Куди не кинь погляд, всюди круті хребти, бескиди, стрімкі скелясті вершини, бездонні урвища із шумливими холодними потічками.
Гори, гори, гори...
* Епір—давня країна в Північній Греції. Вважається, що Епір — найдавніше місцеперебування грецьких племен, звідки вони розселилися по Балканському півострову та островах Егейського моря. В давнину Епір заселяли хаони, молоси (батько Олімпіади якраз і був із молосів), фесп-роти та інші племена. За правління царя Пірра (кінець 4— початок 3 ст. до н. е.) територія Епіру була об'єднана в єдину державу. Сьогодні Епір—історико-географічна область у Греції.
** Піанопсіон за грецьким календарем*—"совтень — листопад.
Вони заповнювали увесь білий світ Македонії, особливо Верхньої, бо там, у яку сторону світу не повернешся, всюди — гори, гори, гори...На півночі, на межі з Пеонією вони здіймаються високим ланцюгом, утворюючи півмісяць, краї якого, спускаючись на південь, тяглися аж до берегів
Егейського моря. На півдні Македонія відгородилася від Фессалії завжди покритими снігами Олімпом та Камбун-ськими горами, з півдня на північ між Македонією та Іллірією простягнувся високий хребет Пінд, на заході від Іллірії та Епіру Македонія захищена Албанськими горами. В північно-східному напрямку на кордоні з Фракією від Родопських гір тягнеться Орбел. На сході — Балкани, у їхній гряді виділяються два головні хребти — Гемус та. Родоп. Родопські гори найвищі, вони тягнуться від Балкан до Егейського моря. Гори, гори, гори...
А між стрімкими й похмурими горами — долини. Кожна з них має власне ймення. Найважливіша Верхня, або Елі-мея. Від неї йде прохід через Камбунські гори до фесса-лійської рівнини Пенеї. На схід лежить друга рівнина — долина Островська, на північ третя — Ерігона, ще далі на північ, оточена високим ланцюгом гір, долина Аксій. Долину від долини відгороджували важкодоступні гори, і легше було потрапити з Македонії у Фессалію чи Іллірію, аніж з однієї македонської долини в іншу.
Якщо гори роз'єднували Македонію, то ріки її об'єднували.
Бурхливі й стрімкі води, вирвавшись з кам'яних лабет, чимдуж неслися до морського узбережжя, з'єднуючи гори з прибережними рівнинами, Верхню, гірську Македонію, з Нижньою, рівнинною *.
Головних рік у Македонії чотири: Аксій, Стрімон, Лудія та Галіакмон **. Перші три течуть з півночі на південь, четверта — із заходу на схід. Аксій — найголовніша ріка Македонії, широка і повновода. Вона перерізає всю Македонію і, прийнявши кілька приток, впадає в Фессалійську затоку між Пеллою та Фессалонікою. Друга ріка після Аксія — Стрімон, спершу він прямує в південному напрямку, потім повертає на північний схід. Зволоживши на своєму шляху кілька долин, Стрімон проходить через Просійське озеро і біля Амфіполя впадає в Стрімонську затоку.
* В античні часи Македонія займала північно-східну частину Балкан-ського півострова. З нею межували: на півдні — Фессалія, на півночі — Пеонія, на заході — Епір та Іллірія, на сході — Фракія.
** В наші дні ріки називаються по-іншому: Вардер, Струма, М'яста і Бистриця.
На захід від Аксія тече Лудія, теж глибока і швидка ріка. Біля свого гирла вона з'єднується з Галіакмоном, що бере свій початок в горах Тімфе, на кордоні Епіру з Іллірією, і впадає в Фермейську затоку. А ще в Македонії багато глибоких озер, оточених мальовничими й різноманітними краєвидами, в долинах землі родючі, на луках і на схилах гір трави, де пасеться худоба та коні, в ріках повно риби. У лісах — світлих, дубових і темних, ялинових — водилися ведмеді, вепри, вовки, дикі кози, рисі, барси і навіть леви, котрі, за свідченням Геродота, нападали на верблюдів в обозі перського царя Ксеркса під час його походу в Македонію. Дикі бики вражали величезними рогами, греки їх вивозили на продаж — для застільних ріто-нів, бо з рогів македонських биків, оздоблених золотом-чи сріблом, так добре пилося вино.
Колиска Македонії — долина Аксія. Тут, власне, виникло й саме слово "Македонія". Спершу воно означало область між Лудією та Аксієм, потім це поняття поширилося до долини рік Стрімону та Галіакмони і досягло найбільших розмірів за Філіппа.
І був перший македонський цар, звали його Каран. Під час одного із завойовницьких походів дельфійський оракул напророчив йому йти за стадом кіз, а там, де воно зупиниться, заснувати свою столицю. І Каран подався слідом. Почався дощ. Шукаючи сховку, стадо кіз забігло в місто Едессу. Військо Карана, не помічене жителями, дякуючи дощу й туману, пішло за стадом кіз і захопило місто. Невдовзі воно було перейменоване в Егі (від слова "коза") і стало першою столицею Македонії. Звідтоді македонське військо всюди супроводжує стадо кіз *.
* Це міф. Вважається, що в давні часи в Македонії шанували бога на ймення Каран (рогатий). Тому на знаменах македонського війська і на монетах завжди було зображення цапа. В пізніші часи царі почали прикрашати свої шоломи рогами.
** Грецький поліс — це місто і держава водночас. Складався він з міста й міського населення в прилеглих до нього околицях (хорах). Кордони міста видимі з усіх боків, тож греки не уявляли держави з неоглядними краями і населенням бодай у півмільйона чоловік. Місто, міська площа (агора), місце для народних зібрань, храми, громадські установи, майстерні ремісників —це й було центром міста і держави.
Ось так буцімто завдяки дельфійському оракулу та його пророцтвам і виникла македонська столиця на межі двох світів: еллінського і варварського (греки усіх негреків називали варварами), між міським життям і сільським. Позад Егі йшли уступами, зникаючи в білих хмарах, Бал-канські гори, попереду голубіло Егейське море. Егі стала межею між Європою та Середземномор'ям, між горами та морським узбережжям, де один за одним виникали поліси — грецькі міста-держави **. Відкриті сонцю і вільному вітру, міста-поліси квітли. Греки над усе цінували гармонію і волю, обов'язок і красу, фантазію і філософію, театр і мистецтво, політику і дружбу, повторюючи за Арі-стотелем, що людина поза суспільством — це або бог, або тварина. У всьому поділяли погляди Архілоха (засновника грецької лірики) на зміну удач та неудач у житті: якщо тебе переможуть, не сумуй, зачинися вдома, але не плач. В міру радуйся удачі, в міру лихові горюй... І пам'ятай вислів Геракліта: все тече, все змінюється. Тож лихо неодмінно зміниться щастям і навпаки. Ось тому елліни віддавали перевагу радощам і пристрастям, любові і шаленству, демократії і незалежності. Зростали науки й ремесла. З трибун виступали знамениті оратори і філософи, всюди панував витончений розум, цінувалося духовне багатство. Бо сказано ж мудрецями: людина — не дух, не бог, але й не худоба, вона — тілесно-духовна, вільна істота. А втім, як і повсюди, так і в еллінів з багатством сусідила бідність. Ще Софокл * вигукнув в одній з комедій: "Бідність проклята! Чому ти так полюбила мене?" Але "не вибиватися з бідності трудом,— закликав Перікл **,— оце велика вада".
І все ж міста ворогували між собою, і греки час од часу йшли війною на греків. Афіни чи Спарта іноді об'єднували ті міста-держави, але ненадовго. Єдина еллінська держава так і не виникла — поліси були занадто самостійними, і кожен з них до культури й науки йшов своїм шляхом.
А в горах, що здіймалися за македонською столицею, був зовсім інший світ, патріархальний, предківщина, де час ніби зупинився, де не лунали філософські диспути, не змагалися між собою оратори і де нічого не знали про демократію. Західну частину Балканського півострова займали іллірійці, східну — фракійці. Між ними і жили македонці. Хоч вони й були тісно пов'язані з фракійцями та іллірійцями, але все зберігали своє. І хоч фракійці та іллірійці нападали на них постійно, македонці все ж трималися. Приморська смуга Македонії була заселена грецькими колоністами — елліни були зацікавлені в торгівлі з Македонією лісом, худобою.
* Софокл — давньогрецький драматург, обіймав високі військові та цивільні посади. За твердженням античних авторів, написав понад 100 трагедій і близько 20 сатирівських драм. До нас повністю дійшло всього лише 7 трагедій.
** Перікл — давньогрецький політичний і військовий діяч, вождь афін-ської демократії.
Якщо в еллінських містах життя вирувало, то Македонію оповила прадідівська патріархальна тиша. Македонці не спішили, як греки, на народні зібрання, бо таких зібрань у них не було. Не мали вони ні політиків, ні ораторів, ні платонів, ні арістотелів, ні демосфенів, як не мали ні партій, ні взагалі будь-якого політичного життя. Македонці просто трудилися з віку в вік. А якщо й залишали свої краї, то лише в пошуках легкої наживи. І знову поверталися додому. Так і життя йшло — по замкненому колу. Македонці були вірні землі, племінним звичаям, обрядам і своєму поняттю про честь. У маленьких, неукріплених поселеннях мешкали пастухи й селяни — високі, сильні, із світлими волоссям і очима, працьовиті й войовничі. Багатії володіли великими полями, лісами, стадами худоби чи табунами коней. Але всі — і бідні, і багаті — були горді, і лихо чекало того, хто посмів би зачепити їхню честь чи гординю!
Якщо простолюдини трудилися з дня в день, з року в рік, з віку в вік, то знатні та можні розважалися полюванням, гонами та бенкетами. А гульки влаштовувалися пишно і з будь-якого приводу — чи похорони, чи весілля — все одно, аби нагода погуляти. А втім, часто гуляли і без нагоди.
(Продовження на наступній сторінці)