— Маєте показати себе з найкращого боку, бо іншого такого випадку не буде, — застеріг начальник групи. — Від сьогоднішньої вашої операції залежить ваша подальша доля — тож покажіть, на що ви здатні, що ми вас не дарма вчили цілий рік і годували, як у санаторії… Зважте, на навчанні присутні старші офіцери всіх флотів нашої Родіни. Про замінування й "підрив" крейсера ім’ярек у бухті, крім вас, знають лише вище керівництво флоту та командир крейсера. З вами знаходитиметься командир розвідки флоту — на підводному човні, звідки ви й стартуєте… Для всіх інших операція стане несподіванкою. Доведіть, що ви — водолази-диверсанти особливого призначення (в російській транскрипції ОСНАЗ, а ми відповідно осназівці), що вмієте з шиком "пускати" на дно бойові кораблі флоту. Виконаєте завдання на "відмінно" — отримаєте звання й грошові винагороди. Діятимете трьома групами, кожна автономно проникає в бухту й мінує крейсер. Мета учбової операції все та ж: а) довести командуванню, що підводні диверсанти можуть підірвати і в добре захищеній бухті бойовий корабель; б) заодно довести, чи потрібні ви взагалі флоту — водолази-розвідники і водолази-диверсанти. Дерзайте, хлопці! Сім футів вам під кілем! Щоб крейсер ім’ярек од ваших жерстянок "загримів" на дно. В противному разі ви будете розформовані й відкомандировані в найдальші гарнізони, подалі від моря, десь на Памір чи в піски Каракумів, де й сьорбнете справжньої служби.
Часу вже лишалось в обріз. Майже бігом, завантажені по саму зав’язку, дістаємося до причалу — він пустельний — про це заздалегідь подбало начальство. Навіть бойові пости зняли, аби менше було свідків. Ми спішно повантажилися на катер-торпедолов і під завісою ночі, із затемненими вогнями прибули в район, де нас уже чекав на рейді підводний човен, повантажились на нього, човен, як тінь, нечутно відійшов, занурився на потрібну глибину, прийшов у задану точку і там став на підводних якорях на глибині 25 метрів.
Все відбулося, як уже не раз відпрацьовувалося на попередніх навчаннях: ми в апаратах тактичного плавання, з мінами, що в кожного були підвішені до пояса, через торпедний апарат човна вийшли в море, а там увімкнули свої буксирувальники — оті самі підводні засоби пересування, ПЗП — лягли кожен на свій апарат і під водою попливли до бонів — вони були од нас на відстані три кілометри. Де в бонах проходи, ми вже знали і пам’ятали з попередніх тренувань, пройшли їх, орієнтуючись у суцільній темряві по спеціальних приладах, і на глибині 25 метрів підійшли до визначеного нам протичовнового крейсера, що стояв на банці. Була третя ночі, якраз той час, що його і визначили нашій групі для мінування крейсера. Екіпаж корабля спав, про нас ніхто не знав, навіть вахтенні та вартові — крім командира. Він, напевне, був спокійний: хоче начальство погратися в диверсантів, хай грається, хай ті "диверсанти" тицяють до броньованого корпусу корабля свої залізячки…
Наше завдання: вздовж правого борту крейсера по ватерлінії поставити магнітні міни і, зникнувши на своїх буксирувальниках у глибині моря, дістатися підводного човна, а вже він висадить нас у глухому районі берега, де й чекатиме наземний транспорт. Якщо міни будуть поставлені правильно і, головне, непомітно, спецкомісія складе акт про успішний "підрив" крейсера, нам виставлять відповідну оцінку, а вже потім начальство вирішуватиме, чи потрібні ми флоту чи ні.
Ну, повиринали ми під правим бортом крейсера, вимкнули свої ПЗП і, пересуваючись уздовж борту, заходилися виконувати завдання. Гріло душу й піддавало нам упевненості те, що ми лишилися непоміченими, не порушивши таємної (для нас вона, звісно, вже не була такою) сигналізації, проникли в бухту, що добре охоронялася, — це вже половина успіху задуманого. Міни ставили, ясна річ, учбові, хоч вони зовні, за фактурою й вагою, нічим не відрізнялися від справжніх, бойових. Ставили, як я вже казав, з правого борту, щоб після "вибуху" крейсер відразу ж "перевернувся" й пішов на дно.
Скребками зчищали черепашки, яких, як і на кожному морському судні, було предосить на бортах крейсера, і тільки тоді ставили міни — в нічній тиші чути було, як вони тихо клацають, "присмоктуючись" до броні корабля. Тепер їх уже непросто віддерти, а самі вони нізащо не відпадуть. На випадок, якщо раптом нас виявлять, ми повинні були пірнати під днище крейсера і перечікувати там тривогу, а коли вона вгамується — продовжувати свою справу, якщо ж ні — йти на глибину й повертатися до човна, не виконавши завдання.
Але нам щастило. Ніч була тиха, темна, на палубі крейсера — ані душі, лише де-де блимають лампочки, та чути, як клацають, прилипаючи до борту, наші міни. Пригадую, я тоді подумав: міни учбові, а таке відчуття, наче бойові, і все відбувається насправжки. А втім, так і повинно бути — учбові міни лише не можуть вибухати, у всьому ж іншому вони — близнюки справжніх, щоб ми звикали до них.
До четвертої години ранку ми благополучно впорались із завданням, всі міни поприлипали до борту, і ми, задоволені вдало проведеною операцією, осідлали свої ПЗП, спустилися на двадцятип’ятиметрову глибину, розвинули швидкість до п’яти вузлів, взяли курс на підводний човен, що в заданому районі стояв на підводних якорях, чекаючи нас…
Тільняшка допив чай, повертів у руках порожню чашку.
— Вам… ще? — заінтригований його розповіддю, я з трудом повернувся до дійсності.
— Налийте… Хоча… Зілля б мені, а не чаю — щоб забутися.
— Вибачайте, але такого не маю…
— Жаль, — схопившись, він забігав у моїй маленькій кухоньці, натикаючись то на одну стіну, то на другу. — Набридло! Боже мій, як воно мені вже набридло! Достобіса!..
— Хто чи що?
— Моє минуле… Слухайте, а вас ваше минуле не турбує?
— Ні… Здається, що ні.
— І навіть уночі?
— Я вночі маю звичку спати.
— Щасливець! А я ночами здебільшого думаю, минуле перелопачую, себе терзаю… А ви… У вас, мабуть, було ідеальне минуле? Чи — правильне?
— Як і у всіх: вчився, працював, закохався, одружився, діти… Тепер вони вже дорослі, дружини немає. А минуле… Ні, не тривожить. Хоча іноді хотілося б його повернути — по-іншому б прожив.
— О-о! І я б хотів по-іншому прожити відпущене мені Господом… Та що тепер… Не переграєш прожитого і накоєного, тож мусиш далі нести свій хрест.
— Це ще й нічого — в інших он і хреста немає, щоб його нести.
— Гм… Парадоксами, бачу, мислите. Це теж непогано. А я б таки радий був позбутися свого минулого, та… Гаразд, не маєте зілля від забуття, то давайте ще чаю. І собі заодно свіженького хлюпніть: продовжите далі чаювання із душогубцем…
Доки я готував свіжий чай із мелісою та м’ятою, він підійшов до відчиненого вікна і стояв якусь мить до мене спиною, похитуючись з носків на каблуки, а повернувшись, пробурмотів:
— У вас під вікном якийсь тип стовбичить… Читає газету чи… вдає, що зацікавився нашою пресою… Мабуть, крім вас, ще когось цікавить моє минуле. Ну та дідько з ним — хай читає! Давайте свого запахущого чаю. А лимончика у вас часом не знайдеться? О-о!.. Дякую, дякую, люблю чай ще й з лимоном…
Жаль, але я тоді — сам не знаю чому — пропустив мимо вух його слова про якогось "читальника" газет у мене під вікном — яка легковажність! І навіть вікна не зачинив. А втім, надвечір’я було напрочуд гарне, та й денна спека ще не спала, тож було душно в моїй кухоньці. У відчинене ж вікно ні-ні, та й віяло з парку прохолодою…
Він сів до столу, зітхнув, наче видихнув з себе останнє повітря і застиг непорушно. Я не турбував його. Та ось він здригнувся, притягнув до себе чашку з чаєм.
— Давно це було, а ніби вчора… Сам не знаю, для чого я оце з ланцюга мовчання зірвався і виливаю перед вами душу. Думав, легше буде, як розкажу, а воно… Тільки роз’ятрив душу… Не треба було ворушити минуле, воно спить… там, на дні бухти, — то й хай спить.
— Еге, не годиться так — заінтригували і… Що ж далі було?
— Яка інтрига? Погубити крейсер… Гаразд, державі збитки. Колосальні. Проте крейсер можна й новий збудувати, а людей… Хто людей поверне, братішок у тільняшках?..
— Але що могло статися? Ви ж мали справу з учбовими мінами?
(Продовження на наступній сторінці)