— Пали!
Заревли гармати і важкі залізні кулі попали в бажану ціль. І знову поцілені кораблі стали набирати води. Між турками настала метушня.
Кілька кораблів пішло на дно. По воді плавали люде, чіпляючись чого попало.
— Рушай! — гукав Сагайдачний.
Друга лава суден поплила бистро наперед та стала окружати великі турецькі кораблі. Зачалась козацька робота. Підносилися вгору гаки, фурчали у повітрі мотузяні драбини.
Козацтво дерлось по них на палуби. Наставав великий крик і рукопашня. Турецькі кораблі, ті, що уціліли, не могли з місця рушитись, бо не було часу стягнути вгору якорів.
Особливо завзятими показались визволені бранці. Вони не прощали нікому, а різали усіх впень.
Не минуло години, а козаки здобули усі ті судна, які не потонули. Усе перерізали, що не осталось живої турецької душі. Невольники сиділи, приковані ланцюгами при веслах, їм зараз порозбивали кайдани.
І весь час того бою Сагайдачний стояв на своїй галері під малиновим прапором і видавав прикази.
Козаки славно побідили.
До нього підступив Ібрагім.
— Не дай, отамане, здобутих кораблів нищити. Вони будуть потрібні під Очаковом, нам знову прибуло турецьких бранців, а на наших суднах вже і місця не буде. Гребці остануться на своїх місцях. Не дай теж кидати у воду побитих турків з одежею. Вона нам теж пригодиться. На кораблях поставити наших людей. Всі вони хай зараз перевдягнуться за турків. Для мене прикажи принести з варненської добичі турецьку одежу, та неабияку, а знатну. Я тепер мушу стати важною особою, щоб очаківському паші туману пустити.
Сагайдачний зрозумів тепер, куди потурнак мірить. Відразу на турецьких кораблях і галерах зароїлось від перевдягнених по-турецьки козаків. На щоглах замаяли турецькі прапори з півмісяцем. Ібрагім перевдягся на знатного турецького генерала. Сагайдачний зразу його не пізнав.
— Тепер, отамане, я буду ватажкувати над турецькими суднами. Очаків минемо хитрощами, бо коли б прийшлося битися, то з тою тяжкою здобиччю не дамо ради. Тобі треба також перевдягтись, а бодай на голову взяти турецьку чалму. З твоєю бородою, то подобатимеш на турка, як ніхто.
— Отамане! — гукали козаки. — Якась флотилія пливе від півночі...
— То із Хаджі-бея пливуть на підмогу, — говорить Ібрагім. — Ну нічого. Хай прийдуть, а ми околимо їх і візьмемо. Видно, що нам таланить. Господь нам помагає...
Ібрагім замовчав на слові і вдарив себе в губи.
Та ті нові турецькі сили зміркували відразу, що прийшли запізно. Коли б не те, то не браталися б козацькі судна з турецькими кораблями. Тут вже по всьому.
Заки Сагайдачний видав приказ, щоб козацькі судна ховались за кораблі, флот завернув зараз додому.
— Шкода, — каже потурнак, — та непорядно нам ганятись за ними. Ми попливемо своєю дорогою...
Між козаками було дуже весело. Вони раділи з такої великої побіди. Старі досвідні січовики говорили, що такого вдатного морського походу ще Січ не запам'ятала. Уся слава була за Сагайдачним. Козаки вихвалялись, що його слідуючим разом кошовим виберуть, а тоді козацтво стане славним і зможе з ляхами помірятись.
Вже сонце заходило, як приплили під Очаків. Козацькі судна остались геть позаду. Здобуті кораблі і галери заступили їх перед турецьким оком. Вони вплинули всі до пристані в Очакові і загородили собою виїзд звідсіля.
Ібрагім зліз з корабля і, взявши з собою кілька бранців, що вміли по-турецькому говорити, приказав завести себе до очаківського паші. Ібрагім поводивсь так достойно, що всі вважали його за якогось великого царгородського старшого і низько йому кланялися. Очаківський паша вийшов до нього назустріч, йому донесли, що приплила до Очакова знатніша турецька флотилія. Він дуже налякався, аж дрижав. Він дістав був приказ виплинути з очаківським флотом на допомогу проти козаків під Дністровий лиман, а він цього не зробив. Цей знатний турок може його зараз за це ув'язнити і до Царгорода повезти, та якось воно буде. Цього пана придобрить якимсь добрим словом і бакшишем. Але хто його зна... Треба братись за діло хитро...
Стрінувши їх перед конаком, він вклонився перший Ібрагімові. Приклавши праву руку до чола, губ, грудей поклонившись нею до землі, привітав:
— Салем алейкум!
— Алейкум салем! — відповів Ібрагім, кланяючись теж.
— Яке велике щастя для мене, мізерного твого слуги, повітати перед моєю домівкою такого достойного гостя і славного побідника джаврів на Дністровім лимані. Будь світлом моїх очей та повелителем моїх думок і приказуй, чим вашій світлості можу служити...
— Веди мене, пашо, до своєї домівки. Непристоїть так достойним правовірним розмовляти в присутності черні.
Ібрагім поглянув на пашу грізно, а цей волів краще під землю провалитися. "Пропав я, — подумав, — може, він мені вже і шовковий шнурок привіз відразу".
Пішли мовчки у конак, і паша повів Ібрагіма у гостинну кімнату.
— Слава Аллахові! — сказав Ібрагім, ввійшовши сюди. Гостинна кімната була пишно прибрана і застелена дорогими турецькими килимами.
— Позволь мені, достойний гостю і великий витязю, позамітати чолом порох з того місця, на якому зводиш ласкаво сісти. Твоя побіда над шайтанами-козаками притьмила своєю світлістю проміння сонця...
Посідали зараз на низеньких софах. Ібрагім дививсь суворо. Паша плеснув у руки і зараз відчинились двері, і два чорномазі хлопчики внесли на підносі чарки з кавою, солодощі та велику общеську люльку, завбільшки церковної кадильниці з двома бурштиновими чубуками...
— Перше обговоримо діло, — заговорив суворо Ібрагім, — а опісля гостина.
Паша задрижав, йому здавалося, що шовковий шнурок вже його шию душить.
— Називаєш мене, пашо, витязем з Дністрового лиману, а я спитаю тебе, чому не поділив ти зі мною тієї слави? Ваша милість, поступаєш так, що мусиш стягнути на себе гнів нашого пана і повелителя падишаха. Він, світло світлостей, син сонця, пан цілого світу, зірниця і розум усіх правовірних, ставляє на важких місцях свого безмежного царства своїх урядовців не на те, щоб вони ледачіли і не пильнували свого уряду. Ваша милість поставлений пашею на тім важнім місці головно на те, щоб пильнував і не перепускав шайтанів-козаків на море. Перед кількома днями вони таки туди перейшли без перешкоди, а ваша милість тоді в гаремі женихався. І ти тоді веселився, коли Варна горіла і правовірних мордовано. І тоді ти, ледачий, не рушився, як приказано тобі від мене поспішати на допомогу під лиман. І коли б флот з Хаджі-бея не був впору наспів, не були би ми тут сьогодні разом сиділи.
Заки його султанський маєстат о тім твоїм злочині довідається, я іменем падишаха — бодай би Аллах дав йому тисячу літ прожити — арештую тебе, пашо, і везу в Царгород...
Паша, почувши такі грізні слова, одну ясну точку бачив у цьому нещасті, а іменно, що падишах ще того всього не знає, і можна буде від біди відкупитись.
— Я винуватий, ваша милість, остільки, що тоді занедужав і повірив моїм підчиненим переїзду пильнувати, а вони цього не зробили, ще нині прикажу їх повішати.
— Це, однак, не вменшить шкоди, яку понесла Велика Порта Оттоманська через те недбальство. Обов'язком коменданта є наглядати підвладних, і недуга його не виправдає. Я мусив аж з Бургаса гнатися, щоб обиду на невірних помстити, і сюди трудитися, ваша милість, пригадати його обов'язки. Лагодься, пашо, в дорогу, завтра вранці відпливаємо.
— Слава хай буде вашій милості, — говорив паша, кланяючись. — Ваше славне імення буде виписане пламенними буквами у сьомому небі пророка, а на землі останеться вічна дяка вашій милості від усього мусульманського світу.
— Подяка належиться Аллахові, не мені, але, ваша милість, не заговорюй і будь готовий в дорогу, де тебе жде нагорода в постаті шовкового шнурочка.
Ібрагім устав і хотів відходити. Тоді паша заступив йому дорогу і впав ниць на землю, повзучи до його ніг.
— Не губи мене, ваша милість, повік за тебе молитись буду.
— Молитись — то я сам буду за себе. Молитви негодяїв Аллах не приймає. Мені того мало, а вашій милості грозить шнурок...
Паша став стогнати і дрижав, мов у лихорадці.
— Я винагороджу всі труди вашої милості, лише не губи мене, а рятуй... я скажу по-нашому: скільки твої труди цінуєш?
— Скільки твоє життя варте?
— Тисячу цехінів дам зараз, — каже паша, підводячи очі вгору.
— Мало ти цінуєш своє життя. Коли воно так мало варте, то кращий для тебе шнурок. Я ціную його на п'ятнадцять тисяч.
Паша застогнав.
— Не маю стільки. Моя позиція тут не така світла, якби се здавалося.
— Не говори! Те, що ти річно недоплатиш своїм підвладним урядникам Високої Порти та жовнірам, приносить тобі гарний дохід. Козаки тобі також досить під-платили, заки ти заплющив очі, як перекрадалися...
— Нічого! Хай мене Аллах вб'є, коли брешу...
— То твоє діло, а мені таки п'ятнадцять тисяч давай, коли не хочеш за кілька днів помандрувати до геджени. Ти подумай, що ці гроші не підуть для мене. Треба і великому візирові, і султанським достойникам чимало перекинути, щоб діло зам'яти. Без бакшишу, як знаєш, у нас нічого не робиться.
— Не можу стільки, — стогнав паша.
— То надійся шовкового шнурочка. Він такий ніжненький, що шиї тобі не подряпає.
— Змилуйся, не губи мене, дам десять...
— Ні одного менше, я знаю, хто скільки вартий, знаю наших людей.
(Продовження на наступній сторінці)