— Пане писарю, ти хоч би змінив свою попівську рясу на козацький жупан, — не втерпів Павлюк. — Військовий писар, а на кого схожий!
— Та воно б і можна, — шморгнув облупленим носом писар. — Та де ж ти його дістанеш, жупана. А до ряси я вже звик.
— Ну, гаразд... — Гетьман запалив люльку і жадібно затягнувся димом, пройшовся по хаті.
— Пиши універсал. "Павло Михнович Бут, гетьман з військом Запорозьким. Пану отаману переяславському і всьому товариству, посполитим і всій братії нашій назавжди бажаємо від Бога доброго здоров'я", — продиктувавши, Павлюк зачекав, доки писар скрипів пером, і вів далі: — "Милостиво оголошуємо своїм вірним і доброзичливим товаришам, що я з дозволу і по наказу війська, незважаючи на великі ускладнення військові, посилаю до вас в Переяслав двох полковників: пана Карпа Скидана і пана Семена Биховця, а з ними війська Запорозького кілька тисяч. Про що, ваші милості, як вірні товариші мої, не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковників".
Павлюк зупинився посеред хати, гриз мундштук люльки й обдумував подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадників Кононовича і Караїмовича, котрі відсиджуються зараз в Переяславі... Скреготнув зубами, до писаря:
— Пиши! "Що ж стосується тих зрадників, скільки б їх у вас не виявилось, які за обіди й банкети у ляхів видали їм наших товаришів, багатьом із яких відрізали вуха, а самих їх відправили в Гадяч рити рови, — цих зрадників не заважайте ловити, а видайте їх війську моєму. Ви ж, пани отамани, не хвилюйтеся і веліть не хвилюватися своїм товаришам і панам міщанам, а допоможіть нам виловити цих зрадників, котрі так багато заподіяли зла. Будьте єдинодушні, згуртуйтеся і йдіть з п.п. полковниками до війська, а там ми вже гуртом погадаємо, як далі бути. Але якщо ви, бережи, Боже, ваші милості, забажаєте захищати тих зрадників..." Написав, Романе?
Писар ледве встигав за гетьманом, аж упрів з натуги. Випростав спину, витер піт.
— Ху! Встиг, пане гетьмане. Давайте далі.
— Пиши. "...чи захочете самі до них приєднатися, то ми зо всіма своїми силами, з усім військом і артилерією рушимо до Переяслава і тоді побачимо, чи буде хто захищати мерзенних зрадників. Отже, вдруге просимо вас і суворо-пресуворо наказуємо іменем війська не відважуватись захищати зрадників, але якнайшвидше спілкуйтеся з нашими полковниками і військом. Після всього поручаємо вас милості Божій. Дан в Крилові серпня 12 дня 1637 року" .
— Готово, пане гетьмане. Що ще писати?
— Поки досить, Романе. — Гетьман сів до столу. — Універсал залиш, я передам Скидану... Стривай, писарю. Як у тебе із здоровлям?
— Н-нічого, — розгубився писар. — Хвалити Бога...
— Коли брешеш, то хоч Бога не згадуй, — у вуса посміхнувся гетьман. — Худий, як та лозина край дороги. Ти хіба в надголодь живеш?
— Я, пане гетьмане, дух свій гартую і тілеса, — зізнався зрештою писар. —Тілеса свої голодом морю.
— З якого дива?
— Щоб грамоту зберегти, — похнюпився Роман. — Коли тілеса жиром обростають — грамота тоді утікає з голови.
— Ну й дивак! — посміхнувся Павлюк. — Грамоту, може, й збережеш, а дуба з голоду вріжеш. Це точно.
— Я хочу йти не в тілеса, а в розум, пане гетьмане.
— Йди у розум, Романе, а тільки ж дбай про своє здоровля. Куди воно годиться? Який же з тебе в бісового батька козак, як ти од вітру хилишся? І потім затям: такі, як ти, я маю на оці твою грамоту, дорожчі нам за десятьох неписьменних. І ти, будь ласка, не мори себе голодом. Домовились?
— Домовились, пане гетьмане, — весело мовив писар. — Не знав я, що потрібний Україні.
— Ще й як! — Павлюк поклав руку Романові на плече. — Ось як здобудемо волю, школи відкриємо, люд будемо навчати, щоб грамотні всі були, як ото в заморських країнах. А письменному і жити легше. То ти, Романе, і будеш колись навчати письма ваш темний люд. Та це мрії... Поки що мрії...
— 3 мріями легше жити, пане гетьмане.
— Не до мрій зараз. Ми тільки-но почали, і один Бог знає, чим все це скінчиться... — Павлюк помовчав хвилю. — Та гаразд! Іди, Романе, та більше не голодуй. Стривай!.. Скинь ти к бісу свою засмальцьовану рясу! Дивитися на неї...
— Але ж, пане гетьмане... — зам'явся писар. — У мене під рясою більше нічого немає.
— От лихо! — почухався Павлюк. — Не нажив ще добра?
— Я свій скарб у голові ношу, пане гетьмане.
— А ти, хлопче, бачу, не ликом шитий. Клумаковитий! Молодець, коли своє багатство в голові носиш. Та нині ти військовий писар і вигляд мусиш мати вельми пристойний. —Павлюк швидко зняв із себе жупан і накинув його писарю на плечі. — Носи і будь здоров!
— Тобто... як? — Роман розгубився і стояв, зігнувшись під жупаном і боячися до нього доторкнутись. — А ви, пане гетьмане?
— За мене не турбуйся! Україна знайде для свого гетьмана жупан. А ти ходи здоровий. Щоправда, жупан на тебе вельми великуватий, та кравці в один мент перешиють. Дай Боже, щоб він тебе грів!
Лишившись сам, Павлюк пройшовся з кутка в куток, постояв біля столу, дивлячись на універсал, обмізковував, чи все врахував, посилаючи Скидана й Биховця в Переяслав, потім підійшов до вікна. Майдан був вщерть забитий козаками. Чувся сміх, вигуки, тупотнява ніг...
Опустився на лаву, задумливо обхопив голову руками... Чи все правильно він обдумав, чи не схибив де на самісінькому початку? Відчув, який важкий тягар ліг на його плечі відтоді, як він узяв у свої руки долю повсталої України. Тільки б не промахнутися, не піддатись зневірі, вистояти, перемогти... Схопився, пройшов по хаті, спинився в кутку, де висіли образи і тьмяно блимала лампадка. Незворушливі лики святих суворо дивилися на нього, ніби багли зрозуміти, хто ж він, козак Павло Бут, відомий під ім'ям гетьмана Павлюка, і чи зуміє він вистояти сам і Україну визволити?
— Боже! Не за себе прошу! — раптом гаряче прошепотів Павлюк. — За Україну прошу, за неї знедолену, забиту, зацьковану, в ярма запряжену. За неї, Боже, молюся в душі своїй і вдень, і вночі... Допоможи їй, Боже, і гетьману її Павлюку. Ми віками боремося за волю й віками головами накладаємо, аби загорілася сподівана зоря волі. Чому ти мовчиш, Боже, чому не поможеш нам, чи молитви наші до тебе не доходять? Чому ти мовчав, коли в Зеленій Гуті в церкві твоїй живцем горіли жінки і діти? Чому ти, справедливий і всесильний, не порятував нещасних?.. Чому? — з гнівом вигукнув Павлюк. — Чому?
Лики святих, як і перше, були незворушно суворі.
Павлюк опам'ятався.
— Грішний, Боже, на тебе розгнівався. Але зваж на мою молитву, не відгороджуйся від нас святими мурами. Не мені, землі рідній допоможи, бо проклянемо тебе на віки вічні!..
Розділ восьмий
Пан королівський комісар і староста Ян Данилович знову встав не з тієї ноги... Нечесаний, невмиваний, надутий, як сич, тинявся він по залах свого палацу в розстебнутім халаті, під яким не було нічого, крім волосатого тіла (пан комісар не мав челядь за людей, тому й не вважав за потрібне ховати перед бидлом свою голизну). Сновигаючи, зганяв злість на челяді. Та, як могла, ховалася по найглухіших закапелках, але Данилович — стріляний горобець. Його не проведеш! Він виколупував челядь з усіх зашкалубин, витягував її за чуби, а витягши, товк писком у стіну чи в мармурову колону, приказуючи:
— Чим більше бидло товчеш, тим воно стає слухнянішим!.. .
Челядники, вмиваючись юшкою, ходили з розпухлими, потовченими носами, стіни в палаці зарябіли від червоних плям, і Данилович не велів витирати чи замазувати кров, "щоб бидло щодня бачило свою юшку і не дуже дерло хлопську кирпу".
Погані вісті дійшли до пана комісара і старости: бунтарський гетьман Павлюк захопив Чигирин, а Карпе Скидан — Корсунь. Його вотчина, його управа і староства — Чигирин і Корсунь — в руках ворогів Корони. А від коронного гетьмана ні слуху ні духу!.. А-а, пся крев! Спробуй після таких вістей уставати з тієї ноги, цю треба!
Відтоді, як Данилович змушений був в однім спіднім вистрибувати вночі з чигиринського замку і до ранку тремтіти від холоду й ляку в копиці сіна на околиці Чигирина, минуло місяців зо три. Вже осінь. А він і досі змушений сидіти в глухій Данилівці під охороною добірних жовнірів і навіть носа не сміє потикати в Чигиринське і Корсунське староства... Після невдалого послушенства в Чигирині, рятуючись від хлопського полковника Скидана, він тоді ледь живий дістався до Бара.
— Ваша милість! Чернь бунтує! — замалим не плакав пан комісар перед коронним гетьманом. — Реєстровці з покори вийшли. До них приєдналося бидло. Моїх жовнірів перебито, я лише чудом з вогню живим вискочив!
Коронний на диво спокійно його вислухав.
— Перелякана шляхта, втративши своє лице і гідність, замалим не щодня прибігає в Бар, — мовив він роздратовано. — І щодня благає жовнірів для захистку. А де я наберу жовнірів для всіх тих лицарів, котрі втікають сюди в однім спіднім?
Пся крев! Данилович змушений був проковтнути і цю образу. Не будеш же в такому становищі загризатися з коронним! Лише прохрипів:
(Продовження на наступній сторінці)