— Паню сотничиху? — скрикнув жид.— Ей-вей мір! І, певно, все пограбили. Я бачив, як вони вернули (ся) — і великі гроші, і ріжне добро між себе паювали.
— Занесіть її до мене,— каже жидівка,— її треба роздягти.
Петро взяв жінку на руки, мов малу дитину, і поніс за жидівкою аж до третьої кімнати. Там стояло велике ліжко, застелене перинами. Жидівка роздягла при помочі Петра Степаниду до сорочки і поклала на постелі. Тепер заварила якогось зілля і насилу вляла їй того відвару у рот. Принесла у плящині п'явки і поставила Степаниді до висок.
— Що ти робиш? — каже Петро, бачучи, як з-під п'явок стала слезити кров.
— Сідайте тут на ослінчику, пане сотнику,— так треба було. Трохи крові з голови мусить зійти, щоб прийшла до пам'яті. Мені не першина так робити. Ще, Богу дякувати, у пані кров не згустіла — дивіться, як сама пливе. Глядіть, як пані засипляє.
— Хіба ж вона дотепер не спала?
— То не був сон, пане сотнику. З великого переляку їй вдарила кров на мізок, і вона втеряла, вибачте за слово, глузди. Тепер певно полегшає. О, вже п'явки повні, зараз відпадуть,— тепер треба буде спинити кров... Не одному недужому я помагала, пане сотнику, і тому нас люди люблять і шанують. З панами козаками ми все в згоді, по-сусідськи живемо, і добре нам було, поки чорт москалів не приніс... Тепер вони всюди пхаються, вас, козаків, проганяють, а нас грабують до живого тіла, бодай їм було цурес...
— Так, не зараз нам вертатися додому,— каже Терешко,— бо Петро не лишить жінки, а вона, сердешна, не зараз подужає... Ти, Покотило, назначуй сторожу, а ви лягайте спати. Слухай, жиде, є у тебе солома?
— Що не забрали драгуни, то ще є.
Козаки стали стелити солому на помості, другі розміщували коні поміж драгунські. Нараз ударив сильний вітер на коршму, аж двері відчинилися, і крізь вікно стало мести снігом. Вікно заткали соломою.
— Знову хуртовина,— каже Терешко,— та це добре для нас, бо ніхто сюди не прийде.
— І так ніхто не приїхав би, бо ніхто не знає, що тут сталося,— ні один драгун не оцілів...
При недужій Степаниді сиділи Петро і Рухля. Вони розмовляли стиха:
— Чи довго вже в цій самітні живете?
— Воно лиш так здається, що це пустеля, але у нас все бувають гості — зимою і літом. Туди йде головний шлях із Самари на Слобідщину, то все є якісь подорожні. Літом у нас панове козаки забавляються, музик приводять, і від них можна гарно заробити. Платять добре і не торгуються. І великі пани у нас ночують. Але як приїдуть москалі, то кара Божа! Вип'ють, поїдять, а замість заплати, нагаєм почастують. Уся служба від нас повтікала, і лиш двоє нас лишилося, та й і нам прийдеться втікати. А ще тепер, як з весною знайдуть кістяки обгризених трупів і останки московських мундирів, то зараз зачнуться допити дротяною нагайкою та розпеченим залізом...
Петро подумав хвилину:
— Бачу, Рухле, що ви — свої люди, та ще те, що ти для мене сьогодні зробила, на гроші годі цінувати. Заберіть ви все, що варто забрати, і їдьте з нами у Самару. Там або в городі будете жити, або в оселі полковника, і буде вам безпечно під його опікою.
Жидівка, здавалося, зраділа з того:
— Я ще з чоловіком пораджуся... А що буде з коршмою?
— Коршма мусить піти з димом, і тоді увесь слід пропаде. Так мусить бути, і москалі не сміють знати, що сталося з драгунами.
Опісля прийшов жид:
— Пане сотнику, козаки викинули москалів у сніг, а я боюся, що вони очуняють і втечуть. А тоді нам усім буде велика біда. Я це сказав вашим козакам, а вони стали з мене сміятися...
Петро не звертав уваги на говорения жида, бо в цій хвилині Степанида відкрила очі. До неї прискочив зараз Петро.
— Що зі мною робиться? Ох! який страшний сон мені приснився... Чого ця жидівка тут хоче?
— Ти у добрих людей, Степанидо. Я біля тебе, і наші козаки теж.
— Спіть іще трохи, пані,— каже Рухля,— я зараз вернуся.
Вона вийшла і розказала чоловікові, що від Петра почула.
Жид дуже зрадів, припав до руки Петра і став йому дякувати:
— Пане сотнику, за це, що ви мені хочете зробити, я вам, козакам, вірно буду служити, мов собака. Я вже турбувався, де нам під таку пору сховатися, бо я зачув, як говорив пан осаул до козаків, що коршму треба буде зараз спалити.
Жиди стали зараз збирати своє добро до скринь. Степанида спала. Хуртовина не вгавала. В димарі страшно вило і свистіло...
— Не журіться, пане сотнику,— каже Рухля до Петра,— ваша пані буде здорова — за це поручаюся я моєю головою. Це мої п'явки так помогли.
— А багато у тебе того добра? Не забудь взяти з собою, воно може придатися.
— Не забуду, і невеликий буде з тим клопіт. Того добра на всій Україні повно — у кожній калабаньці і ставку, лише що зимою годі їх наловити.
Жидівка щось собі нагадала і стала вайкати.
— Чого тобі? — питає Петро.
— Я маю велику турботу: що з нашою коровою зробити? Так її тут лишити не можна, а вести з собою також не можна...
— А скільки тобі за неї заплатити? — я її зараз куплю, бо нашим козакам і так харчів не стане, і треба буде свіжого м'яса.
Він вийняв з кишені жменю грошей і кинув на стіл.
Видно було, що ціна була добра, бо жидівка перелічила гроші і сховала за пазуху. Тепер сіла біля недужої, а Петро пішов до козаків. Вони спали на соломі. Покотило дрімав на лаві сидячи, Терешко лежав на лаві горілиць і хропів на усю коршму. В сінях ходив вартовий козак, мугикав пісеньку і голосно зівав. Петро теж присів на лаві і став дрімати. Все стишилося, лиш хуртовина не стихала.
Другого дня вранці Степанида прокинулася зі сну. Розглядалася по хатині, дивилася то на Рухлю, то на Петра і не могла пригадати, що з нею:
— Чи це такий страшний сон мені приснився, бо мені ще й тепер здається, що я сплю і мені щось страшне сниться?..
Тим часом жидівка принесла глечик з теплим молоком:
— Напийтеся, пані,— воно свіженьке... Степанида випила усе:
— Справді добре молоко, спасибі! Петрусю, що воно таке сталося і звідкіля я тут узялася?.. А... так... вже нагадую... Як лиш ти від'їхав у Самару, приїхали ті два кляті москалі з драгунами. Дутко їх не пускав і вони його вбили. Козаків на хуторі було тоді мало — порозходилися по селі, бо ніхто не сподівався такої напасті. Драгуни скочили в хату і стали усе розбивати і грабити. Ми оборонялися, мама вбила одного драгуна з пістоля. її зарубали шаблями... Господи! Тепер бачу маму, усю в крові на землі.
Степанида стала плакати, дрижала всім тілом, а Петро вспокоював її, як міг.
— Лишіть її, пане сотнику, нехай виплачеться,— каже Рухля,— від того зараз їй на серцю полегшає. У неї усе горе під серцем запеклося, скаменіло. Нехай розтає і зі сльозами витече.
Петро держав Степаниду в обіймах, поки не заспокоїлася.
— Опісля я втратила пам'ять і не знаю, що було далі. Пам'ятаю лиш, що мене кудись везли на санях, коні гнали вихром, а по боках гнали кляті драгуни....
— Решту я тобі доповім, моя голубко. Покотило прискакав до Самари і розказав усе. Ми зібрали гурток козаків і пішли в погоню. Москалі через хуртовину задержалися у цій коршмі. Цій хуртовині треба подякувати, що ми здогонили харцизів ще на козацькій, запорозькій землі. Тепер ти безпечна, і, як лиш подужаєш, вертаємося додому.
— Я вже почуваю себе добре і можу їхати, хоч би і зараз... А що з москалями сталося?
— їм сталося те, на що собі заслужили. Ввійшов Покотило:
— Здорові були, пані! Який я радий, що вас вже бачу при пам'яті...
— Немає причини радіти: моєї матусі вже немає... Вона знову стала плакати...
Покотило шептався з Петром.
— Приклич сюди Терешка. Прийшов Терешко і привітав Степаниду.
— Можемо зараз вертатися... Прикажи запрягти сани, які лиш є, бо й жидів забираємо з собою...
— А жидів нам нащо?
— На те, що вони — добрі люди, а ця жидівка життя врятувала моїй дружині. Коршму підпалимо, щоб і слід загинув. Скажи, осауле, нашим козакам, що я дуже гнівався би, якби тим нашим жидам в дорозі пакостили. Тепер зроби ще так: прикажи принести повішених москалів, якщо їх цієї ночі ще вовки не погризли, до коршми, нехай згорять враз з драгунами. Драгунські коні запрягти до саней, а сідла позабирати.
— Так не можна,— каже Терешко.— Московські сідла значені, і легко їх пізнати. Та вони й так нашому козакові не годяться. Краще нехай згорять ураз з драгунами.
— Добре кажеш, так і зроби. Підожди ще... Я купив у жидів корову, треба буде зарізати та м'ясо зварити, бо з нашими харчами, здається, вже скупо.
Козаки вийшли, Степанида при помочі Рухлі стала одягатися. У неї дрижали ноги і голова ходором ходила.
— Так ми, Петрусю, їдемо прямо на батьківський хутір?..
Петро глянув на Рухлю — і вона перечила головою.
— Ні, серце, на татовий хутір нам не по дорозі — ми поїдемо прямо у Самару, а на хутір пізніше...
— Треба ж нам матусю похоронити...
— Усе зробиться, моє серденько... Та ти подумай, що на татовім хуторі москалі усе пограбували — не знайдемо там ні ложки, ні миски,— а ти нездужаєш і тобі треба спочити...
Степанида вже не перечилася...
(Продовження на наступній сторінці)