І було 24 червня — день найзначнішого і найпопулярнішого в слов’ян свята — Іванів день, день Івана Купайла. Це був найдовший день року, коли сонце, за віруванням наших пращурів, неодмінно "грало", тобто світило особливо радісно, танцювало й купалося у воді. Адже того дня сонце приходило до свого зеніту — найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла і світла, всі рослини тоді нестримно росли, квітли, множились, а дерева в таку ніч могли переходити з місця на місце, зілля набирало чудодійної сили, природа досягала свого високого злету, найвищого розквіту, найбільшої краси.
Купальські вогнища з правічних часів вважалися чарівними. Хто через них перестрибував, той ставав удачливим, везучим і здоровим. Молоді пари, що симпатизували одне одному, взявшись за руки, стрибали разом через вогонь, і це було запорукою, що вони неодмінно поберуться і в шлюбі будуть щасливими. І ми з Олею мали тієї ночі, перестрибнувши через купальський вогонь, стати щасливими.
У мене зберігається друга листівка, що її Оля послала з Іскоростеня до мене в Київ навздогін першій:
"Віталику! Не забудь! Червень у наших спільних предків-слов’ян звався ізоком. Що означало: місяць сюрчання коників. Правда, здорово? Приїжджай! Всю ніч ми будемо слухати, як сюрчать коники... А потім ти напишеш оповідання, що його так і назвеш: "Місяць сюрчання коників". Лади? Через роки ми будемо його перечитувати і згадувати, як ми в ніч на Купайла стрибали через жаркі багаття з високим вогнем, а потім слухали сюрчання маленьких коників..."
А ще дописувала у тій у другій своїй листівці:
"Віталику! Купальська ніч — таємнича і, кажуть, аж страшна. Адже саме в цю ніч людина може знайти Квітку Щастя, ту Квітку Щастя, яку шукає все життя. Ось як описують її з’яву: "Враз вчується наче постріл, наче зненацька прогримить грім-громенко... А тоді висока, у пояс людини стрілка миттєво виросте вгору: на ній з’явиться червона, небаченої краси вогняна квітка, і пахощі од неї полинуть по всьому лісі... Я вірю, що нам поталанить! Перед нами розквітне Квітка Щастя, а вже тоді щасливіших од нас не буде...
Була ж колись щасливою ваша Ольга з нашим Малом, то чому я не можу бути щасливою з тобою?"
Гай-гай, коли ж то було, оте щастя київської Ольги з древлянським Малом!
Час полюддя на Русі, коли збирали данину з підвладних Києву земель, зазвичай наставав пізно восени, як смерди упорувались із сезонними роботами, як усе вже було вирощено, зібрано і сховано в коморах — для себе і для княжої влади. А в лісах невдовзі вже починалося полювання на хутряних звірів.
Ось тоді незваним гостем і з’являвся києворуський великий князь з доброю дружиною. Здебільшого збирання данини затягувалося до морозів і захоплювало ще й шмат зими, бо князь з дружиною неспішно об’їздив волості й погости . Застерігав: іду погоститися. "Чим багаті, — казали древляни, — тим і погостимо тебе".
В те останнє у своєму житті полюддя 944 року князь Ігор вирушив у деревську землю, як уже путівцями мела листопадова віхола і ночі та ранки були холодними, бо з північних країв залітали зимні вітри, а вдень з останнім запасом тепла сяяло небесне світило. Пливло павутиння. На болотах Древляндії, на ріках і луках прощально кричали журавлі, і їхні вже припізнілі ключі тяглися на південь. А їм навстріч, на північ, рухалася дружина Ігоря. І по всій деревській землі, від весі й до весі, від хати й до хати, як стогін ішов: полюддя, полюддя, полюддя... Древляни виносили кадки з медами, в’язки шкурок. Данину — хочеш того чи не хочеш — треба платити, і тут нічого не вдієш. Слабкіший завжди платить сильнішому. У древлян хоч і багато князівств, та київський князь їх усіх побивахом — треба платити. І древляни покірно платили. І все було б добре, якби в Ігоря не заворушився хробачок сумнівів: йому здалося, що він мало зібрав тієї осені. А міг би й більше. Як обійшов волості й погости, то замість того, щоб із добром повертати в Київ і зимувати, він до першої ще й другу данину примислив. І сказав своїм мужам: "Ви йдіть додому з данню, а я вернуся і походжу ще..." Чим і виніс собі смертний вирок.
Дружина й пішла на Київ, а князь з невеликою купкою своїх прибічників повернув у деревську землю за ще однією даниною. І то було порушення оборудки — угоди, що її київські князі уклали з деревською землею (та й сам Ігор її раніше підтримував): більше однієї данини протягом одного року не збирати. Ні князю, ні воєводам його... Ще й необачно Ігор вчинив, що зостався з малою дружиною (а тому з малою, що тепер, гадав, йому більше данини перепаде, бо не треба буде ділитися ще й з великою дружиною). Це й згубило його. Деревські мужі послали до Ігоря послів: "Пощо знову йдеш? Всю данину забрав же".
Не послухав їх Ігор і почав з них живосилом здирати другу данину. І тоді зібралися деревські мужі на раду з князем своїм Малом, який був у них за старшого над усіма їхніми князями.
"Якщо вовк унадиться по вівці, по одній виносить він все стадо, коли не уб’ють його".
Скориставшись, що з Ігорем лишилася тільки мала дружина, древляни напали на нього і вбили, кажучи: "Оце тобі за жадібність твою. Щоб не розоряв нас і не грабував — у землю нашу йди і лежи там, зажерливий вовче!"
Швидко чи ні, а дісталася нарешті й до Києва вістка погана: древляни нарекли Ігоря вовком загребущим, убили його, закопали в полі біля їхньої столиці, Іскоростеня.
Там, мовляв, і могила його.
Княгиня Ольга, тепер уже вдова, з сином маленьким Святославом та воєводою Свенельдом хотіла зразу ж іти в деревську землю мстити за мужа свого, але зима вже загула-завіяла, загатила снігами шляхи-дороги — тим і врятувалася тоді деревська земля. Довелося чекати весни.
Ольга й чекала, готуючи дружину велику до походу на древлян.
Аж по весні, як ріки скресли, й дороги протряхли, і дні гожі настали, з Древляндії до Києва посли прибули — двадцять їхніх мужів. Мали вони миром залагодити промах свій, що так необачно минулої осені чи в пе-редзим’ї вбили київського князя. Прибули прохати, щоб Ольга не йшла на них з великою дружиною, а краще все залагодити миром і доброю згодою.
— О, прийшли до мене гості незванії, — подивувалася Ольга.
— Не самі прийшли, — одказують ті, — а прислала нас деревська земля, щоб таке сказати: мужа твого ми вбили. Бо твій муж, яко вовк, нас грабував. Але ми зла на Київ не маємо і Києву готові данину платити — меди і хутра. А ти, княгине, йди за нашого князя, за Мала... Він у нас найкращий.
На ясне обличчя княгині наче оболок найшов. Але стрималась. І сказала, удаючи, що вона їм усе пробачила:
— Люба мені мова ваша. Уже мені свого князя не воскресити, а за вашого князя, може, й піду. Тілько спершу мені на нього подивитися треба. Чи гожий він, чи достойний буде покійного мужа мені замінити? Прийду до вас, — з притиском додала (а очі холодні, недобрі): — Ждіть мене, древляни, прийду.
Повернулися деревські мужі додому стривожені.
— Дружина у неї велика, коли що — не впоратися нам з нею. Не встояти нашим Деревам проти Києва. Порішить нас, як захоче, і вольність нашу — ой, нащо ми вбили їхнього князя?
І запише Нестор до своєї "Повісті минулих літ":
"В літо 6454 (946) Ольга із своїм сином Святославом військо велике й хоробре зібрала і пішла на Деревську землю. І супроти вийшли древляни. І зійшлися обидва війська докупи..."
Під Іскоростенем це відбувалося. День простояли раті одна проти одної — придивляючись, приміряючись. Княгиня Ольга лякала своїм огромом, а древляни боялися своєї малості.
Ольга ж з мужами своїми й частиною дружини поїхала в поле, де на перехресті трьох доріг поховали древляни її мужа.
Постояла біля могили Ігоря і сказала:
— Спи спокійно, князю наш, тризну по тобі завтра влаштуємо. Добра буде тризна — деревська земля її не забуде довіку, як пройду її з мечем і огнем. А Іскоростень їхній дотла спалю!
Усю ніч так сюрчали коники, що заважали княгині думати. А думала вона ось що: древляни були колись самостійними, але Олег приєднав їх до Києва і в узді та покорі тримав, наклавши на них велику данину, і деревська земля — діватися нікуди — покірно її платила, визнаючи Олега за пана свого. Але по смерті Олеговій, допоки Ігор утверджувався на престолі, повстали древляни проти Києва — перед князівськими урядовцями, суддями й збирачами данини зачинили брами своїх міст. Князь їхній старший на ймення Мал проголосив деревську землю незалежною од Києва. І тоді Ігор пішов на древлян і на диво легко їх переміг, підкорив знову Києву, наклавши на них данину, "більшу від колишньої".
І платили вони її покірно аж до осені 944 року, коли Ігор забаг зібрати з них дві данини в одну осінь і поплатився за це життям своїм.
(Продовження на наступній сторінці)