— Ще дужче кортячка розбирає літати. — Ярема зашепотів, хоч у курені більше нікого й не було: — Слухай, Гнате, повідаю тобі свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он літають, чому я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу, тягне мене у небо і вабить... Тільки б крила змайструвати. А ось які, я ще гаразд не знаю... Стривай, — сам себе спинив джура. — Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. І мовби невеселий. І очі в тебе сумні. Чому?
— Тобі сестричка Настя наснилась, а мені... — не доказав, зітхнув, голову звісив.
— У тебе горе? Розкажи про нього — легше стане. Як ти в лядській фортеці опинився?
— Від пана свого дременув, — розповідав Гнат. — Від самого Канева ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Січ. А біля Кодака мене схопили. Побили, а тоді у фортецю повели і в нору якусь кинули. А нашого люду там конає — ой-ой! Ворушаться в норі, як черва. Білого світла й скалки немає, пітьма, як у могилі, задуха...
— Треба швидше кінчати з осиним гніздом, як називає батько Сулима Кодак, — вигукнув Ярема.
— Просидів я в тій норі з тиждень, — розказував Гнат. — Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранців канчуком періщить — аж шкіра на спині репається. Води по кілька днів не давали. Хто пить попрохає, тому каменюку на шию — і в Дніпро. Пшияловський і кричить: "Пий, хлопе, скільки хочеш!" Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам — визволили від смерті. – Помовчав. — У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: "Хто ти є?" — то я кричу: "Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!" Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався...
— І добре зробив, — усміхнувся Ярема. — І хто ж тобі у подобі став?
— Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: "Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма..." От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми... Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погуків, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: "Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! — і на нас з Христиною показує. — Вони кохаються... побратися хочуть..." А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: "Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?.." Шляхта була п'яна, давай галасувати... Зрештою, зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари... То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги...
Гнат вмовкає, кусає губи.
Ярема важко дихає від гніву, що так і тіпає його.
— Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собі горя. І Гнат далі веде сумну і тяжку свою оповідь:
— От пан і каже: "А що, панове, обвінчаємо це бидло з коровою? Ото буде нам розвага!.." Панство з палацу висипало, потягло мене на стайню, потім корову вивели... "Оце йому пара! — аж падає з реготу шляхта. — Чим не краля? З рогами, з хвостом, ще й мукає". Привели коваля і веліли йому мене з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч і руки тремтіли, і плакав він, а пан таки змусив його. Наділи мені обруч на шию, прикували до нього ланцюг, потім корові наділи обруч і другий кінець ланцюга до нього приклепали. Шляхта похапала паліччя і жене мене з коровою селом. Регоче панство, потішається, кривляється, як блаженне... За нами ридван котиться, в ньому — вина й закуска. Панство на ходу вина п'є, курей смажених жере. Музика попереду нас ішла, пани їх грати примушували, аби "справжнє весілля було". Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита як побачив таке, то й зомлів. Пани його водою відлили й кричать: "Вінчай, попе, цю худобу з коровою!" Отець відмовився, то шляхта почала його бити, з ніг збили, ногами топтали... Тузили його, поки він і не охолов. Церква була православна, пани всі католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тоді давай мене з коровою вінчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не спалили… Тоді погнали мене з коровою на стайню, прив'язали, сіна у ясла поклали. "Хрумай, — кажуть, — сіно з своєю нареченою. Бачиш, як твоя молода сіно мотугає, а ти ще й носа вернеш..." Ось так я простояв на стайні кілька днів. Корова мотає головою, смикає ланцюг, до кісток мені обруч в'ївся. Спасибі, коваль одної ночі звільнив... Обруч на мені розпиляв і каже: "Тікай на Січ, за зброю берися та панам мсти!"
— А Христина ж як? — запитав Ярема, і його чисті блакитні очі наповнилися слізьми. — Що з нею сталося?
— Повісилась Христинка... — ледь чутно прошепотів Гнат. — На своїх косах... Пани хотіли з неї...
Гнат не домовив, бо до куреня зайшов низькорослий, але досить-таки гордовитий на вигляд козак. Тримався звисока: груди випнуті, шапка, оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сиділа там бозна-як. І намугикував він щось молодецьке, тримаючи одну руку на боці, там, де стан перехоплював червоний пояс. На поясі висіла шабля, з другого боку за пояс були заткнуті аж три пістолі, а біля них висіли три лядунки з порохом, далі стирчав ріг з мідним ланцюжком, якісь торбиночки, вузлики...
"Іч, кирпу як дере, — подумав Гнат, спостерігаючи, як незнайомець гордо простує до них. — Видно, вдатний та славний козак".
Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната і запитав у Яреми:
— Що за молодик?
— А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його німчура хотіла втопити, а ми порятували.
— Сулима завжди того-небудь рятує, — сказав хвальковитий осавул, і не зрозуміло було, хвалить він Сулиму чи гудить.
— Тим і живе, — відповів на те Ярема.
— Ну, козакуй, козакуй, — бадьоро мовив осавул, не дивлячись на Гната. — Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом. — І до Яреми: — А де ж це пан отаман?
— В пана кошового.
— Мізкують, як ліпше на фортецю напасти? — поспитав осавул. — Треба, треба викурювати ляхів.
— Військова рада вирішить, як з Кодаком бути, — відповів Ярема.
— Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите, — осавул це сказав таким тоном, що Гнатові аж ніяково зробилося. Відчув, що і Ярема має таке відчуття, тому не хоче підтримувати розмову. — Як там, хлопці, Кодацька фортеця? — бадьоро запитав осавул і, підсівши до Яреми, спробував було зазирнути йому в очі, але той, відвернувшись, неохоче буркнув:
— Стоїть...
— Невдовзі впаде! — поплескав осавул Ярему по плечу. — Ми її хутко звалимо Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми її, голубку, раз — і набік. Ми такі! — Осавул підсунувся ближче до Яреми, і очі його, хвилину тому хвальковиті і самовпевнені, забігали й зробилися благальними. — Слухай, молодику, а злота у фортеці достобіса? Тільки хвостом не виляй, а по-чесному ріж. Багацько, га?
— Не знаю, — Ярема стенув плечима.
— Не бреши, — ошкірився осавул — Як це джура отамана не знає? Ха! Коли всі козаки відають, що в Кодацькій фортеці аж три діжки злота стоїть. Ось тому отаман і замислив похід до Кодака.
— Ви, пане осавуле, не наговорюйте! — Ярема обурено схопився. — Батько за злото не воює!
— Дай Боже, дай Боже, — іронічно протяг осавул. — А три бочки у фортеці стоять. Чули ми, чули...
— Від дурних чули! — зухвало крикнув Ярема.
— А ти не кородися! — осавул схопився і враз надувся. — Ще губа в тебе боса, вусів не маєш, а вже хвоста перед старшиною задираєш? І чому тебе тільки отаман вчить?
— Вчить воювати не за злото, а за народ свій.
— Ого! — вигукнув осавул. — Слова гарні, та ще ніжка трясця в світі не відмовлялася від злота.
— Трясця не відмовиться, — вихопилось в Гната. – Інша річ людина.
— А ти не лізь, коли не твоє мелеться! — осадив його осавул. — Перший день на Січі, а вже старшині в рота стрибаєш? Карати вас треба за непослух, і добряче. Багато вас таких ландів-обдертусів розвелося, що ні в тин ні в ворота. Тільки й тямите перебаранчувать старшину, Богом вам поставлену.
— Та вже якось поділимо три бочки злота! — визивно кинув Ярема.
Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, І швидко вийшов з куреня.
— Іч, як йому замуляло! — засміявся Ярема.
— Хто він за їден?
(Продовження на наступній сторінці)