— Так воно, панове отамання, — кінчив Сагайдачний. — Варна зруйнована, а Очаків без суден... Тепер можна йти у морський похід хоч би й зараз. Поперечних ланцюгів теж немає...
Зараз по обіді стали переносити здобичу з байдаків у Січ. За тим наглядав Жмайло. Гармати поскладано під майстернею. Іншу зброю, одежу, сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах, а гроші в мішках зложено в домі кошового.
Сагайдачний був дуже знеможений. За той час він дуже змарнів на лиці і висох. Він же увесь час походу мусив про все тямити.
Він зайшов у домівку генерального обозного, поклавсь на лежанку і кріпко заснув. Потурнакові порадив, щоб той по Січі не вештався, а держався його боку. Антошкові приказав пильнувати дверей і нікого сюди не пускати.
Другої днини сонце вже стояло високо, як Сагайдачний прокинувся. Поперед усього він викупався в Дніпрі і перевдягся у празничну одежу, котру приніс йому Антошко з куреня.
На майдані проходжалося багато народу. Населення Січі побільшилося шістьма тисячами турецьких бранців. То був різноманітний народ. Були тут переважно українці: козаки, селяни і міщани. Були ляхи, волохи, угри, серби і болгари. Усі вони ділили однакову долю, носили однаке ярмо, тож покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького пекла. Ті три дівчини, що втікали з гарему варненського паші, жили тепер таки на галері, бо у Січі жінкам не вільно було жити. З ними було найбільше клопоту, бо не було їх де примістити. У степ годі було їх прогнати.
Остаточно Сагайдачний передав їх одному сімейному козакові-старшині, що вертався у хутір і згодився забрати їх до себе.
В домі кошового переночували і попаювали золото. Поділено його на три частини. Одна йшла на січову церкву і майбутню школу, котру Сагайдачний настоював заснувати, одна — на січовий скарб, третя частина пішла до поділу між товаришів, які були у поході. Коли хто поліг із сімейних паланчиних товаришів, то його пай передавали для сиріт. На тому знову настоював Сагайдачний.
По тім узяв Сагайдачний кошового на сторону і каже:
— Перш усього, кошовий батьку, у мене одно пильне діло, яке треба негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що приїхав з нами один потурнак, котрий у сім поході козацтву багато прислужився. Я був би своєю головою, ніде правди діти, цього не вигадав, і ми всі були би попропадали, як руді миші, коли б не він. Людина освічена, розумна, хитра і щира. Він сердечно сповідався перед нами і каявся. Треба повести діло так, щоб козацтво простило цього наверненого грішника і прийняло його до громади. Він може на будуче козацтву дуже прислужитися своїм розумом і досвідом. Я йому поручив безпечність, і у цьому моя честь зачеплена, бо Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився. Треба би робити усе іззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з великої побіди. Треба завтра скликати велику раду. Потурнак має багато ворогів поміж тими бранцями, що ми їх з Варни привезли. Не треба їм багато лишати часу, бо як рознесуть поміж козацтвом про його вчинки, то можуть нам його з рук вирвати і на куски пошматувати.
— Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний похід. Мушу тебе звеличати, щоб тобі з'єднати пошану у всіх, а тоді хай вже твоя голова промишляє, як діло повести.
Сагайдачний, вернувши від кошового, каже до потурнака:
— Ходи, вашмосць, зі мною до церкви...
На те слово потурнак задрижав усім тілом і каже:
— Я боюсь переступити поріг божого дому, щоб мене господь не покарав на місці.
— Не бійсь! Знай, що Бог не хоче смерті грішника. Я тебе проведу аж до попа. Тобі треба висповідатися і прийняти покуту, яку тобі наложать. Від того тобі на серці полегшає. Уповай на Боже милосердя. Тобі і перед козацтвом гладше піде діло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з кошовим про тебе, і завтра збирається велика рада. Кошовий мені поможе, товариство тобі простить і заживеш між козацтвом давнім лицарським життям.
Іван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не міг іти власною силою, і держався руки Сагайдачного. Він хитався, мов п'яний. Пішли так у церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли він йшов під руку з Сагайдачним, ніхто не посмів його зачіпати.
На порозі церкви Іван впав навколішки, бив себе в груди і плакав.
Вийшов їм назустріч піп.
Сагайдачний каже:
— Оцей каючийся грішник приступає со страхом і трепетом до сповіді. Більше тобі, отче, говорити не треба, бо се вже не моє діло.
Сагайдачний лишив Івана в церкві і пішов на майдан.
Піп приказав зачинити церкву, і розпочалася сповідь...
Сагайдачному аж навкучилося ждати. Він не хотів, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповідь не скінчилася.
Аж вийшов піп з церкви і прикликав Сагайдачного.
Насеред церкви лежав на помості, навхрест руки розвівши, потурнак Іван.
Візьми його з собою, пане Конашевичу, а то околіє чоловік... Такого щирого каяття я ще не бачив...
Сагайдачний нахилився і взяв його за одежу.
— Устань, товаришу, підемо обідати. Господь простив тобі твої гріхи.
Іван встав. У нього були червоні очі від плачу. Пішов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.
— Хто се?
— Се той потурнак, котрого Сагайдачний привіз із Варни.
— Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.
Другий козак каже:
— Він під рукою Сагайдачного. Не раджу нікому його зачіпати. Сагайдачний добрий чоловік, але зачіпати його небезпечно.
Потурнак, увійшовши в хату, приклякнув перед іконою і став молитися, і так моливсь довго-довго, їсти не хотів нічого і просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провів у церкву запричащатися. Цілу службу Божу лежав у притворі хрестом. До причастія треба його було підвести під руку, як недужого. Як вернулися у домівку, потурнак кинувся Сагайдачному в обійми і став дякувати.
— Тобі, отамане, одному подякувати за спасіння моєї душі. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нині присудило товариство розірвати мене кіньми або настромити на кіл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське мені тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.
— Слухай, Іване, зараз збирається радне коло. Не роби собі з того нічого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.
В тій хвилі вдарили на майдан в литаври. З усіх сторін сходилося козацтво. Кожний був цікавий почути, чого їх кличуть.
Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всі сторони, говорив:
— Панове отамання і усе січове товариство, лицарство!
Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звістити вам про славний похід на турка, бо вже всі про се, здорові, знаєте. Багато з вас у сьому поході були, і вони розповіли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповістити, яку добичу привезли на Січ наші славні лицарі-молодці. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.
Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!"
Скінчився реєстр тим, що визволено з турецької неволі шість тисяч християнських бранців.
Тепер кошовий говорив далі:
— А чия в цьому найбільша заслуга, панове товариство? Правда, що без війська, то кожний найкращий ватажок нічого не зробить, та коли знову найкраще військо не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада...
— Правда! Правда! Добрий ватажок за половину війська стане.
— Слава Сагайдачному! — гукали козаки, підносячи шапки вгору. — Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?
Сагайдачного випхали на підвищення, і він кланявся на всі сторони.
— Тихо! Сагайдачний буде говорити!
— Панове отамання, і ви, мої добрі, щирі і вірні товариші! За що ви мене славите і величаєте? Я лише думку піддав, щоб йти на Варну, а похід повів і все запорядив наш славний отаман Жук, він там і голову поклав, його тіло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на січовому кладовищі поховати. Та буря на морі затопила його враз з байдаком, і він на дні моря спочиває. Царство йому небесне і слава на віки вічні, йому треба подякувати, його досвідному отамануванню, а не мені.
— Що й казати, — говорив хтось з гурту, — а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий...
— А хто нас так хитро вивів із матні, як не ти?
— Ні, не я, товариші. На здобутті замку був моїй роботі кінець. І коли ми були у найбільшій небезпеці, коли турецький флот з Бургаса сидів вже нам на спині, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвіду у морськім поході. Тоді послав нам Господь на щиру пораду мудру і досвідну голову, і це нас врятувало від неминучої загибелі. — В цю хвилю коло заворушилося, і всі були цікаві знати, про кого Сагайдачний думає. — Та цьому не кінець, — говорив Сагайдачний. — Той самий чоловік славно убрав у шори очаківського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опісля в лимані спалили, видурив від нього двадцять тисяч золотих турецьких цехінів і не взяв з цього ні шага для себе, а все віддав січовому товариству.
Коло розступилося, і тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака і поставили перед Сагайдачним.
(Продовження на наступній сторінці)