В Маріона відразу ж почав псуватися і без того зіпсований настрій. Пихатого й хвалькуватого комісара він просто терпіти не міг. Схопився й похмуро витріщився на комісара, думаючи: "Безперечно, про напад на драгунів хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж він посадив у фортеці свого прибічника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тільки й уміє доносити..."
— Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогодні вранці під мурами фортеці? — комісар старанно уникав слова "пане", і Маріон відповів йому тим же:
— А що комісара цікавить?
— Я велів утопити в Дніпрі одного з хлопських утікачів. Чому не виконано моє повеління?
— А про це комісар хай запитує у запорожців.
— Я вимагаю пояснень від коменданта, а не від тих лотрів, котрі невдовзі загойдаються на шибеницях! Мені не подобаються їхні витівки!
— Овва! — ошкірився комендант. — Комісар теж їм не до вподоби.
— Комендант буде відповідати перед коронним гетьманом Речі Посполитої!
Це вже була явна погроза доносу, але Маріон не звернув на те уваги. Звик.
— Я — комісарі — між тим вигукував шляхтич. — Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, і я... я...
— Для смерті всі однакові — і уродзоні, і плебеї, — буркнув Маріон. — І я вимагаю не втручатися у мої справи. Я не терплю, коли неуки і бездари починають зі мною нахабно поводитись!
Пшияловський осікся, закліпав рудими віями.
— Але я поскаржуся коронному...
— Біжи!-зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допік уродзоному. — Твій гетьман вештається десь у Прибалтиці, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слід охолоне. Дурні будуть запорожці, коли не використають такого зручного менту. Ось тоді й закукурікаєш, комісаре!
— Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти із своїми німцями — бідний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!
— Ойчизна? — криво посміхнувся Маріон. — Ха! Заграбастали чужу країну, а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманців і галасуєте про якусь там ойчизну? Он, глядіть, щоб вас не посадили на палі в цій ойчизні.
— Пся крев! — задихався від гніву комісар. — Щоб ті лотри, ті схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як миші розбіжаться при першому ж залпі наших гармат!
"Таки допік уродзоного телепня, — зловтішне подумав комендант. — Не тільки гонору, а й страху в тебе достобіса!"
Маріон і зовсім заспокоївся. Хай біснується шляхтич. Зрештою, це його справа — з'ясовувати стосунки з українцями, а він, Маріон, француз. Йому однакові і поляки, і українці. Поляки платять, він служить полякам, платили б українці, служив би українцям... Йому байдуже .. Не слухаючи Пшияловського, підійшов до шафи, збитої з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином і налив кухоль .. Останнім часом він все частіше прикладається до вина. Коли не увіллє у себе хмільного трунку, день тоді — не день...
Пшияловський все ще галасував. Маріон дістав другий кухоль, налив і комісару.
— Нас тут двоє відповідальних, — примирливо мовив, не дивлячись на комісара, — тож немає чого сваритися у цім закутні світу.
— Польща і Франція — великі маєстати! — вигукнув комісар — Ми зітремо в порошок хлопську Украйну? Нєх жиє Річ Посполита, наша кохана ойчизна!
— Нех жиє, — байдуже буркнув Маріон. — Але я п'ю за себе, за Жана Маріона, ба більше ніхто за мене не вип'є!
— А я п’ю за нашу фортецю-форпост боротьби із схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться!
— А мені байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино і п’ю його залюбки.
— Коменданту не дорога й ойчизна, бо він усього лише найманець!
Пшияловський, не приховуючи люті, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свій спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, і вийшов, хряпнувши дверима.
Маріон, радий, що таки допік уродзоному шляхтичу, засміявся І подумав, що було б непогано, якби ті лотри та спіймали коли-небудь Пшияловського, — ось тоді б він позбувся гетьманського донощика.
"Ідея, — подумав Маріон, — треба лише підшукати зручний випадок".
Вже звечоріло, коли комендант, обійшовши фортецю, повернувся до хати і буркнув джурі:
— Піди і приведи її, бо мене їсть смуток.
— Слухаю, — ліниво озвався джура.
— Ти мене розумієш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем — нарікай на самого себе!
— Слухаю, пане комендант!
Джура зник, Маріон зацибав з кутка в куток.
"Цікаво, — думав він, — чи віддасться вона добровільно? О, жіночі пестощі для мене зараз що той бальзам! Інакше зовсім зачахнув захирію Але надто горда холопка Як шляхтянка, не хотілося б її силоміць мордувати. Живосилом — не те Силоміць діє тільки та худобина Пшияловський..."
Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Маріон скидає поглядом бранку — єдину свою радість у цих диких краях" Хай буде проклятою та мить, коли він погодився сюди приїхати!
— Здрастуй, красуне!
Полонянка не відповіла, дивилася кудись повз коменданті. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга і товста, до пояса. Маленькі груди під благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки — вуставки — вишиті червоними квіточками з чорними пагінцями та листочками... Зваблива… Ні, вона таки має стати його єдиною радістю в цьому закутні — як добре, що її спіймали драгуни на якомусь хуторі. Вояків застеріг: хто ЇЇ хоч пальцем зачепить — того зарубає на місці. Вона мусить дістатися тільки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, щоб то було для нього за щастя!
Маріон налив два кухлі вина, один спрагло сам спорожнив, другий підніс полонянці.
— Випий, і цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велів, аби тебе годували по-людськи І ставилися по-шляхетському.
— У неволі не буває доброти, — відповіла вона, —бо неволя ніколи не буває доброю і справедливою.
— Ти не бійся мене. Вона глузливо гмикнула.
— А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?
— Але я добрий, — збрехав він, бо в ту мить і сам вірив у свою доброту. — Я поділюся своїм добром з тобою. І своєю любов'ю.
— І для цього ти мене зачинив у льох?
— Пташечку варто зачиняти, інакше її згамає кіт.
— Гм... Чи не краще тоді зачиняти кота?
— Ха-ха! — зареготав він. — Ти дотепна, моя пташечко!
Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допікала спрага.
— Як тебе звати? — обхопив її за гнучкий стан.
— Чи панові не все одно? — вона вислизнула з його обіймів — Я не терплю старих лапунів.
— Але я хочу вимовити твоє ім'я, — перехилив він кухоль.
— Полонянка...
— Рід у тебе є?
Вона випросталась і гордо глянула на нього.
— У мене є рід, і великий. Я — українка!
— Але я питаю, як тебе звати?
— Українка, — вперто повторила вона.
— Ти будеш моєю! — зухвало вигукнув він. — Але я не хочу брати силою те, що любіше по добрій волі.
Вона рвучко повернулась до нього, очі її спалахнули.
— Доброї волі забаг? Приперся в чужу країну, хапаєш людей, мордуєш їх у підземеллі, а тоді доброї волі хочеш? Пестощів?
— Ти маєш рацію, — згодився він. — Але я не поляк.
— Не має значення. Ти все одно ворог! Він знову хлюпнув у кухоль жадібно випив.
— Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.
— Коли запорожці захоплять фортецю, то пана коменданта і без вина чекає забуття.
— Ти певна?
— Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнізда біля Січі. Це мусить нарешті втямити і сам пан комендант.
— Оракул у спідниці! — спалахнув він. — Сільська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всі пророки закінчують життя раніше, аніж збувається їхнє просторікування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не віддасися — силоміць візьму. Або віддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. І, напевне ж, хочеш жити. Чи не так?
— Хочу, — зізналась вона і по хвилі додала: — Але хочу жити вільною, а не панською затичкою...
— Коли багнеш волі — не протився мені. Я подарую тобі волю і випущу тебе з фортеці. Я тут господар.
— Ні, — сказала вона просто. — Ти — в'язень, такий же, як і я. Сидиш і лихоманишся за мурами, козаків боїшся.
— Послухай, пророчице... Проси у мене що хочеш, і я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. І пам'ятай: або я, або драгуни. Поспішай, я нетерпеливий. І драгуни теж...
Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.
— Гаразд, — вперше погодилась бранка. — Але поведи мене на фортечну стіну — хочу подивитися на Дніпро й подихати свіжим повітрям.
(Продовження на наступній сторінці)