіядія – листопад-грудень, анамака – грудень-січень, тваяхва – січень-лютий, віяхна – лютий-березень.
33
Озеро Меотіда – Азовське море.
34
Ріка Оар, як вважають історики, знаходилась на захід від нинішнього Бердянська, приблизно біля р. Корсак.
35
Дайви – божки злого світу.
36
Філемон та Бавкіда – щаслива подружня пара, яку боги нагородили довголіттям і надали їм можливість померти одночасно.