— А я радий, що сич кричить, — засміявся Роман. — Якби він щоночі це робив, я б тебе щоночі в обіймах тримав .. Не бійся, моя радосте. Я тебе ніколи й нікому не віддам. Хоч хай і цілий світ проти мене йде! Ти моя доля, моя радість і життя моє!
Він побачив її губи зовсім близько, вологі повні губи, і припав до них... Вона здригнулась і покірно віддалася його поцілунку, і він насилу відірвався від її губ.
— У тебе такі чисті очі, — шепотіла вона, — і голубі, як весняне небо... Ти добрий...
— Ти кохаєш мене? — спрагло питався він. — Скажи мені... скажи...
— Ненавиджу! — засміялась вона.
— Я здурію від щастя! — вигукнув він. — І хай світ нуртує, хай світ палає, ми будемо вдвох, ми відгородимося від світу високим муром. І нікого не впустимо в наше царство кохання.
— Ой, Романе, не відгородишся, — гірко зітхнула вона і погладила його білявий чубчик. —Ти як дитина, Романку. — Помовчавши, зненацька рішуче сказала: — Але цю ніч я хочу відгородити від усього світу. Хоч одну ніч. Одну-єдину! А тоді будь-що-будь!
Вона потяглася до нього вологими губами, і він припав до них, як до криниці з живлющою водою, і спрагло пив з неї, пив, пив і ніяк не міг вгамувати спрагу...
Коли за вікном засіріло, вони лежали обнявшись і шепотіли одне одному найніжніші слова. І тоді пролунав постріл...
Але вони були стомлені коханням і першого пострілу не почули, бо він злився з їхнім поцілунком. А коли різко тріснув другий і навпіл розколов ранкову тишу, обоє схопилися й здивовано подивилися одне на одного.
— Хто сміє стріляти у нашому царстві?! — весело вигукнув Роман. — Хіба вони не відають, що ми відгородилися від білого світу високим муром?
І раптом за вікном розпачливо закричала жінка...
— Ніби Марфин голос, — зблідла Олена. — Вчора вона казала, що... покійник буде...
Роман кинувся до вікна й у першу мить відсахнувся.. У дворі біля палацу жовніри тягали Марфу за коси, тусали її ногами й били кольбами рушниць. А між ними крутився староста Зеленої Гути і теж штурхав Марфу ногами.
— Вони допитуються в Марфи, де ми, — зрозуміла Олена. — Ось тобі й відгородилися від світу високими мурами.
— Але одна ніч була нашою, — сказав Роман, кидаючись в куток по рушницю. — І за цю ніч вони заплатять дуже дорого!
Олена побачила, як жовнір, що тягнув Марфу за коси, висмикнув шаблю. Марфа повзала біля нього навколішках і простягала руки... Жовнір розмахнувся шаблею. Олена крикнула і затулила лице руками.
— Ну постривайте, катюги! — крикнув Роман і вистрілив через вікно. Той жовнір, що витирав об Марфу закривавлену шаблю, підскочив, зігнувся і впав на труп своєї жертви.
— Ага, попався! — злорадно закричав Роман, хапаючи другу рушницю. — Зараз я вам полоскочу боки!.. Ми стріляти трохи вміємо. Олено! — крикнув він, на мить повернувши до неї збуджене, бліде лице з широко розкритими очима. — В торбинках порох і кулі... Набивай рушниці, будемо царство... захищати... наше... Хай помагає нам Бог і кохання наше!.. Ач, жовніри, як миші, сипонули... Ха-ха.. А той миршавий староста найпрудкіше ріже поли... Ось ми тебе в спину... Постривай, зроблю тобі дірку, ніяким чопиком потім не заткнеш!
Бах! Староста Зеленої Гути так і заорав носом землю, смикнувся і затих, скарлючений...
— Призвідець уже покараний! — вигукнув Роман і кинувся допомагати Олені набивати порохом рушниці. — Тільки не відчаюйся, Оленко, все буде добре. Ті плюгавці ніколи не здолають високих мурів нашого щастя!..
— Я не боюся, — ледь посміхнулась Олена посірілими губами. — Коли сич кричав, було моторошно, а жовнірів аніскільки не страшно.
Грякнуло кілька пострілів, і їх з ніг до голови засилало битим склом. У вибиті шибки потягло пороховим димом. Роман обережно виглянув, жовніри позалягали й палили з рушниць по челядській.
— Ради Бога, не висовуйся з вікна! — крикнула Олена. Роман вистрілив.
-Ага! — закричав він зраділо. — Ховаєтесь, підлі душі! Я вас зажену ще в землю! Будете на пузі повзати, носами подвір'я переорете, а не впущу вас у наше щасливе царство!
— Нас порятувало те, що ми спали не в палаці, а в челядській, — казала Олена, набиваючи рушниці. — Але чи надовго?
— Коли б вони знали, який я щасливий, то зроду б не відважилися нападати на нас! — вигукував Роман. — Ага!.. Ще один заорав носом!
Олена з подивом дивилася на Романа, навіть не підозрюючи раніше, що в нього стільки зваги. Він і зовні змінився, аж повищав, в плечах поширшав, голубі його очі горіли буйним вогнем, і Олена захоплено прошепотіла:
— Який же ти гарний, Романчику!.. Я навіть не гадала, що ти такий вдатний лицар!..
Роман від тих слів так і засяяв, кулі його не знали промаху.
— Так вам!.. Так! Ха-а! — збуджено кричав Роман. — Ще один заорав носом... О наївні! Я найщасливіший у світі, невже ви думаєте мене здолати?!
Роман вистрілив, і зненацька схопився руками за груди, захитався.
Олена встигла його підхопити, обережно поклала на спину, на грудях у нього по білій сорочці розповзалась червона пляма...
— Романе! — зойкнула Олена. — Ти живий?. Роман був у непам'яті. Олена схопила простирадло, розірвала надвоє, швидко перев'язала Роману груди.. Знову грякнули постріли. Дві кулі, одна за одною, дзизнули в неї над вухом і впилися в протилежну стіну. Не тямлячи себе від люті, Олена схопила рушницю... До челядської біг жовніра Олена, майже не цілячись, вистрілила. Жовнір змахнув руками, мовби на всьому бігу наткнувся на невидиму стіну, й упав набік... Жовніри, котрі трюхикали за ним, позадкували й сипонули під захисток білих колон.
Олена в розпачі схилилася над Романом... Що робити? Та ось її погляд упав на бічне вікно. Олена кольбою рушниці вибила скло і виглянула. В цьому закутні між челядською і стайнею жовнірів не було. Олена схопила Романа обіруч, поклала його на підвіконня, так, щоб по той бік звисала голова й руки, сама вискочила у двір, поклала собі на спину Романову голову, схопила його за руки і з трудом витягла з челядської... Далі бігла зігнувшись під вагою Романа. Так вона здолала закутень між челядською і стайнею, обігнула льодовню і поза старою покинутою броварнею вибралася до глухої білої стіни, що оточувала палац. Чула, як позад неї галасували жовніри, і бігла з останніх сил, несучи закривавленого Романа. Ноша випорскувала в неї з рук, його ноги важко волочилися по землі, гальмували біг, Олена присідала, підтягувала його на себе і знову простувала...
Так Олена з останніх сил дісталася до бузкових купив, котрі густо розрослися попід стіною. Стала на коліна, розсунула кущ, поглядом віднайшла лаз. Затягла лід кущ Романа, потім вигребла хмиз та сміття, яке нанесли у дірку стічні води, пролізла сама, до крові обдерши плече, але навіть не звернула на те уваги, і з великим трудом протягла Романа... Знесиліла так, що довго відхекувалась, опустивши голову, поволі приходячи в себе...
— А добряче ми поколошкали панів жовнірів! — зненацька вигукнув Роман і весело на неї глянув.
— Романе! — зойкнула Олена, та Роман знову впав у непам'ять.
Олена понесла його через вигін і пірнула в густі вишняки неподалік церкви. Спіткнувшись об сплетене гілля, впала, полежала, приходячи в себе та витираючи кров з розідраної щоки. Ліпшої схованки годі було й шукати. Ось тут вони й перечасують лихо, бо з села зараз не вийдеш, напевне, воно оточене з усіх боків. Олена затягла Романа в густіший кущ і сама лягла поруч. Та Роман захрипів, Олена схопилася, поправила пов'язку у нього на грудях, запхнула під неї свою хустку, щоб хоч якось спинити кров... Зненацька за вишняком закричали жінки, заплакали діти. Хтось біг і волав про порятунок...
— Сюди, миряни, сюди — почула вона голос панотця Никодима. — Нас порятує Божа обитель.
Олена поповзла вишняком і, розсунувши кущ, побачила, що перелякані жінки, несучи на руках дітей, біжать у церкву. Вона якусь мить гадала, чи не понести й Романа в церкву, адже Бог мусив захистити їх у своєму храмі... Тільки хотіла було звестися, як помітила, що до церкви вже мчать жовніри на конях... Останні жінки встигли вбігти в церкву, і двері зачинилися. Біля дверей лишився лише Никодим. Тримаючи обома руками великого мідного хреста і високо піднімаючи його над головою, панотець ступив навстріч жовнірам:
— Іменем Господа Бога заклинаю: спиніться, іроди!.. Бог усе бачить... Не минути вам Божої кари небесної!..
Передній жовнір пролетів мимо старого панотця, махнув шаблею, з свистом розсікаючи повітря, і панотець упав, розрубаний надвоє, заливаючи своєю кров’ю мідний хрест...
Аби стримати нелюдський крик, Олена до болю вп'ялася зубами в свою руку й заніміла, дивлячись, як жовніри згрібають солому. Вона ще гаразд не розуміла, що вони будуть робити, але страшна здогадка блискавкою вдарила в мозок. Жовніри підпалюють церкву.
Церква була дерев'яна, легенька й суха і спалахнула в одну мить... Але Олена вже того не бачила, від страшного видовиська втратила свідомість і заклякла...
Розділ сьомий
Все літо клекотіла Україна.
По містах і селах, на майданах і ярмарках слухали люди універсали повстанського гетьмана Павлюка.
"Йдіть на Січ! — закликали універсали. — Зібравшись, ми вкупі підемо на Україну здобувати собі долю і волю. Воля або смерть!"
(Продовження на наступній сторінці)