— Він тобі який родич?
— Та де, то багач, а я жебрачка!
— Не маєш до нього якої злості — так, щоби ти аж неправду, могла сказати?
— Най йому бог простить, як я йому простила! Я буду казати щиру правду, так, як на сповіді! Не довго мені вже гараздувати! Треба буде богу вирахуватися з кожного кроку!
— Ну, то будеш присягати! Стань перед хрестом і піднеси три пальці вгору та говори за мною!
Грицько схоплюється з лавки і біжить до стола.
— Я прошу цісарського та панського паліграфу[5] не дати їй присягати!
— Чому?
— Бо вона чарівниця, вона відьма! З чортами знається, в бога не вірить. Вона молоко у корів людських відбирає.
— Мовчи, дурню.
Грицько, вертаючи до лавки, б’є себе руками об поли.
— Ото раз! Ото правда! Гей, гей!
Президент — до Варвари, що не може дати собі ради з пальцями і насилу придержує лівою рукою пальці правої:
— Я...
Варвара мовчить.
— Ну, говори ж: я...
— Ну, ну, я...
— Присягаю...
— Сто раз, не. то раз...
— При-ся-гаю... Повтори кожне слово за мною!
— Ну присягаю...
— Господу богу...
— Господу богу, а кому ж би іншому, таж без його волі святої...
Президент сердиться і стукає ногою об поміст.
— Всемогучому...
— Так, так...— повторює Варвара, хитаючи головою.
— І всевидющому...
— І всеїдущому...
— Чисту присягу...
— Чисто присягу...
— Що про що в суді...
— Що про що в суді...
— Питана буду...
— Пити не буду... Де, де, де, мені аби на кавальчик хлібця, а не то на горівку! Куди мені, аби я її не виділа, най її п’є той, що на світ не може...
Президент стукотить ногами з нетерплячки.
— Скажу щиру правду!..
— Я все сказала правду, побий мене бог, коли я одно словечко збрехала!
— Скажу щиру правду!..
— Скажу щиру правду...
— І нічого більше, лиш тільки правду!..
Варвара мовчить.
— Ну, повтори! І нічого більше, лиш тільки правду!..
— Нічого, лиш правду!..
— Так, мені, господи боже, помагай!..
— Най йому бог не пам’ятає моєї кривди...
Президент і Варварка сідають, знеможені, на свої місця.
— Тепер скажи нам під тою присягою, як то було?
— Коли?
— Та коли! Тоді, як тебе до комори брав!
— Та як було! Я прийшла за прошеним хлібом на його обійстя. Бодай мені ноги покрутило, заки я там ступила. Та чи я сподівалася такої напасті? Його лихий попутав, не інакше! Його молодиця дала мені шматок хліба, я подякувала, змовила молитву, як водиться, та й іду далі! Йно я за ворота, а він... во, летить за мною, як вампір!
— Ти з ними добре знаєшся, а що я не казав? — каже Грицько. Він дивиться на свого адвоката, зраділий. Ось піймав стару на брехні! Присягалася, що не чарівниця, не відьма, а сама каже, що з вампірами знається! Та чому той бісів "адукат" і рота не відкриє? Заклав якусь кульбаку на ніс та й бавиться якимсь патичком, а ноги заодно витягає попід стіл, як ткач. Невже ж так борониться людей? Ото йому нараяли вобронца!
— Прибіг та як наскочить на мене: "Давай, відьмо, сорочку!" — "Яку сорочку,— кажу,— бог з вами?!". — "Ти на бога,— каже,— не покликайся, бо тобі чортяка татом!" Ая! такими словами, во! Я складаю руки, хрест цілую, а він мене за лікоть, та так мною, чуєте, телепає, як грушкою! "Віддай,— каже,— та віддай по-доброму!" Та й відтак затягнув мене на обійстя, та й до сіней, та й до комори. А я так і задерев’яніла, що ні крикнути, ні заплакати не можу.
Страх налякалася того звіра! Він замкнув двері, а я вже нежива стала. Ось буде мені кінець... та без сповіді святої, без покаяння. "Господи, рятуй",— кажу. Я так господонька все просила, аби без покаяння не вмерти, а от нічого з того, не заслужила собі тої ласки... Господи, прийми мою бідну душу, та най там, аби лиш недовго мучитися..." А він, нелюд, безсоромник, каже: "Роздягайся, бабо!" — Та й здирає з мене всі лахи. Роздяг мене,— шануючи ваші панські голови і день ясний,— геть дочиста, і відтак: "Де сховала сорочку? Кажи, а то тобі амінь зроблю!" А я така налякана, горло мені так засохло, що слова не вимовлю. А він пошпортав щось у куті, вийняв мотузок і кусень кимаки, зв’язав мені руки. Я не боронюся нічо, лиш бога молю за гріхи свої... А він як закрутить раз і другий — господи! І я тоді крикнула раз, ая, крикнула, пищала не своїм голосом, що правда — ще раз присягну... "Признавайся,— каже,— де діла сорочку?" — "Не губи душу!" — кажу і прошуся. Чую, як його молодиця калатає до дверей. "Пусти,— каже,— Грицю, бабу!" А він ще гірше розлютився та знову як покрутить, а я зомліла ціла — вмерла геть і вже нічого не знаю більше...
— І що ж далі?
— Як я прокинулась, то була надворі. Мене зливали водою. Надо мною стояв пан начальник і декілька господарів. Я вже не мала сили встати. Війт замовив фіру і повезли мене до шпиталю.
— І довго ти була в шпиталі?
— Та два місяці!
— Скільки собі рахуєш за днину, якби ти собі десь заробляла?
— Та що я вже зароблю! Я немічна, сили в мене за шеляг зламаний!
— Отже, не рахуєш нічого? А за те не рахуєш, що тебе боліло?
— Що ласкаві панове присудять,— я нічого не знаю! Нічого!..
— Коли не скажеш сама скільки, то суд нічого не присудить! Отже, кажи: сотку, дві, а може, десятку?
— Та най буде п’ятку!
— Ти виділа коли п’ятку? — гукає Гриць.
— Що ж ти маєш на це сказати, Грицю?
— А що я маю казати?
— Вона правду говорила?
— Правду, святу, до слова! — дуже щиро запевняє Варвара.
— Не до тебе тепер бесіда! Ну, Грицю!
— Та де правду! То ти кажеш, що я тебе бив? Ось брешеш зараз, а присягла! Така твоя присяга!
— Ти, небоже, не крути, як швець шкірою, бо нам баків не заб’єш! Вона не казала того, що ти її бив, лише, що ти їй крутив руки мотузком. Правда то?
Грицько дивиться в землю, обертає кучму в руках і мовчить.
— Ну, що ж?
— От пострашив її трохи...
— Пожди, пострашимо й ми тебе трохи...
Прикликали ще одного свідка. Це був начальник громади. Чоловік плечистий, з чорним грубим вусом, гарно підкрученим угору. Він був у кожусі. Через груди перевісив торбу з бляхою, відзнакою свого уряду. Начальник, видно, був колись військовим чоловіком, бо випрямився в струну і ноги поставив по припису.
— Ви Петре Перепічка, начальник?
— Гир! — гримнув війт і поправив вуса.
Він присягнув і оповідав, що, йдучи повз Грицькову хату, почув у коморі якийсь бабський писк. Зайшов на подвір’я і від Грицихи довідався, що Грицько тлумить стару в коморі. Казав від імені права відчинити двері й погрозив, що їх висадить. Тоді Грицько відчинив. На землі лежала зомліла Варвара, цілком,— шануючи день святий і цісарський сонд,— гола... Зійшлися люди, і він казав винести її надвір. Зливали стару водою, поки опам’яталася...
— Чи руки мала покалічені?
— Зразу не було видно. Аж як я розв’язував мотуз, тоді показалася поздирана шкіра до крові, аж живе м’ясо визирало...
— То ви ще мотузок бачили?
— Я ж його своїми руками розв’язав!
— Що ж ти, Грицю, на те скажеш?
— Я її ні разу не вдарив, присягайбогу!
— Ти все своє! Що ж ви далі робили?
— Велів бабам надягнути на неї сорочку і спідничину, бо сором було перед сонцем святим, заказав форшпан та й до шпиталю.
— А не знаєте ви, як та стара поводилася? Чи була чутка за неї, що любить зачепити чуже?
— Хрань боже! Ніколи! Я вже п’ять літ війтую, то щоби за макове зерно яка жалоба за неї або що! От бідна, бо бідна, та й за прошеним хлібом ходить або під церкву руку простягає.
— А Грицько говорить, що вона відьма.
— Ей, Грицю,— каже начальник, звертаючись до обжалуваного,— не бреши! То, прошу панів, добра кобіта[6] хоч бідна. Давніше то заробляла уцтиво[7], пряла, шила тощо, звичайно, як у господарстві. Скільки вона лише в мене наробилася,— ну, а прийшла старість...
— Та скажіть, начальнику: де все-таки поділася Грицева сорочка?
— Та де поділася? Йду я з обійстя, вже як бабу до шпиталю повезли, дивлюсь, а під плотом між кропивою щось біліє... Я штурк палицею — та й витягнув сорочку... Може, неправда, куме Грицю?
Гриць встає з лави, йде повагом до стола:
— То бо й є... що вона сама... он-то-во... підкинула та людям туман пустила, що буцімто сорочка в кропиву впала. Вона ж на все має способи...
Війт здвигає плечима, плює на землю й каже:
— Е, пощо таке говорити? Я й при війську служив, і на війні був, а про чарівниць не чув нічого.
— А в Парашки Грицишиної не відібрала в корови молоко? Ціле село посвідчить!
(Продовження на наступній сторінці)