— Що робитимемо? — питає кошовий старшини.— Треба би дати знати до ретрашменту до москалів, щоби прийшли на підмогу... Таж це явний бунт.
— Чи ти здурів до решти? — каже полковник Чорний.— Заки москалі наспіють, то нас на куски розірвуть. Треба вийти, арешт прилюдно відкликати і перепросити товариство, а особливо Жука... Виходім, поки ще час...
Потім відчинилися двері, і старшина вийшла на майдан, кожний з відзнакою свого уряду. Калниш, станувши посередині кола, став говорити дрижучим голосом:
— Панове товариство, старшини й отамання! Я скликав вас сьогодні на раду...
— Не бреши, бо не ти нас скликав, а ми самі скликалися, а ти не хотів до нас вийти.
— Нам треба післати посольство у Петербург до цариці, щоби нам, нарешті, відмежували наші землі і затвердили грамотою. Що з тим, братіки, будемо робити?
— Посилаємо щороку до москалів наших столичників, і то не з порожніми руками, а вони вертаються ні з чим, бо вони всі старі. Пішлімо цариці гурток молодих та здорових, щоб їй годилися на коханців,— може, собі з-поміж них якого Розума або Потьомкіна вибере, а той вже нам певно привезе грамоту таку велику, як плахта,— говорив один козак. Всі стали сміятися.
— Тихо будьте, товариші,— ми тут зібралися не на жарти.
— Це неминуче,— каже кошовий,— бо нам усю землю заберуть, і що тоді будемо робити?
— В пікінери перепишимося, а козацька чернь, як ви її називаєте, піде в кріпацтво, на московських панів працювати.
— Як же ви, панове товариство, гадаєте це зробити?
— Ти, пане кошовий, не говори нам дурниць, бо ми не діти,— не підкручуй нам бандури, а говори по правді: яким правом приказав ти арештувати товариша Жука? — говорив сердито отаман Гиря.
— Я цей арешт приказав відкликати,— звинявся Калниш.
— Не мудруй, а кажи прямо: за що?
— Такий приказ прийшов з Петербурга, щоб усіх ватажків, що царських поселенців проганяли, брати зараз під арешт і відіслати до московської станиці.
— Ганьба, сором! — кричали козаки,— кошові отамани стали царициними гончими і помічниками катів...
— Геть з такими старшинами, з таким кошовим! — кричали козаки.— Складай, собачий сину, булаву, як вона тобі заважка,— ми зараз інших старшин виберемо...
— Я, панове товариство, нічого не зроблю проти вашої волі, і хоч старшина вирішила арешт, то я його відкликав.
Така слабкість і уступчивість кошового, що мав бути в січовій республіці паном життя і смерті, ще більше подратувала козаків на старшину і кошового. Ставало дуже гарячо. Тепер козаки піднесли Гирю вгору і він заговорив:
— Не про депутатів зійшлися ми сьогодні радитися, ні про царські прикази, а про наше старе право, що хто під наш покров віддав себе і між нас сховався, того видавати нікому не вільно. А коли той втікач провинився проти січового закону, то ми його маємо судити і покарати козацьким правом. А що ж казати, як наш старий, усім добре відомий товариш, втікаючи перед царськими гончими за те, що за козацьку громаду вагу вав життя своє давати, успів між нас сховатися, а старшина кошова хоче видати його в кайданах катам на муки? Козаки, братіки! Якби ми були цієї ночі дозволили забрати нашого товариша січового, Жука, то сьогодні вже були б пороли його біле тіло дротяні кнути, а за кілька днів важких мук він був би свою праведну душу віддав під катівським топором.
— Ганьба такій старшині, геть з ними — вибираймо інших!..
— Добре, що кошовий завернув той клятий приказ, і тепер наш товариш Жук може свобідно жити між нами. Але ми вже мали час навчитися усіх московських хитрощів. Ми знаємо, що їхні гончі вміють підкрастися, напасти і серед білого дня нелюбу їм людину, піймати з-поміж рідних братів. Отож, пане кошовий, тебе робимо відповідальним за те, що товариш Жук буде жити безпечно між нами і волос йому з голови не впаде. Бережи його, мов ока в голові, бо якби йому сталося що поганого, то твоя у тому буде вина, і ми тебе будемо карати козацьким правом як такого, що вбив товариша.
— У землю живого закопаємо.
— Або на чорній раді вб'ємо палицями.
— Будьте про Жука спокійні, я його буду берегти.
— Так нам ні про що більше радити,— каже Гиря,— розходімося...
— Стійте, товариші, ще не розходіться, та послухайте ще мого слова.
Так говорив старий січовий дід Онисим Гаманець, якого тепер кількоро козаків піднесло*вгору.
Про того Онисима-діда говорили, що йому було більше ста років. Не було у нього ні одного зуба, і він шепелив. Та його поважали козаки за його великий розум і досвід. Він вісімдесят літ прожив на Січі, у морські походи ходив, побував в татарській неволі і мучився на турецькій галері. А коли на старості літ випросив собі у товариства зимівник та там засів і завів пасіку, то його москалі звідти прогнали і там посадили якогось волоха. У нього хиталася голова і дрижали руки, що з бідою заносив ложку у рот. Але його голос лунав, мов дзвін:
— Говорилося тут зразу про те, що треба вислати до цариці посольство, себто наших столичників, з проханням, щоби нам затвердила наші землі та не чіпала наших вольностей. Я кажу, що це дурне та безглузде, і з того нічого не вийде,— а може бути ще й таке, що наших депутатів пішлють в Сибір. Усі наші депутації ще того часу, як нас москалям було треба, привозили торбу ласк, і більш нічого. Я кажу, що чим більше наше козацтво буде москалям кланятися і їм коритися, тим більше покаже свою слабкість і тим більше будуть його угнітати. Треба раз козацтву зважитись і показати Москві зуби. Я вже того не зроблю, бо у мене зубів дастьбіг, а моя рука вже не удержить ложки, не то шаблі. А ви молоді та здорові, на вас черга показати себе. Вірте мені, що над теперішнім нашим станом і упадком плаче благородна душа мого покійного приятеля Івана Сірка. Вона, сердешна, плаче над нашою ледачою старшиною, що приймає від цариці позолочувані бляшки, а від її прихвоснів — золоті табанерки. Ті бляшки безсоромно припинає на свої груди. Це для козацтва така ганьба, що лице пашить, наче від кропиви. Я предкладаю товариству такий пункт до вирішення: не вільно жадному січовому товаришеві приймати від цариці ні ордерів, ні подарунків, а ці бляшки, які вже мають, повідбирати у них і кинути в річку.
— Славно, добре дід говорить; скидайте зараз царицині ордери, а ми перш за все поприв'язуємо їх собаці до хвоста.
— А другий мій пункт такий, щоби жадних депутатів більше не посилати, а тому світлішому Грицеві Нечосі написати, що як не перестане нас напастувати, то ми його піймаємо і живого в землю закопаємо, як зрадника січового товариства.
— Приймаємо! Згода! — кричали козаки.
Як вже діда поставили на землю, то підвівся Пилип Жук:
— Послухайте, панове товариство, що я вам скажу. Те, що говорив дід про бляшки, то свята правда. Бляшка така — добра для невольника, а не для вольного козака-лицаря. Але признаймося, що багато з нас було ласих на царські подарунки та упоминки. Ніде правди діти, що ми, січове товариство, самі від цілого коша прохали таких подарунків. Нам здавалося, що це не подарунки, лиш заплата за нашу лицарську службу. Дивіться, яка наша земелька багата,— усього є доволі, є чим козацький народ ви живити та ще й лишок продати можна другим. А ми писали чолобитні до царів, щоби присилали нам хліба, та сала, та горілки, та це, та те... І на сміх усьому світу голодна Московщина давала нам на багату і урожайну Україну хліба. Вона добре знала, що це ціна купна за наші вольності. Бо хто платить наймитові, той має від нього право вимагати праці. Ми самі запродалися Москві у найми. Чого ж тут нарікати, що Москва нас завоювала і петлю на шию засилила нам, коли ми самі того хотіли? За це повинні нам одвіт дати ті, що для лакімства лукавого прохали у Москви того, що ми у себе маємо доволі та ще могли би продати голодній Москві і татарщину поживити. Перестаньмо вже раз жебрати, бо справді жебраками будемо.
Кошовий, почувши таке, почував себе певнішим і став вихвалюватися, що те все передбачив і тому попирав колонізацію Запорожжя українцями і підпирав хліборобство, але Москва собі того не бажала.
— Начхать нам на Москву! — крикнув хтось іззаду.— Станьмо панами на нашій землі, геть з московськими зайдами!
Рада скінчилася, козаки розходилися по курінях, а старшина дуже була рада, що на тім скінчилося.
VII. ПОГОНЯ
Петро виїхав з хутора з козаками, котрим отаманував Терешко.
Цілий світ занесло великими платами снігу, якими крутив вихор на всі боки. Небо закрилося чорними хмарами. В повітрі чути було пекольні свисти і виття. До того ще стало у хмарі блискати та гриміти. їхали навмання, бо всі дороги позадувало снігом. Вихор не лиш вертів снігом, та ще змітав його з поля і насипав великі кучугури, заввишки хати. Коні западали місцями у сніг по черева, місцями годі було переїхати і треба було об'їздити довкруги. Якби не Терешко, то Петро сам був би ніяк не знайшов шляху. Терешко керувався інстинктом степовика і знайшов шлях.
Треба було переїздити через великі самарські ліси. Тут було трохи затишніше, що бодай віддиху так не захапувало. Але і тут снігу було доволі. Та не довго могли вони натішитися лісом, бо незадовго він скінчився, і знову опинилися в степу. Хоч приходилося частенько завертати, то все ж таки Терешко прямував на коршму Кривулю. Вона стояла при головнім шляху на Гетьманщину і цею дорогою, а не іншою, мусили москалі поїхати.
(Продовження на наступній сторінці)