І цей дощ… Який надокучливий дощ. Заплющити очі, щоб нічого не бачити, замкнутися в собі… в собі… Від усього світу відгородитися… Побути б хоч мить на самоті… Хоч одну мить.
Чи він задрімав під дощем, сам мокрий, сидячи на мокрому коні, і йому привиділось, чи й справді… На високім скіфськім березі з'явилося двоє… Придивившись, він упізнав скіфа Спаніфа і сака Сірака. Обоє низькорослі, в якомусь дранті, вони стояли на кручі плече в плече і шкірили зуби.
– Підле плем'я!.. – пробурмотів він.
– Царю, із Персії прибув гонець, – донісся до нього голос, і він, здригнувшись, повільно звів голову.
– Царю, – говорив Гобрій. – Із Персії прибув гонець.
Він кивнув, і тієї ж миті до нього підбіг гонець у мокрому забрьоханому плащі.
– Персія радіє, що цар покорив скіфів! – вигукнув гонець. – Персія готується врочисто зустріти царя царів!
Дарій мовчав, суплячи брови, з яких скочувалися краплини дощу.
– Царю! – Ми всі є свідками твоєї блискучої і незрівнянної перемоги над скіфськими племенами! – вигукнув Гобрій. – Кочовики розбіглися по своїх степах і тремтять, як бабаки в норах!
У Дарія наче камінь спав з душі. Він вдячно глянув на Гобрія і повернувся до гінця.
– Які ще вісті ти привіз мені?
– Твій син, цар Ксеркс, велів передати, що в царстві твоєму великому мир і благополуччя. Але саки повстали і не визнають тебе більше за владику. У царственного твого сина Ксеркса замало сил, щоб іти на саків. Він жде твого повернення, царю царів.
Дарій нічого не сказав. Гобрій зробив ледь помітний жест рукою, і гінця як вітром здуло.
"Починається, – зітхнув цар. – Починається те, що вже було не раз. Досить піти усмиряти один народ, як відразу ж повстає інший. Ось чому мені не давав спокою сак Сірак!.."
Дощ не вщухав, Дарій, увібравши голову в плечі, зсутулився і сидів так – мокрий на мокрому коні, – вже не відчуваючи, що по його обличчю і бороді течуть холодні патьоки. Від тих патьоків щеміло в очах і неприємно було дивитися на сіру й мутну дощову пелену, в якій копошилося розпорошене, перемішане, мокре, як йому здавалося, облізле військо. Навіть на очах у свого владики вже ніхто не дбав хоч про якийсь там порядок…
До горба, на якому владика бовванів на коні і підніжжя якого щільними рядами оточили "безсмертні", раз по раз мчали полководці, але їх переймав Гобрій, щось їм наказував, сам носився сюди й туди, намагаючись навести лад на переправі та кваплячи іонійців пошвидше відновити рятівний міст.
"Дарма Гобрій сказав про мою начебто перемогу над скіфами, – подумав Дарій роздратовано (від дощу вже нестерпно щеміли очі). – Поразки не втаїш, вона крилата і встигає швидше облетіти всі краї, народи й племена, аніж переможений встигне повернутися додому. І чим знатніший і знаменитіший муж, який програв, тим більшими виростають крила в його поразки, тим швидше і далі вона летить…" І був певний, що вдома, в Сузах, про його невдалий похід у степи до Понту знатимуть раніше, аніж він встигне повернутися в столицю.
Заплющив очі (від дощових патьоків, що збігали по обличчю, вони щеміли немилосердно), і відразу ж перед його внутрішнім зором постала Атосса – жона його велемудра. Ще коли вони побралися, цариця сказала йому просто і прямо:
"Цар! (О, свого величного мужа навіть на шлюбному ложі Атосса величала не інакше, як царем.) Ти не покорив ще жодного народу і не збагатив Перської держави. (Тоді, на початку його царювання, це було й справді так, і тільки вона одна-єдина у світі могла йому про те сказати, не тривожачись за свою безпеку.) Людині молодій, як ти, володарю великих скарбів, треба прославити себе великими подвигами, щоб перси знали: над ними панує муж! Це тобі буде удвічі вигідно: перси знатимуть, що на чолі їх стоїть муж, а, займаючись війною, вони не матимуть дозвілля, щоб повставати проти тебе!"
(О, вона мудра, його жона і дочка царя Кіра! Вміє бачити більше, і погляд її проникає в суть речей глибше, аніж можуть бачити і бачать прості жінки!)
І він, пригадує, відповів своїй мудрій і гостроокій жоні так:
"Все, що ти говориш, я і сам думаю звершити. Адже я збираюсь перекинути міст з нашого материка на інший і йти на скіфів".
Цими словами він ще тоді зарахував майбутній похід на скіфів до розряду подвигів своїх великих.
"….перекинути міст з нашого материка на інший…"
І ось іонійці лаштують той міст, по якому він має втікати із Скіфії. З великого подвигу вийшла велика неслава! Але як довго вовтузяться з тим мостом! Невже не розуміють, що дорога кожна мить. Об'єднане скіфське військо не лише вдень, а й вночі йде по його слідах, намагаючись будь-що наздогнати перське військо перш, ніж воно переправиться на той берег. І буцімто скіфи вже поруч (принаймні так йому доповіла розвідка), лише ніч, коротка літня ніч, сіра, навіть світлувата, а не рятівно чорна, відділяє їх від персів.
Ґвалт у війську посилився, в дощовій пелені все загоготіло, завирувало і загаласувало. Він поспішно розплющив очі, глянув стривожено і полегшено перевів подих – то його військо раділо, що міст уже готовий і можна починати переправу.
Щільні ряди "безсмертних" розступилися, утворюючи неширокий прохід, що вів з горба до мосту, Дарій спустився вниз і в сірій млі першим пустив свого коня на міст – мокрий, скрипучий, слизький, але такий надійний в ту коротку літню ніч, такий бажаний йому в ту мить – найдорожчий з усіх мостів і переправ, по яких він будь-коли рухався. А за владикою, витримуючи потрібний інтервал, на фракійський берег Істру ринулось його нетерпляче військо – спершу "безсмертні", потім кіннота, ряди якої таки досить поріділи за шістдесят днів скіфського походу. Вершники сунули по мосту так щільно, а задні так натискували, що час од часу то там, то тут, відчайдушно іржучи й гризучи один одного у сплетених клубках, коні зривалися з мосту разом з людьми. У темних та швидких водах Істру з'являлась то кінська голова з ошкіреною мордою, то чиясь рука намагалась вхопитися за повітря… Та на них ніхто й не дивився – чим більше впаде у воду, тим вільніше буде решті на мосту… Вершники ні-ні, та й хапалися за зброю, прокладаючи собі дорогу, і ладні були давити всіх і вся. Міст розгойдувало, він хилитався, скрипів, наче кректав, і все навколо тонуло в галасі, іржанні та ревись-ку води внизу. А біля мосту, на скіфському березі, на узвозі й побіля нього творилося щось досі не бачене у війську царя царів. Все змішалося – коні, люди, худоба… Сотники і тисячники марно намагалися навести лад – вершники відтісняли кіньми піших, коли ті навалою кидались на штурм переправи, кололи списами, топтали кіньми. Найбільш нетерпеливі кидались у воду з берега, щоб плавом, тримаючись за повід коня, дістатися у Фракію. Їх швидко зносило, і невдахи, мигнувши раз-другий, зникали в мутній круговерті води. Піші поспішно надували бурдюки (якщо вони в кого ще вціліли, а не пішли на їжу) і, осідлавши їх, кидались в Істр. В тій колотнечі та паніці (пронеслись чутки, що неподалік ріки вже бачили передові загони степовиків) воїн, у якого не було бурдюка, міг непомітно штрикнути ножем під бік товариша і на його бурдюці рятуватися плавом…
І так тривало всю ніч.
Але всі переправитись на той бік не встигли.
Коли під ранок Дарію доповів Гобрій, що за даними розвідки (а вона чи не єдина у всьому війську зберігала спокій і порядок), об'єднане скіфське військо вже винищує окремі піші загони персів на відстані польоту стріли від ріки, владика велів зруйнувати міст. Гобрій мовчки кивнув бородою на знак згоди і зник в дощовій пелені. І міст було зруйновано на очах у тих загонів, котрі, відбиваючись від степовиків, ще тільки-но підходили до ріки. Дарій пожертвував ними, остерігаючись, щоб на їхніх плечах скіфи не вдерлись на міст і не перейшли Істр.
Кажуть, що з того берега ще кілька днів (як вітер дув із Скіфії) доносились розпачливі крики. То, благаючи порятунку, конали під мечами степовиків покинуті піші загони. Лише небагатьом з них пощастило на бурдюках переплисти ріку.
Два дні на тім боці шуміла-стугоніла злива, змиваючи із скіфської землі сліди чужинської орди…
Рятівника свого, вірного мілетянина, Дарій не забув, хоча сам похід у Скіфію волів би з корінням вирвати з власної пам'яті. Вже в затишному шатрі на фракійському, а отже, й безпечному березі Істру, перевдягнувшись у все сухе і виспавшись чи не вперше за останні дні спокійно і всмак, Дарій проснувся вранці і відчув у жилах своїх гарячу кров. І ще відчув незбориму жагу до життя, ту жагу, яку відчувають всі, кому пощастить вирватись із смертельних пазурів.
Радіючи, що він живий і житиме, владика зненацька для самого себе подумав:
"А що було б, коли б Гістіей та пристав до скіфів і зруйнував би міст через Істр?.."
І від думки тієї у жилах його почала холонути кров.
Того ж ранку цар царів велів нагородити Гістіея за збереження мосту у Фракії, а самого мілетянина нарік своїм "мудрим і вірним другом". Такого звання-титулу – "мудрий і вірний друг царя царів" – з уст Дарія рідко хто удостоювався.
А тут – було за що. Адже подвиг мілетянина Гістіея пам'ятатимуть у Персії навіть і по смерті самого Дарія.
Минуть роки, і син його Ксеркс, ставши царем, оцінюючи вірність Гістіея та іонійців з його загону, так скаже на одній із нарад:
(Продовження на наступній сторінці)