— Гей, люде, не даймося, між нами козак Петро. Затріщала церковна огорожа. Міщани ламали коли і рушили Петрові на допомогу. Вони страшно роззвірились. Побивши пахолків, кинулись цілою юрбою в церкву. Владичого делегата вбили в криласі на смерть і виволокли збите тіло на майдан перед церкву, знущаючись над трупом.
Піп, побачивши від престола, що це не жарти, покинув правити і сховався під столом у презвитерії. Міщани там його знайшли і поволокли на майдан, страшно б'ючи.
— От тобі, поганче, унія, останній раз ти правиш!
Навіть жінки не остались позаду своїх чоловіків. Вони рвали одежу на побитих на куски і маяли ними в повітрі, мов хоруговками. Коло церкви знявся великий крик.
Те все сталося дуже швидко. Народ тріумфував. Православного попа умили з крові і хотіли завести в церкву, щоб правив далі. Та піп був такий побитий, знесилений і схвильований, що ледве стояв на ногах.
Один з пахолків вирвався з товпи зразу і побіг на найближчий постій. Звідсіля рушила ціла сила пахолків та жовнірів на Поділ.
Петро, побачивши це, зміркував відразу, що такій силі неозброєні міщани не дадуть ради і не встояться. Він крикнув:
— Люде, врозтіч! Ховайтесь, де можна! Велика біда на вас йде!
На майдані стало тихо. Люде стали розбігатися по хатах. Петро подумав тепер про себе і став утікати. Гайдуки пізнали його, що то звісний усім козак Петро, що у пана Аксака живе. Одна частина пустилася за ним в погоню. Петро втікав щосили. Він знав, що коли його роззвірені гайдуки догонять, то тут йому і кінець буде. Втікав огородами, перескакуючи плоти, найближчою дорогою до Лаври. Там його безпечно сховають. Міщани, яких він стрічав, кликали:
— Втікай, вашмосць, бо тобі смерть.
Пахолки гнали за ним аж до самої Лаври. І тут зчинився великий галас. Гайдуки хотіли йди далі, та заступила їм дорогу архімандритова гвардія, узброєна в бердиші, списи і шаблі. Петро так задихався, що ледве дух переводив. Але він був урятований.
О. Плетенецький був дуже роздратований цілою тою подією:
— У мене ти цілком безпечний, а що буде далі, то побачимо.
О. архімандритові сказали, що Лавра в облозі, що воріт і всіх виходів пильно стережуть і нікого не хотять з монастиря випустити.
О. архімандрит приказав сказати ватажкові облягаючих, що коли по доброму не уступлять, то прикаже стріляти з мушкетів. Петро побачив, як з усіх усюдів виходили озброєні ченці з мушкетами на свої становиська.
О. архімандрит говорив:
— Сьогодні неділя. Як збереться народ до обідні, а побачить Лавру в облозі, то прийде до пролиття крові. Я би цього не хотів, але я жодному ляхові не позволю переступити порога цієї обителі.
Ченці заповіли облягаючим, що коли не вступляться, то по приказу о. архімандрита зачнуть стріляти.
Зараз опісля відчинилися ворота, і гайдуки побачили за воротами дві лаштовані гармати, при яких стояли гармаші у чернечих рясах з позапалюваними льонтами. Це помогло. Гайдуки уступилися, і тоді зібраний на площі перед Лаврою народ всипався досередини.
Архімандрит полишив Петра у своїй келії і пішов до обідні. Лиш як вернувся, став розпитувати Петра, що сталося.
— Годі! Хто сіє вітер — збирає бурю. Не ти їх зачепив, а вони тебе. Ти, сину, зробив добре, виступаючи в обороні церкви. Таке злочинство не могло остатися без кари. Воля божа ужила тебе за караючу десницю. Не раз вже православні заносили жалоби до актів гродських на утиски і гвалти уніатів та насильне загарбування майна православної церкви. Це нічого не помогло. Ми й тепер подбаємо про таку жалобу не на те, щоб помогло, лише щоб осталось записане на вічні часи для грядущих поколінь. А поки що треба насильство відбивати силою. Якою мірою міриш, такою буде тобі відміряно. Дарма, що поллється багато християнської крові, аж Дніпро побагряніє, але так мусить бути.
У Києві між уніатами і католиками зчинився великий гвалт і замішання. Занесено жалобу до актів і розпочалося слідство за гвалт на пахолків і за вбиття двох уніатських священиків. Багато людей ув'язнено, та нікому не можна було нічого доказати. Уряд довідався лише, що цілий той бунт підняв відомий усім козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а звідтам його не дістане, хіба підступом. Коли б його за ворота у город можна було заманити. Лише щоб тайком із Лаври не перекрався, і тому треба запобігти.
Стали і день і ніч наглядати усі виходи з монастиря. О. архімандрит бачив сам, що якісь підозрілі люде коло мурів Лаври швендяють і пильнують.
Довідався зараз про все і пан Аксак. Він зараз по обіді в неділю поїхав до о. архімандрита.
— Наробив ти мені, вашмосць, великого бешкету на цілий город. Не треба було так дуже гаряче братися за діло, — але сталося. Я, вашмосць, зовсім оправдую, мені дуже жаль, що мусимо розстатися. У мене вашмосці не було би безпечно одної години, бо я не маю такої сили, щоб тебе перед цими розбішеними юхами оберегти. Впрочім, вони зажадали би суду над тобою. То не що-будь сталося. Вбито уніатського вікарія, і уніати цілу Варшаву порушать, щоб тебе покарати. Це я роблю і говорю для твого добра. Але що мої хлоп'ята скажуть, як довідаються, що ти вже до них не вернешся? Буде плачу повна хата. Кажу вашмосці одверто, що в тобі я трачу щирого друга і доброго дорадника. За твою щиру службу я тобі сердечно дякую. Прощаюсь з тобою іменем усього мого дому. Останьмо другами і надалі. А ось тобі скромна нагорода за твої труди коло моїх синів.
Аксак стиснув руку Конашевичеві і поклав перед ним на столі гаманець з червінцями.
Петро був зворушений:
— Спасибі, ваша милість, за таку ласкавість і признання. Коли вже маємо розстатися, так прошу вашу милість вибачити мені, як я коли недоладним поведен-ням або словом непристойним зробив яку прикрість. Та маю ще одну просьбу до вашої милості — я бажав би ще раз побачити моїх любих учнів та попрощати їх.
— Гаразд! Я вволю твому бажанню і привезу їх завтра сюди. Та тепер моя просьба до отця архімандрита. Чи не маєте, преосвященний, якого вчителя для моїх
діток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годі мені діток без науки лишати.
— Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще нічого про це з ним не говорив, бо я не сподівався такого нагального кінця.
— Я з ним мушу поговорити, — каже Петро. — Я хочу, щоб він не вживав іншого старого методу навчання, бо мій метод показався добрий.
— Спасибі вашмосці, — каже Аксак, — це новий доказ приязні. Тепер моя рада для вашмосці така: бережись, бо тебе вороги оточують. Втікай звідси при першій нагоді, бо і тут, під крилом отця архімандрита, ти не зовсім безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.
— Я подбаю, що в найкоротшім часі пан Конашевич буде звідсіля вивезений в таке місце, куди польська рука не досягає.
— Чи можу спитати — куди? — каже Аксак.
— Не роблю з цього перед вашою милістю секрету: на Запорожжя.
— Але його пильнують і окружають Лавру шпигами.
— А я пильную їх.
На другий день по обіді привіз Аксак хлопців попрощати пана Конашевича. Вони були заплакані. Зараз повисли Петрові на шиї і стали його просити, плачучи, щоб їх не кидав. Петрові аж сльози в очах стали. Він став їм пояснювати, що сталося, що він зробив, що йому за це грозить, отож мусить втікати. Його засудили б на смерть, коли б піймали, і батенько би його не зберіг.
— Вас, мої любі, я ніколи не забуду і запевняю вас, що незадовго я тут буду знову і вас навідаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все і кожному говоріть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обіцяєте мені це?
— Обіцяємо і все будемо говорити правду.
Тепер став їх обнімати і цілувати.
З хлопцями приїхав і Антошко і аж сюди забіг, щоб пана Конашевича побачити.
Разом з паничами плакав, а далі, утираючи сльози рукавом, поцілував його в руку і каже:
— Хай пан Конашевич і мене візьме з собою, я буду вам вірно служити, мов пес.
— Ти, хлопче, не є власновільний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.
Тоді Антошко кинувся Аксакові в ноги і став жебоніти:
— Ваша милість, ласкавий, добрий пане, пустіть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вічно буду дякувати і господа за здоровля вашої милості просити.
О. архімандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далі каже:
— Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичеві до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирішої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.
На це пан Аксак до Антошка:
— Не можу тобою, хлопче, подарунків робити, бо ти не кінь, а людина, але я тебе освободжую з підданства і пускаю на волю. Хочеш, то їдь собі з богом.
Антошко став тепер плакати з радості і плескати в долоні, мов дитина. Він цілував одежу Аксака, цілував усіх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.
Пан Аксак сидів тим часом за столом і писав для Антошка грамоту на свободу.
Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак і передав, не рахуючи, о. архімандритові.
— Даю це, ваша милість, на народну ціль, на школу, як мою лепту. Мені грошей не треба. Як приїду між січове братство, там мені усе дадуть, чого мені буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, і тепер посиплються гроші, мов з рукава.
(Продовження на наступній сторінці)