Остапові в степу вийняли ганчірку з рота та розв’язали руки. Роздумуючи над своєю долею, він міркував собі, що силою нічого не вдіє, й почав погоджуватися із своєю долею.
— Куди ви мене везете?
— У Пітер, голубчику. Нам доручили збирати у всій державі хлопців з гарними голосами. В тебе ми помітили неабиякий голос, то й забрали тебе. Ти там знадобишся, і тобі буде добре. Колись нам подякуєш, що ми тобі дорогу до щастя промостили.
— А що з батьком? Певно, його вбили, а може, та відьма в балці його медом затроїла? Скажіть, будь ласка, батько живий?!
— Живий. Ми його в степ винесли, щоб від сонниці прочуняв. Це зілля ми добре знаємо — не раз його вживали: воно не вбиває, лише присипляє.
Остап заспокоївся; десь далеко в душі заблисла надія, що батько його визволить. Москалі попросили його заспівати.
— Поганою ганчіркою запоганили рот, у горло болота напхали, а тепер співай. Як таке будете далі робити, то я зовсім захрипну і вже ніхто мойого голосу не почує.
Москалі налякалися. А що, як справді привезуть до Петербурга захриплу німоту? За це їх по головці не погладять...
— Що ж тобі робити, щоб голосу не втратив? — спитали.
— Мені не може бути ніколи зимно, бо зараз горло розболить. Мені треба давати краще їсти, ніж ви їсте. Мені не можна на вітрі ні співати, ні говорити. А ви поводитесь зі мною, мов із турецьким невольником. Що мені робити, як мене привезете до Петербурга без голосу? Хоч з прошеного хліба живи. Та я вам би того не вибачив. Я поскаржусь самій цариці, що ви мені голос знівечили. Цариця, кажуть, нас, козаків, любить,— вона постоїть за мою кривду, а ви під кнут підете.
Москалі чухали потилиці.
Остап пізнав, що тепер має перевагу над москалями. Вони відразу зм’якли, а він говорив дальше:
— Мені їсти хочеться; ніхто мене не спитав, чи я не голодний, а тут іще і співати кажуть.
— А чом же ти не сказав, що голодний? — виправдувався один.
— Аж казати треба? Самі не знаєте, що людина, коли не поїсть у свій час, то згине?
— Заспокійся, молодий чоловіче: почне вечоріти, станемо на нічліг, а тоді і вечерю зваримо.
Остап домагався, щоб його як стій нагодували. Тим-то валка спинилася, москалі розсідлали коні, поприпинали на припонах, розвели ватру й почали варити, повиймавши із своїх мішків усякої всячини. Остапові давали щонайкращі шматки. Коли наївся, захопив два кожухи, не питаючися, чиї вони, один постелив на землі, другим укрився й незабаром заснув твердим сном. Уранці його розбудили, дали їсти й зараз подалися в дорогу.
Як заїхали в Московщину, почали вступати до московських осель. Остап мав нагоду придивитися до москалів та порівняти їх самих і їх життя до українців. Вразило його, що в Московщині все сумне, похмуре, одягнене в брудні ганчірки, в чоловіків — червоні заялозені сорочки поверх штанів, не кращі дівчата та молодиці. І пісня така якась дивна, ні сумна, ні весела — не така, як в Україні.
Лежачи не раз у часі нічлігу в московській хаті на лаві під вікном, він повертався з боку на бік, не міг заснути: не було чим дихати, блощиці лазили по всьому тілі, кусали до крові. Придивившися до тієї московської нечистоти, Остап не міг їсти того, що йому давали. Їв тільки яйця.
Як уже приїхали до Петербурга, Остап був марний, виснажений. До того в дорозі обдерся, із нього звисало саме ганчір’я. Таким не можна було йому стати перед директором хору, тим-то й повели його в парню, обмили з болота, вимастили, обстригли й оголили, одягли в свіже білля й одежу, дали кілька днів відпочити і щойно тоді повели до директора.
Директор не міг налюбуватися Остаповим голосом. Москалям заплатив за такий набуток добрі гроші, а Остапа, не питаючись, звідкіля він, чи добровільно приїхав, чи ні, почали зараз учити початків співу та музики.
Царський хор славний був із добору співаків та доброго вишколу. Найбільше тут було українців. Пізнати це було по їх мові.
Остапові тут не подобалося. Мусив ламати собі язика до московської мови. А землячки з України, що були з ним у хорі, хоч не могли наламати своєї мови до московщини, береглись, щоб по-українському не говорити. Остапа примістили з іншими хористами у крилі царської палати й мучили пробами від ранку до ночі. Боячись, щоб не втік, директор казав його пильнувати, нікуди не пускати.
Північне мрячне підсоння відбивалося погано на настроях Остапа. Все тут не таке, як в Україні. Ні сонця, ні неба. Заєдно сірі облаки, духота. Він не розумів, як тут люди живуть! Думав, що сам тут марно загине, і йому бувало на душі дуже важко.
Науку співу присвоював собі скоро. Незабаром став між першими співаками: його назначили до тих вибраних, що їх кликали в покої цариці співати на великі свята. Цариця звернула на Остапа свою увагу.
Раз після виступу хору перед нею підійшла до нього, погладила попід бороду, подивилась йому в очі і спитала:
— Відки, хлопче?
— З України, козак.
— Ти вже тут довго?
— Цього літа зловили мене якісь кацапи й на силу сюди привезли.
Від цих сміливих слів, та ще висловлених по-українськи, всі, що були коло цариці, зжахнулись. Директор люто поглянув на Остапа, що спокійно дивився цариці в очі. А цариця, якій сподобався і вродливий парубок, і його голос, ласкаво питала дальше:
— А ти ще не знаєш по-русски?
— Не знаю, і, либонь, ніколи не навчуся. Тяжко. Та й мова мені не подобається. Наша, українська, краща.
З знову всі з переляку затетеріли. Директор то блід, то червонів. А цариця розсміялася від цих простих відповідей парубка.
— Степовик! — сказала до свого фельдмаршала Потьомкіна,— не зараз освоїться...
— Освоїться, ваша царська величносте,— впевняв царицю її любчик,— ми про це подбаємо.
Остап скипів, а тим часом цариця відійшла з Потьомкіним дальше.
"Оце тота панія,— подумав,— що нашим козакам нашу землю відбирає та зайдам роздає. А той позолочений пан—то Грицько Нечоса. Її назвав народ сучою дочкою, а як його називати будуть? Як могло січове товариство таку людину прийняти у своє товариство та вписувати в курінь! Не розумію! Недурно казав батько, що зледащіла наша січова старшина..."
Такі думки страшно його бентежили та злючою гадюкою під саме серце всисалися та кров із нього смоктали. Душа бунтувалась від таких думок. Вони затроювали йому життя, і він почав на очах нидіти.
5
Із вітром у перегони гнав сотник Заруба на північ. Стежив за слідами, які ще де-небудь залишили прокляті москалі, втікаючи із його вкраденим сином. Здавалося йому, що їх певно здогонить, а що їх лише чотири, то знав, що дасть собі з ними раду.
Надвечір того дня помітив, що його кінь такої дороги не видержить, доведеться йти пішки. Та він дійде, в Петербурзі сина відшукає — він певне в царському хорі, там Заруба його найде.
Та нагадалася одна небезпека. Кілька днів перед тим він зарубав царського урядовця, а опісля вигубив царських драгунів. Про це вже в Петербурзі знають, і за ним певне шукають. І на Січ певно вже прийшов наказ арештувати його, коли там з’явиться, та відставити до Глухова, де тоді сиділа московська головна команда. За ним певно вже по всій Україні слідкують, а він сам пхається в те шершеняче гніздо, де його ждуть муки. Чи не краще б завернутися, не перти проти рожна. Головою муру не проб’єш.
Та тут обізвалося батьківське серце. Як же так залишити рідну дитину москалям на поталу? Це був би страшний гріх, який нелегко спокутувати на тому світі. Бо ж пропадала чиста душа козацька. Там її викривлять, зроблять із козака московського перевертня, виховають на вовка, що опісля забуде про своє гніздо і своїх братів-козаків роздиратиме. Хлопець молодий, без життєвого досвіду, не видержить спокуси... Чи мало вже москалі наробили таких яничарів із українців? Правда, його, Зарубу, можуть піймати, тоді він пропаде. Але з чистим сумлінням піде на той світ...
Так міркував собі батько, їдучи вже ходою. Сонце бралося заходити. Кінь щораз-то постогнував і приставав. Треба було припочити.
Опинився над берегом якоїсь річки. Розсідлав коня й пустив його пастися. Назбирав сухої верболози й розпалив багаття. Та нічого було йому варити. Шукав по кишенях і нащупав гаманець із золотом, яке йому дівчина передала при від’їзді.
"От золото,— думав,— яке мені ця добряча шляхтянка в руку всунула. Було б за що погуляти в місті. А тут, у степу, одного сухаря за це не добудеш".
Шукав далі при сідлі в мішку, куди звичайно набирають зерна для коня. Нараз знайшов вузлик із харчами, що його пов’язала дівчина йому на дорогу: буханець хліба, кусок сиру, цибулю і добрий шматок печеного м’яса. Кинувся на все це, мов голодний вовк.
"Цього стане на чотири дні. Добра дівчина... Погано я зробив, що не забрав її з собою. Обіцявся їй повернутися. Та не знаю, чи сам вернуся".
Кінь уже підпасся, напився води й почав качатися з боку на бік, випростовуючи свій змучений хребет. На Зарубу напала знемога. Дуже спати хотілося. За коня не боявся. Козацький кінь від козака не втече. Навіть не мав сили, щоб устати і припняти його. Закурив люльку, поклав голову на сідло, прикрився кобеняком і вмить заснув.
(Продовження на наступній сторінці)