Михась за той час був дуже щасливий, як кожний залюблений перед весіллям. Він розумів, що бароновій обовязаний до вдячности і ту вдячність показував усюди, на кожному кроці. Від рана до ночі не виходив з двора, заглядав у кожний кутик і наглядав усего. Господарська робота йшла як на шнурочку. Правда, від підданих Михась не вимагав нічого більше, як тільки хто був обовязаний, але за те тим людям, що приходили на панщину, не попустив, не дарував одної години продармувати. Хлопам навкучилась така робота. Іще ж коли у себе була робота в полі, кожне було раде, що відробивши свою повинність має спокій. Але тепер — то волів би кожний два дні повільніше робити, підпираючи бороду ціпом і спочиваючи, як робити цілий день без упину, аж кости тріщали. Але з Михасем трудна була справа. Він з'являвся тоді, коли його найменче можна було сподіватися.
У вільних хвилях Михась забігав до Міхалінки. То були найкращі хвилі його життя. Бодай би поглянути, то зараз лекше серцю стане, хоч відтак трудно розставатися... І Міхалінка визирала тої хвилі, коли Михась мав зайти до покоїв. Обоє помарніли з такого нетерпеливого вижидання,— обоє числили місяці, тиждні, дні.
6*
131
До Міхалінки навідувала частенько стара Стефаниха. Вона тішилася своєю невісточкою, голубила ЇЇ, пестила. Міхалінці спочатку було ніяково йти в обійми простої шляхтянки, але невдовзі з тим освоїлася, бо шляхтянка та була матірю коханого Михася і вельми розумною хоч простою людиною. І привикла до неї, так полюбила її. Одна одній припали до серця. Стефанисі тепер і на гадку не приходило, аби Міхалінка була невідповідною жінкою для її сина.
— Марне, марне, мізерне,— говорила Стефаниха своїм сусідкам,— з серпом ані з скіпцем не пійде, але не гонорне і всему дасть лад тай всего припильнує. А така вам добра, ґречна, лагідна, як ласичка... Добра буде з них пара!
Баронова, кільки разів побачила Стефаниху, все її прикликала до себе, частувала кавою, солодкою горілкою або вином. Стефанисі це не було в смак.
— Міхалінко моя люба! не говори нічого що я тут у пані баронової.
— А пані баронова казали сказати собі кожного разу як мама прийдуть...
— Не хочу! Як би так, то я би ніколи не прийшла... Потому би хто сказав, що я лакома на поча-стунки... не хочу! Я лиш прийду, подивлюся на тебе, моя дитинко, тай досить. Боженьку! та я би згоріла з сорому, як би хто на мене таке погадав... не хочу! — Стефаниха підносила руки, начеб від чого засланялася, і відходила з двора.
Зараз по Великодні проголосили заповіді — для Міхалінки в латинській парафії в Бучанах, для Михася в пишновецькій церкві. Усе село лиш про те весілля говорило і кожне ждало нетерпеливої вро-чистости. Казали: що такого весілля ніхто в Пишні вцях ще не видав.
На тиждень перед весіллям стали в дворі мордувати гусей, курей, качок, індиків, згинули під ножем оба веприки і один пасений віл. Двірський кухар звивався як в окропі. Помагала йому ще нанята Міха-лова, бо двірський кухар не вмів усего зладити під шляхетський смак, а цеж весілля чисто шляхетське.
Баронова відступила чотири великі покої в двері для весільних гостей.
Михась порадившися з бароновою, запросив за старостів мандатора Яричовського і Філіпка Горедись-коге. Старостиною була Чосникевська і одна шляхтянка, далека своячка Михасева. Дружками були дві сестри Міхалінки, а дружбами Федье Стефанів і молодий Яричовський. Михасеві не дуже було по нутру йти до Яричовських просити, але баронова казала, впевняючи, що ніхто йому ані слова не згадає про колишнє. І справді Яричовський приняв Михася в своїй канцелярії дуже чемненьке, наче б ніколи між ними ніякої суперечки не було.
Вінчання було назначене на неділю.
Вже в пятницю стали молодята їздити за благо-слевенством по Закуттю. Михась з братом Федьом на гарних конях, Міхалінка з сестрою в двірській бричці. Мелодий Яричовський не міг товаришити Михасеві, бо не вмів їздити на коні.
Михась, одягнений в новісіньку капоту, що йне вийшла з під умілої руки Йеська, у високій смушковій шапці на завісах, з перевязаною на руці біля кістки шовковою хусткою, з нагайкою в руці,— виглядав на гарному коні величаво. І Федьо причепурився та держався на коні просто. Закутянські дівчата трохи не з'їли Михася очима і завидували Міхалінці такого щастя. Михась об'їхав Закуття, не минаючи і найбіднішого шляхтича. Усюди де приїхав, злазив з коня, привязував до плота, клав на сідло нагайку і входив у хату. Сказавши лише дзінь-добрий, кидався кождому, старому чи молодому, хоч би малій дитині в ноги кажучи: "Прошу о благословеньство!" Той перед ким він вклонився, відмовляв: "Най Бог благословить!" Тоді доперва цілувався, старших у руку, молодших в лице, без ріжниці чи то парубок, чи дівка. Відтак короткі питання про весілля і дальше в дорогу. Ніхто таких гостей не задержував, бо кожне' знало, що їм пильно. Молодий і дружба сідали на коні і їхали до другої хати, хочби це лиш через вулицю. Ува-жалося великою обидою, колиб пан-молодий на по-двіря не заїхав, лише прийшов пішки.
Так сам робила панна молода. Баронова випиталася подрібно у Стефанихи, який у шляхти звичай, і наказала Міхалінці, щоби від того звичаю на волос не відступила, аби відтак шляхта не взяла її на язики.
— Того, моя дитино, ні раз не соромся, бо то святий прадідівський звичай шляхетський, а ти повинна гордитися тим, що ти шляхтянка і за шляхтича виходиш замуж.
— Тай цілуватися маю з шляхтичами?
— Або то сором? Цілуйся зі всіми!
Міхалінка прибрана після шляхотської моди в шовкову спідницю і в такий кафтан, віночком з барвінку, на гладко причесаній головці, сіла до брички і поїхала в Закуття. Об'їздила шляхту чергою, неминаючи жадної хати. Падати в ноги привчилася заздалегідь в очах баронової. Лише з цілуванням ішло з разу трохи трудно, бо соромилася.
Шляхті таке поведения панни з двора дуже подобалося, а молоді парубки аж облизувалися, цілуючи таку ягідку. Як' лише двірська бричка показалася в Закуттю кожне спішило до дому, аби не поминути тої рідкої нагоди.
— Видно шляхотську кров! таке то нанятко в дворі виховане, а не цурається шляхотських звичаїв, не соромиться шляхті вклонитися, а любенька як цукоро-чок... Щасливий Михась!
А Михась саме тепер нагадав собі, що поминув один шляхетський звичай — забув післати сватів. Але тепер уже запізно...
Шляхетські весілля розпочиналися "дружчинами". В суботу по полудні поспрошували дружки дівчат і хлопців до двора, привели музик і почалася забава при весільних обрядових співах. Двораки дивилися на той увесь обряд згірдно. Але жаден не смів губи отворити, щоб не наразитися бароновій, котра так щиро тим весіллям занялася. Вони ладились до-перва другої днини показати шляхті, що вони вміють. Дружчини протяглись довго в ніч.
Другої дниНи панство молоді ходили до спові-ди. Міхалінка поїхала до Бучач, але вернулася скоро, бо служба в костелі кінчиться ранше.
Польський проборщ не хотів давати шлюбу в пишне-вецькій церкві, задля незгоди з українським порохом; баронова знов, хотіла, щоби вінчання відбулося в місцевій церкві, щоби шляхта могла подивитися. Шляхта взагалі, хоч радо вчилася польських молитов, однак держалася кріпко церкви, вважаючи костел за інституцію панську. Нарешті, на налягання баронової, польський парох дав пишновецькому деліга-цію звінчати молодят.
Як лиш Міхаліна вернулася з костела, стали лагодитися до шлюбу.
У великій двірській їдальні простелили лякеї великий килим і тут поставили два крісла: для баронової, котра заступила маму своїй Міхалінці і для Стефанихи. Музика шляхотська, аж із шістьох інструментів під управою Яцевого Яся, заграла якоїсь поважної. Мами посідали на кріслах. Тоді приступило панство молоді. Ціла велика саля наповнилася людьми, шляхтою, двораками. Та не всі могли поміститися. Хто прийшов пізніще, стояв у сінех або глотився під вікнами. Михась і Міхалінка стали на вколішки. Баронова поблагословила і поцілувала Михася у голову. Стефаниха розплакалася, як мала дитина. Настала урочиста хвиля. Всі були зворушені, а дехто і слезу утер. Відтак молодята падали в ноги всім приявним, просячи благословенства.
Коли молоді обійшли всіх, перший староста Філіпко Городинський дав знак шапкою, музика заграла веселого марша і весільний похід рушив до церкви. Не було далеко, то молоді йшли пішки, держачись за руки. Народу зібралося дуже багато, усе Закуття, так що в церкві були самі хлопці, а й то не всі, бо деякі були цікаві побачити шляхетське весілля і побігли до двора.
Весільні мали ждати перед церквою, доки скінчиться служба Божа. Музика осталась за воротами цвинтаря. По службі Божій вийшов сященник з дяками перед церкву, випитав молодят за добру, неприму-шену волю, дяки заспівали: "Се жених грядет о полу-ноще" і пішли перед тетрапод. Молодого вели під боки дружки, панну молоду дружби, дальше йли старости, старостини, прочий народ заповнив церкву.
Клякаючи до вінчання, Михась підгортав пильно свою капоту, щоби припадком Міхалінка її не приклякнула. Тогді усе життя верховодила би над ним, Філіпко заздалегідь шепнув Михасеві:
— Пане брацє, бережи полу капоти!
По вінчанню висипалися з церкви на цвинтар. Музика заграла веселої. Федьо як дружба, йдучи передом вимахував хусткою і приспівував:
А я свою Катерину Закопаю в глину — Рости, рости, Катерино, Аж на другу зиму!
Другий дружба, актуар Яричовський, був би нізащо в світі на таке не поважився. Він ступав поважно, ведучи дружку попід боки. Сам себе соромився, що вмішався між шляхту. Ей, як би не баронова,— думав собі — не звабили би ви мене сюди!
(Продовження на наступній сторінці)