— Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, — каже батько, — та гарненько привітайся.
Несміло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а відтак, простягаючи до нього руку, каже:
— Здорові були!
— Здоров був, козаче! — відповів Конашевич, узяв хлопця попід пахи, посадив на коліна і став цілувати.
— От таких-то я дуже люблю.
Артим був з цього дуже радий.
А тим часом молодшому у колисці стало заздро, бо став викидати ноженятами і кричати з усієї сили.
Батько мусив його взяти на руки.
Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию і бавився його вусами.
— Та де ти поліз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту білизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!
Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:
— Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, і ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?
Хлопець обняв його рученятами за шию і душив з усієї сили. Батько сміявся.
— Поїдеш зі мною на Січ?
— Поїду, як великий виросту.
— От і добре, та мені ніколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як підростеш, дам тобі шаблю, коника і поїдемо татар воювати.
— А мушкет?
— Не то мушкет, але і гармату, ти знаєш, яка гармата?
— Знаю, я бачив, така велика, довга і дуже гримить.
— Гарна з тебе дитина, рости здоров на потіху твоїм батькам.
Тим часом Артимиха ставила на столі пляшку з запіканкою, вареники, ковбасу, кислі огірочки, хліб пшеничний, кринку меду. Вона була гостеві дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловік, як дитина зараз до нього пристала. Діти звичайно пізнають душею добру людину, а від лихої строняться — міркувала собі жінка. Вона стала гостя припрошувати. Артим віддав дитину жінці і сів при столі. Конашевич прикликав Антошка, що присів під мисником і не смів сідати при столі з своїм паном.
Артим налив михайлик горілки і каже:
— Слава господові, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров'я та гаразду.
— Дай боже і вам, і нам усім.
До хати Артима стали сходитися сусіди. Кожний хрестився до образів і вітався з господарем і гостями. Артим частував кожного горілкою і просив закусити. Артим по чарці став балакучий.
— Слава богу, що допоміг довести діло до пуття так, як приказав отець архімандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпеці, як цей диявольський стражник присікався до пана Конашевича. Але дістав лобом у живіт від цього парня, що аж в Дніпрі скупався.
З тих слів поміркували сусіди, що Конашевич неабиякий чоловік, коли ним о. архімандрит так піклується.
Він говорив це навмисно, щоб перед сусідами почванитись: ось дивіться, люде, яких я людей вожу.
По третій чарці Артим розбалакався на добре і став оповідати, як Конашевич сам-один ломакою розігнав цілий гурт гайдуків, уніатів, коли хотіли брати нашу церкву. І через те мусив з Києва втікати.
Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канівець каже:
— Між нами ти, козаче, цілком безпечний, бо коли того треба буде, то всі, як один, за тебе станемо і не дамось.
В хаті ставало глітно. Люде не мали місця та зазирали крізь вікно.
Артим розходився, мов у великий празник. Частував усіх і підганяв жінку до поспіху, щоб приносила щораз свіжі пляшки з горілкою та збанки з медом.
— Пийте, люде добрі, сусідоньки мої. У мене сьогодні велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хаті не приймав. Та ви подумайте, священний отець архімандрит з Лаври наказував мені: "Слухай, Артиме, коли йому що приключиться, буде анахтема". А знаєте ви, що таке анахтема? Го-го-го! То, пане-брате, не жарти! Анахтему то по смерті ні пекло, ні небо не прийме, а так бідна душа не має де голови приклонити аж до самої смерті.
— А хіба вона буде вдруге вмирати? — спитав хтось з гурту.
— Ні, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей, музик давайте! — кричав Артим. — Семене, а побіжи, голубе, та музик приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться, то ногам заздро. Давно я так радів, як сьогодні.
За часок прийшли музики, їх посадили на зачіпку. Артим кричав:
— Ану же, хлопці, хто в бога вірує, зі мною то викрутасом, то вихилясом! А ви, музики, ні рук, ні струментів не жалійте, а з вогнем та серцем!
Музики підстроїли інструменти і зразу стиха, а відтак з усієї сили, вдарили по струнах.
Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за потилицю, перебирав ногами, злегка притупцював, аж відтак пішов вихором по хаті. Ногами переплітав складно і пустився навприсядки, держачи праву руку за потилицею, а ліву підніс угору. Артим був неабиякий гуляка у Каневі, і тепер дав себе знову знати.
Люде зразу дивились на нього, а далі не втерпіли, і один по однім пішли і собі ходором. Охота перенеслась і до сіней, і надвір, і всюди стали гуляти.
Аж Артим ізнемігся. Тупнув ще раз твердою ногою об землю і став зіпрілий, цілий, важно дихаючи. А в хаті, в сінях і надворі гульня не вгавала. На місце тих, що втомились, ставали другі. Артим зі своїм братом Панасом ходили поміж людей з пляшками і частували.
Аж вже пізно вніч потомились музики і люде стали розходитися по домах. Музики пішли, їм кинув Артим цілу жменю грошей.
У хаті стало душно від людського поту, хоч і вікно було відчинене. Конашевич вийшов надвір і присів на приспі. Надворі царила гарна літня нічка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зірками. Усюди було тихо і спокійно, лише сичі та сови перекликались. Десь здалека гуділи Дніпрові пороги.
— Вашмосці, наш любий гостю, постелено буде в другій кімнатці, — говорив Артим, вийшовши з хати. — Не так буде добре, як у тих панів у Києві, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобі спокійно спати, поки в садку пташка не защебече, а тоді поминай, як звали. Тут у мене в садку стільки цієї божої птички живе, що від ранньої зорі вже співають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю, любо. Ну, добраніч вашмосці. Ще раз слава господові, що я тебе щасливо з Києва привіз, а звідсіля то ми собі на Запорожжя гарненько-рівненько переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти славно обороняв нашу церкву, не пожалів своєї голови, не дав її зневажити, то тобі, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може, попри тебе і мені дещо з цього капне. Ось воно як.
Артим був напідпитку, до того ізнемігся, танцюючи. Він присів побіч Конашевича на приспі під хатою, бурмотів щось і став куняти, позіхаючи. Надійшла жінка і нагадала йому, що пора спати.
Артим прочуняв:
— Хіба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Ні ж, ні, ніколи цього не буде. Ми помолимось гарненько, а тоді вже підемо у стебло.
Він пішов у хату і став бити перед образами твердо поклони.
Конашевич пішов у свою кімнату.
Через відчинене вікно заходили в кімнату пахощі з садка, і соловейко на вишеньці щебетав, аж заходився.
Конашевич поклався на постелі і твердо заснув. Кілька разів спросоння заплакала дитина, десь у городі перегавкувались собаки.
ХІІ
Конашевич спав так твердо, що не чув ні птичого ранішнього щебетання у садку, ні ранішньої метушні в хаті; його збудив Миколка. Він зайшов сюди і, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбігла Артимиха і тягла його насилу геть.
— Та куди ти, навіжений, поліз, — шептала до дитини, — не даєш панові спати.
Від того зараз прочуняв Конашевич. Він зміркував відразу, де він. У нього на душі було легко і весело. Узяв хлопчика під пахви і посадив на свої груди:
— Лишіть його, Артимихо, я діток дуже люблю, а особливо таке дрібне гарне козацтво.
Мама була з цього дуже рада, як кожна мати, котрої дитину похвалили. Вона усміхнулась і пішла до своєї роботи.
А Микола був теж з цього радий. Він став пригладжувати Конашевичеві вуса.
— Скажи мені, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?
— Я буду перше рибалкою, опісля козаком, а опісля кошовим.
— Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Дніпру плавати, а опісля.
— А опісля тато обіцяв мене взяти на море. Воно таке велике-велике, — хлопець став показувати руками, яке море велике. — Мама напече нам бубликів і медяників, і ми попливемо, а опісля я мамі привезу велику-велику рибу і гостинця від самого султана турецького, що за морем живе.
— То ти і до султана в гості вибираєшся?
— Авжеж. Я піду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у турецький край, а там султан є кошовим.
— А хто тобі таке розказував?
— Козаки розказували. До нас іноді козаки заходять і таке мені розказували.
— Гарно, синку, що ти до такого прислухаєшся. З тебе будуть люде. Та ти підожди трохи, мені вставати пора.
Конашевич поставив хлопчину на землю і встав та пішов у сіни вимитися. Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.
— Навіщо ти це виймав? Ми тут вікувати не будемо.
— А хоч би одну днину, то не ялось панові в буденній одежі між людей показуватися. Хай знають, хто ми.
Конашевич обмився, оббрив лице, впорядкував вуса і чуба, і став одягатися
по-празничному, та прип'яв шаблю.
(Продовження на наступній сторінці)