Сурмачі здійняли свої сурми. І вони — ще німі — яро спалахували в промінні сонця. Ось-ось засурмлять. Свинельд уже починає піднімати вгору правицю, косуючи на узвишшя, на якому в оточенні мужів та варти куталася в корзно княгиня Ольга. Всі чекали од княгині знака, щоб навальним ударом зім’яти древлян...
Княгиня чомусь вагалася, і сама не розуміла, чому і що з нею діється... Потрібна була злість, жорстокість, а їх чомусь не було в її душі. Як і жадоби помсти убивцям свого чоловіка. Ще вчора, ще позавчора вона тільки й жила передчуттям помсти — жорстокої і справедливої мсти, багла пройти Древляндію мечем і вогнем, а сьогодні вранці нічого цього в її душі вже чомусь немає. У всьому її єстві все ще відлунювало сюрчання коників, і треба ж було їй прийти в Древляндію в місяць ізок!
Тим часом від супротивного війська, що збилося докупи, відірвалося троє вершників і помчали до стіни руської дружини — один попереду в малиновім плащі, двоє трохи позад нього.
Передній вершник був без кольчуги й без шолома, і його біляве волосся маяло від швидкого лету коня. І скільки він мчав до русів, стільки древляни й вигукували:
— Мал!.. Мал!.. Мал!..
Чи надихали його, чи застерігали, чи благали повернутися... Ольга подала знак Свинельду, і рать розступилася, утворивши прохід, яким і помчали вершники. Ось вони вже виринули з руської раті, двоє осадили коней, а передній, не зупиняючись, помчав до узвишшя, на якому стояла Ольга. Йому загородили дорогу списами. Він скочив з коня, зняв меч, кинув його і рушив до княгині. Не доходячи кількох кроків до Ольги, білявець опустився на коліна й покірно схилив голову, а коли по миті її підняв, Ольгу наче полосонули його сині очі... Вона здогадалася, що це і є Мал, старший князь Древляндії, за якого її все ще сватають древлянські мужі.
Він був молодшим од неї, вдатний із себе, в багатому княжому узороччі. "З таким, — подумала вона, — кожна жінка потоне в любощах..." Невідь-чому так подумала.
Відчула, як в її душі ще гучніше засюрчали коники...
І приречено зітхнула: "Нічого не вдієш, зараз ізок — місяць їхнього сюрчання". І раптом все вгамувалося, вляглося, і в ній вже чарівно співали коники, і вона відчула себе мовби іншою, не такою, якою була досі, тож збагнула, що нарешті відчула себе — хоч трохи й запізно-жінкою. Звичайною жінкою, всього лиш жінкою, яка так хоче щастя. І ще чогось... Напевно ж, любові. А втім, щастя — це і є любов, як любов є щастям, бо яке щастя без любові, якої вона досі так і не спізнала, живучи... ні, просто існуючи з нелюбим чоловіком.
І вона й не зчулась, як у неї вихопилося — ласкаво й лагідно — до того, хто беззбройний стояв перед нею на колінах, чекаючи од неї або смерті, або прощення.
— Встань, княже, і підійди до мене...
Мал схопився на пружні ноги, підійшов і став біля неї — молодий і звабливий...
Княгиня відчула себе з ним теж молодою і замріяно мовила:
— Але ж як сюрчать коники!.. Як сюрчать!.. Ніколи не думала, що місяць ізок може бути таким незвичайним...
Вони й нині стоять удвох, пліч-о-пліч — древлянський князь Мал, високий, статуристий, і поруч нього така маленька, наче беззахисна куріпка, навіть трохи аж злякано-подивована, але, безперечно, вже щаслива княгиня Ольга. Стоять вони віками на високому постаменті на центральній площі Іскоростеня, матері городів древлянських... І площа та в Іскоростені спершу звалася Княжою, а з пізніших часів — площею Незалежності. Але це офіційно, а в просторіччі ж, межи людьми, — Ольжина площа. А коли молоді домовляються про зустріч, то завжди кажуть: "Зустрінемось біля Мала та Ольги..." У городян цей пам’ятник найпопулярніший, і немає в Древляндії такого свята, яке іскоростенці не відзначали б на площі Незалежності, біля княгині, яка й дарувала їм незалежність. Там і свята відбувалися, і мітинги, і різні урочистості, і просто народні гуляння, особливо ж у вихідні.
Клекотіли мітинги "біля Ольги" і 24 червня, в Іванів день, як усе зчинилося, і навіть танки не зважувались на неї поткнутися.
На площі Незалежності, біля Ольги та Мала, й прощалися іскоростенці з жертвами 24 червня. На узвишші біля підніжжя закоханих поставили три домовини, а на постаменті вивісили портрети загиблих.
На жалобному прощанні з молодими патріотами виступали промовці від різних партій та громадських об’єднань. В один голос закликали "дати достойну відповідь підступному Києву з його імперсько-шовіністичними звичками". "Древляндія не може бути бідною небогою в багатого дядечка Кия!" Про те, що саме такою вона й була до 24 червня, не згадували.
"Ні п’яді землі вільної древлянської не віддамо Києву!" — лунало там і тут, але у відповідь спалахували ріденькі оплески.
Основна ж маса стояла похмура і явно не підтримувала екстремістів та їхні безрозсудні заклики (закликати на бій завжди легше, аніж безпосередньо брати з ньому участь). Іти на Київ походом? Але з ким і з чим? Древляндія, крім міліції та нечисленних сил самооборони, не мала аніякої військової сили і техніки — про те промовці не згадували.
Але я вже не прислухався до них — хай користуються нагодою вибалакатися, їм аби привід, аби мікрофон і "вдячні" слухачі. Я стояв біля свіжовиструганих домовин, що так терпко пахли сосновою живицею, накритих національними прапорами Древляндії й заквітчаних букетами польових квітів, і не міг — та й не хотів — уявити Олю без життя, яке вона так любила і так хотіла ще жити, тому й спішила жити. Я волів, аби в моїй пам’яті древлянка назавжди залишилася живою, тому й на труни дивився відсторонено, як на щось таке, що ніякого стосунку не мало до коханої. Крім того, всі три домовини були закриті, і я розумів чому, а тому Олю в труні я не бачив, тож і не вірю й досі, що вона мертва. А з кольорової фотографії синьоока дівчина посміхалася так безтурботно-безжурно, що здавалося, наче щасливішої людини від неї годі й шукати... І я вірю, що там, в іншому світі, де вона зараз перебуває, Оля щаслива...
Стоячи біля вічних домівок трьох молодих людей, чиє життя урвалося під гусеницями танків (про ті гусениці я намагався не думати, бо серце й так було як не моє), я картав себе (і картатиму до кінця своїх днів, хоч би скільки їх мені випало): а раптом, коли б я приїхав в Іскоростень на день раніше (лише на день раніше!), може, й урятував би кохану? Вберіг би її... Хоча... Дівчина любила свій край, то хіба можна було їй сказати: Оленько, ти побережись, не висовуйся, бо сьогодні любити свою батьківщину ризиковано і зле, а ось завтра-позавтра, як все влагодиться і небезпека мине, будеш знову патріоткою. Але все це риторичні "якби", які ще нікого й ніколи (та ще заднім числом) не рятували і порятувати не можуть...
А промовці, забувши, що вони стоять біля домовин, одне від одного запальніше і, звичайно ж, полум’яніше закликали негайно йти походом на Київ, оголосивши "дядечку Києву" такий собі слов’янський варіант газавату — священної війни, — трьох жертв їм, очевидно, було мало.
— Досить!!! — зненацька голосно крикнула якась жінка в чорній траурній хустині. — Треба спочатку поховати перших загиблих, а тоді вже будете дбати й про нові жертви!.. А коли вже вам так несила терпіти, самі йдіть походом на Київ! Скатертиною вам доріжка!
До голубих небес, з яких на грішну землю лилося й лилося благословенне червневе літепло, полинули тяжкі акорди траурної музики, і люди, обліпивши домовини, понесли їх до трьох вантажівок, що стояли край площі з відкритими бортами...
Звідтоді минули роки — як за тихою водою Ужа спливли.
Сьогодні це вже далека історія, що її нові покоління швидше за все й не відають. Як і легендарну Древляндію, яка колись ніби була на теренах України, і була навіть "незалежною". І разом з тим мені іноді здається, що її все ж таки не було.
І все одно щоліта, в переддень Івана Купайла, я незмінно зодягаю червону сорочку (як тоді, в ті трагічні дні, коли я вперше їхав до Олі) і поспішаю до Іскоростеня, якого теж уже немає, але я все одно поспішаю, бо здається, що хтось неодмінно мене чекає в купальську ніч в колишній столиці Древляндії. І не поїхати я не можу. І я лечу, як на перше побачення. До Іскоростеня, якого вже давно немає, а є Коростень — вже не столиця деревської землі, а скромне, нічим не примітне містечко, центр Коростенського району.
Поїзд вже не міжнародний, як колись, а — внутрішній "Київ — Коростень". Звичайний приміський. Колишня "суверенна" Древляндія, дещо навіть фантастична, така собі химерія княгині Ольги, сьогодні лиш одна з областей України — Житомирська: 22 райони, 532 сільради, 9 міст (Житомир, Бердичів, Коростень, Новоград-Волинський, Коростишів, Радомишль, Малин, Овруч, Андрушівка), 40 селищ міського типу.
Поліська низовина.
Сосново-дубові ліси.
Значні площі в Поліссі займають болота, озера, ріки, де ще й досі, подейкують (особливо на Новоград-Волинщині), живуть мавки — з часів деревської землі.
Основне населення Житомирщини — українці.
Древлян там і вдень з вогнем не знайдеш — та й чи були вони коли-небудь? Здається, не було.
На колишньому древлянсько-українському кордоні давним-давно потужні бульдозери позносили прикордонні стовпи з колючкою та пропускні пункти. І тепер там ніщо не нагадує про кордони між своїми. Та ніхто вже й не пам’ятає, що колись між Житомирщиною та Україною був суворий кордон.
(Продовження на наступній сторінці)