Та козак спить у степу одним оком і одним вухом. До його вуха долетів тупіт кінських ніг. Заруба відразу прочуняв. Багаття погасло, жевріло ще кілька вугликів. Він прикинув туди хмизу й освітив найближчу околицю. Помітив тупіт лише одного коня! Та все ж треба було вважати. Поклав біля себе обидва набиті пістолі й чекав. Нарешті тупіт приблизився, і Заруба почув жіночий голос:
— Не стріляйте, батьку, це я.
Чорнобрива дівчина! Заруба виразно побачив у сірім тумані її зариси. Заіржали обидва коні, дівчина прискочила до багаття.
— От я вас таки здогонила, батьку! Тепер уже мене у степ не проженете.
— Це ти, панночко? Я б ніколи не сподівався тебе тут стрінути.
Він іще більше дивувався, коли з коня зіскочив молодий козак і впав на землю біля ніг Заруби. Здавалося — зімлів. Заруба взяв дівчину на руки, поклав на свою лежанку та прикрив кобеняком...
— Бідна дитина, знесилилася...
Набрав хмизу й розвів вогонь.
— Коли вже така Божа воля, то я тебе не кину. Хоч ти й шляхтянка, та таки хрещена душа.
— Коли я під вашою рукою, то нічого мені боятися. Знаю, що ви постоїте за мене, не дасте бідній сиротині кривди заподіяти.
— Не бійся, дитино, життям своїм за тебе заступлюся.
І не стямився, як дівчина підвелася, схопила його за руку й сильно поцілувала. Із її очей покотилися сльози, кілька з них упало на грубу руку козака.
— А тепер, дитино, бери ось трохи хліба та м’яса, що ти мені дала в торбу, та лягай ось тут та проспися. Незадовго треба буде нам їхати далі.
— Припасів доволі набрала я. Там усе при сідлі прив’язане,— казала дівчина вже крізь сон.
Заруба прикинув палива до ватри, пішов до коней, розсідлав коня дівчини й пустив його на пашу, а сам забрав сідло й поніс до вогню. Сідло було доволі важке. До сідла був приторочений мішок із харчами. Присів при ватрі й закурив люльку.
"Що мені з бідною дівчиною робити? Не покинути ж її самої у степу. За нею десь батько побивається, у Крим гроші на викуп шле. Я її ще не розпитався, хто вона та звідкіля. Шляхтянка, то — шляхтянка. Найкраще по дорозі заверну на Київ і там її в якоїсь родини приміщу. А вони вже подбають, щоб її до батька відіслати".
Він устав і поправив ватру. Треба було вибиратися в дальшу дорогу. Пішов до коней і повитирав їх сухою травою.
Від його рухів дівчина прокинулася. Всміхнулася до Заруби:
— Добрий день, батеньку!
— Добрий день, доню. Поїла б що-небудь. Там іще дещо залишилося.
— Не турбуйтеся. Я набрала всього стільки, що до самого Петербурга стане...
— Знаєш, дитино... мені годі буде брати тебе до Петербурга. Збочимо з дороги — я тебе підвезу до Києва й там передам тебе якійсь сім’ї, щоб тобою попіклувалася.
Дівчина затурбувалася.
— Як же вам із моєї причини тільки дороги накладати і втрачати дорогий час?
— А що ж мені робити? — сказав Заруба, розкладаючи безрадно руки.— Не лишу ж я тебе в степу на поталу бузувірам. Ще тебе захоплять та продадуть...
— Спасибі вам, батьку, за ваше добре серце. Та я заздалегідь обміркувала собі, як воно буде. Добре, що ви мене з балки не забирали відразу, бо ж тоді треба було б забрати всіх. А як вам із тільки дівчатами воловодитись? Люди б із вас сміялися. Я вже тоді поклала собі, що вас здогоню. Тим-то й дала вам слабшого коня, а для себе залишила бистрішого, щоб не довго було за вами гнатися. Вже тоді я погадала собі, що поїду з вами до Петербурга,— може, вам у пригоді стану. А щоб мене ніхто не пізнав, я обтяла собі косу й переодяглася за козака. Чому ж би я не могла їхати з вами як ваш чура або син? Як собі гадаєте, але певно не пожалуєте того. Мені страх шкода вашого Остапа... Я була б дуже щаслива, якби могла де в чому допомогти вам, щоб його визволити. Я — панська дитина, шляхтянка, тим-то й незгірше за козака держуся на коні і стріляю з рушниці неабияк.
Заруба здивовано дивився на дівчину.
— Бачу, що ти козир-дівка, хоч і не знаю, хто ти, хто батьки твої...
— Я називаюся Марія Сваричевська. Я дочка Миколи Сваричевського, багатого шляхтича; виросла на Поділлі над берегом річки Хмільника. Мене вже дома жартівливо козаком прозвали. Я любила волю, герці на коні по широких подільських полях, з рушницею на плечах. І це мене згубило. Одного разу я задалеко загналася й наскочила на невеличкий татарський загонець. Мене піймали на аркан і тій клятій відьмі в балці продали. Там я терпіла страшні муки. Побачила я, що, впираючись, нічого не вдію, то й пустилася на хитрощі. Почала відьму вмовляти, що мій батько викупить мене хоч би й за які великі гроші. Я написала до батька листа, і шинкарка вислала його окремим післанцем. Післанець іще досі не вернувся. Може, його де по дорозі і вбили. Шинкарка не неволила мене, як інших дівчат, не замикала мене в льоху. Я могла ходити та їй прислугувати. А що була метка, то вона скоро до мене звикла. Але вона своїми відьомськими очима лякала мене, морозила, я не мала сили її наказам опертися. Так було аж до вашого приїзду. Хотіла я вас, батьку, остерегти, щоб того клятого меду не пили. Та шинкарка вгадала мої думки, прикувала мене своїми очима до місця, мені язик задубів. Так само хотіла я й Остапа остерегти, щоб пильнувався. І тут мені відьма не дозволила. Вона була з москалями у змові. Це мені важить на моїм сумлінні, і я вирішила собі, що всіма силами помагати вам буду, щоб його визволити. Коли я тепер ізгадаю, що в тому пеклі діялося, то ще й досі волосся мені дубом стає. Не кажу вже того, що ті бідні дівчата натерпілися. Але коли, було, який статечний гість до господи заблукає, то шинкарка із тим своїм без’язиким товаришем його так напоїть, що той уже ніколи не прокинеться. Тоді його обдирали до сорочки, і татарин кудись його прятав. Коли ви мені казали залишитися в балці, поки ви не прийдете мене визволити, то я того не могла зробити. її гості та приятелі, що в неї бували, знали добре, яке в неї велике багатство, і вони, що за її життя боялися, вважаючи її за відьму, тепер розібрали б усе поміж себе, а нас усіх поперепродували б татарам. А товаришок я теж не могла забрати із собою. Бо й як же пускатися в степ такій дівочій валці? І хоч як мені їх було шкода, я підождала, поки всі поснуть, вивела коня, навантаженого, чим було можна, і пігнала у степ...
Коли почали сідлати коні, дівчині впала шапка з голови. Заруба тоді помітив, що її коси обрізані ножем, та й то так недоладно, що зараз можна було пізнати, що на тій гарній голівці пишалася недавно буйна дівоча коса. Незабаром пустилися в дорогу. Заруба почав своїй товаришці розказувати про свої пригоди з москалями та про те, чому він мусив утікати. Дівчина слухала його уважливо.
— Тим більше, батьку, я вам тепер потрібна, коли ви відважилися лізти тепер у те осяче гніздо, коли знаєте, що за вами шукають. Вас треба берегти, щоб не попали в засідку. Ви самі цього не зможете зробити... Я вас не попущуся, хоч ломакою мене відганяйте. Я однаково побіжу за вами на край світу...
— Бачу, що ти моторна дівчина і хитра собі... Добре. Поїдемо обидвоє до столиці. Свята Покрова нам допоможе.
6
Подорож тривала довго. Було ще як-так, коли проїздили українські землі. їх скрізь радо вітали, угощали, чим хата багата. Та не так стало, коли в’їхали в московську землю. Дорога була непривітна. Скрізь люди брудні, погані хати. Тут їх дразнили хахлами й нічого не давали без грошей.
Одного вечора, коли розклалися ночувати, їх наздогонила валка людей із України. Вона їхала теж у столицю. Були це столичники, що їхали до Петербурга з чолобитною до цариці та з подарунками для московських великих і малих панів, щоб припинили переслідування запорожців та затвердили вольності козацькі й недоторкальність запорозьких земель. Столичники мусили гладко говорити, знати в Петербурзі входи та переходи. Таких людей у січовому товаристві багато не було, тим-то майже щороку вибирали тих самих. Не була це приємна справа; столичники відпрошувалися, та нічого було робити — вибрали, то й треба їхати. Столичникам грозили все великі небезпеки. По дорозі можна було стрінутися з якими розбишаками, що могли їх пограбувати й повбивати. А в столиці за нерозважне яке слово можна було попасти й у Сибір та й ніколи вже не побачити України.
До таких столичників вибирали з року на рік полковника Струка. Була це людина бувала, вчена, вмів гарно й плавно говорити — ніколи, як кажуть, не забував язика в роті. Не раз уже протоптав стежку в столицю, писав ізвідтіля до Січі свої доповіді — розумні та певні, виказував віроломство, нещирість і лицемірство москалів супроти козаків. Він знав, що коли б одно таке його письмо попало в руки московських шпигів, то його чекає Сибір. На це не раз звертав йому увагу генеральний січовий писар, та Струк усе повторяв:
— Раз козі смерть, але ж годі мені промовчати те, що помітив, та не остерегти товариство перед небезпекою від москалів. Якщо ми не спроможемось зарання показати Москві зуби, то пропадемо, й ніхто нам не поможе.
У тій валці, що стрінула наших подорожніх, був і Струк. Заруба вже більше ніж двадцять років не бував у Січі, знайомі його вже повиводилися. Але ж, стрінувшись із січовиками, побоювався, чи не буде тут який знайомий, який міг би його зрадити. Не довіряв уже нікому...
— Слухай, Маріє,— сказав нишком до дівчини,— я боюсь, щоб із тієї валки мене хто не впізнав. Запам’ятай собі: я називаюся Іван Дорош, а ти — мій син Максим; ми їдемо прохати царицю, щоб нас не рушала з нашої інгульської паланки. Я вже сам говоритиму за нас обох, а ти мовчи та вважай, щоб із чим не пробалакалася.
(Продовження на наступній сторінці)