Вони вернулися до села аж надвечір. Зайшли непомітно поза хати і сховалися в хаті Журавля. А коли той вернувся додому, то дуже радів з того, що почув. Аж руки потирав.
— От ми їм справимо празник, що надовго відхочеться на нас нападати... Тепер скажи мені одне, Максиме: чого ти такий завзятий на своїх земляків, що аж вірити не хочеться?
— Мені ніколи не будо до серця грабіжництво і тяганина. А тут між вами я побачив ваше тихе хліборобське життя, і воно мені сподобалось. І ваша віра мені сподобалась.
— І вдова Настя, — докинув Журавель.
— А хоч би й так. Якби ви йшли з грабежем на Крим, то я б вам не допомагав. Але як тут у вашому тихому селі грабіжники не дають вам спокою, то хай їм усячина.
— Я бачу, що ти вже наш, Максиме, душею і тілом. Лиш допильнуй, щоб потурнака живого впіймати, то вже буде з тебе.
— Зараз на хрест побожуся, що не втече.
— Ідіть спати, а завтра не показуйтеся, поки я потурнака на фігуру не пошлю.
Даремно шукав Трохим Тараса. Недоїдок тої ночі знову ходив до татар змовлятися. Трохим не бачив Тараса цілий день і був за нього неспокійний. На його лежанці лежав Гривко і махав хвостом. Відтак помітив Трохим, що Недоїдок ходив до тої повітки, де звичайно спав татарин Максим, відтак лазив на оборіг з сіном і там його не знайшов.
"Я тебе завтра буду мати — не втечеш", — подумав собі харциз і погрозив кулаком.
На другий день Журавель устав дуже рано і ждав Недоїдка на майдані.
— Сідай, небоже, на коня, візьми харчів на два дні, поїдь у степ геть аж за фігуру і роздивись гаразд, чи нема де близько орди. Ти чоловік бувалий, то й найкраще це зробиш, бо всі татарські штуки знаєш, а з нас нема нікого кращого за тебе. Коли б дещо помітив, то зараз вертайся й забери з собою вартових від фігур. Коли ж буде все спокійно, то лишись на фігурі, поки тебе не змінять.
— Я поїду, але сам боюсь, бо не дам ради. Та й як воно буде, як я зміню одну варту на фігурах, а інші залишаться! Хай би так поїхали зі мною ще Тарас і Максим, обидва вони хитрі, як чорти, можна на них покластися.
— Еге ж, еге ж, я тобі забув сказати, що вони, лише на світ заносилося, поїхали в степ з тим самим, що й тебе посилаю. Ти їх певне в степу зустрінеш...
— Певно, ми зустрінемось... Далебі! З такими людьми вартувати аж любо. — А собі подумав: "Я там зараз одному скручу в'язи, а другого в пута та й передам татарам на задаток. Хай посмакують, які в цьому селі гарні горішки ростуть".
Він був дуже з цього радий, сів на коня, взяв рушницю, ножа і вихором погнався в степ. Він розглядався по всіх усюдах, гнався, мало коня не заморив, розпитував у вартових при фігурах, та ніхто тих двох сьогодні не бачив.
"А що, як вони погнались за ліс і там татарам у зуби попалися", — думав собі Недоїдок і поскакав до орди.
І тут їх не було. Вчора приходив сюди татарин Осман, а більш нікого не було.
"Шельма той Осман, — думав Недоїдок, — таки не повірив мені. Ну, хай йому, воно й ліпше. Але вчора не згадав мені про це ні слова". І вже голосно мовив:
— Я не питаю про вчора, а про нині.
— Таж чуєш, що сьогодні не було тут нікого, може, ще хто прийде.
— Коли б тут з'явився який татарин з села, та ще з молодим хлопцем, то татарина зараз зарізати, бо це зрадник, що нашої віри зрікся і вихрестився, а хлопця брати як бранця. То буде моя здобич поза пай, — розумієте? А того татарина не лишайте живим, бо це наш тяжкий ворог і за джаврами руку держить. Я прийду ввечері і вас безпечно проведу.
"Де вони пропадають? — думав собі Недоїдок. — Тут я поставив на них пастку, але ще погляну, може, вони до села вернулися". Він почвалав до села.
Журавель, знаючи його погані задуми, чатував на нього.
— Ну? Звідкіля небезпека? Багато орди? — питав Недоїдка.
— Ніякої небезпеки немає. От я з'їздив степ, мало коня не заморив, а нічого не помітив. Неспокійний я за Тараса, чи часом той татарин Максим не зрадив хлопця, не заманив куди і не повіз його, зв'язаного, між татар. Там він його за добрі гроші продасть, я це знаю.
— Чи ти забув, який я дав наказ? — гримнув Журавель і тупнув ногою. — Ти мав лише тоді вернутися, як помітиш небезпеку, а так, то ти мав змінити варту при фігурі. Запам'ятай собі, що як я накажу, то так має бути, а то палицями вибити накажу і в степ прожену. Зараз марш, куди тебе послав!
Недоїдок збентежився. Не сподівався, щоб його так вилаяли. Хотів виправдовуватися ще, та Журавель не дав йому говорити, погрозив палицею і прогнав за ворота. Журавель не хотів, щоб він бачив, що в селі робилося і як підготовляв він табір до прийняття гостей.
В чотирьох місцях поміж хатами поставили бочки зі смолою на стовпах. Поміж хати зносили уламки каміння. Недалеко від села, під лісом, стояв великий камінь бозна відколи. Журавель наказав налупати уламків молотами та залізними долотами, розбивати дрючками, і того гострого лому наносити поміж хати, щоб було чим шпурляти на татарські лоби. В кожній хаті були під вікном стріли та луки, бердиші, списи, ломаки. Кожному сказав, де має стояти і що робити. Понаставляв отаманів і десятників до кожного гуртка. На варту до воріт призначив найметкіших людей з гострими ножами. Все, що жило, повинно було ставати до оборони. Лише діди і діти мали сидіти в хатах. На той час відправив Книша з татарами до роботи геть за село, казав узяти харчів, щоб не вертатися аж до вечора, щоб вони нічого не бачили. Всі знали, що цієї ночі буде напад. Ніхто не смів про це голосно говорити. Максим і Тарас чули з-за хати розмову Журавля з Недоїдком і дуже сміялись з цього, аж до землі присідали.
А тим часом татарин Осман, що йому не вдалося викрастися вночі до побратимів за ліс, думав, як за дня це зробити. Він таки Ібрагімові не конче вірив, а не хотів так нізащо наражати себе на небезпеку з боку уходників. Він встиг знайти вигідну хвилину і зникнути з гурту, в чому земляки мали йому посприяти. Коли Книш пішов у другий бік, Осман махнув у степ. Спершу йшов хильцем, поміж травою, деколи повз по землі, поки добрався до лісу. Тепер ішов випроставшись, дуже поспішаючи. Вирішив, що краще залишитися при орді до ночі і разом з нею в село вернутися. Так собі думав і дуже радів, що вже не буде служити. Нарешті зачув гомін за лісом і прожогом мчався туди, щоб мерщій до земляків добратися. Може, якраз зустріне там своїх знайомих. Не ховався, ламав ліщину та наробив багато шелесту. Татари його почули.
— Салем алейкум! — кричав на радощах і біг татарам назустріч.
— Ти з цього села?
— Так.
— І називаєшся Мустафа. Ти вихрестився і тебе прозвали Максимом...
— То не я. Той Мустафа справді став джавром, але йому Ібрагім уже, певно, скрутив в'язи. Я звуся Османом.
— Що? Ти ще брешеш? Осман тут був учора, а сьогодні отаман Ібрагім ось як казав тобі зробити!
Осман перелякався дуже, та в цю мить татарин різонув його ножем по горлі, що ані не крикнув. Його заволокли в ліс і там покинули.
Приготування до оборони тривали до самого вечора. Щоб усе відбулося непомітно, кілька теслярів стукало сокирами, оправляючи дерево. Аж над самим вечором усе замовкло, і люди пішли вечеряти. Кожний був приготовлений, що треба буде цілу ніч не спати, а може не одному судилося завтра не бачити вже світу. Але всі були веселі й бадьорі. Раділи з того, що дадуть орді доброго прочухана, а Недоїдкові добре відомстять за свої турботи про нього та за його зраду, якою відплатив їм за те, що хліба не жаліли йому та до громади за свого прийняли. Вже смеркало, як Книш повернувся з татарами. Він знав, що Осман утік, та чорт його бери! Без одного татарина громада не пропаде.
— Ідіть, люди, спати, — сказав до татар, — бо я вас завтра ранесенько знову заберу до роботи.
Татари обернулись і пішли під своє шатро.
— Чому Осман не вернувся? — говорили між собою. — Прийде з усіма.
Цим вони і заспокоїлися. В селі почав стихати гамір, здавалося, що всі люди поснули по праці. Стало тихо, мов у могилі.
Аж десь близько опівночі за валами села почувся тихий гомін, а опісля тричі закричав пугач. У кожного живіше забило серце, кожний хрестився і шептав молитву. Тепер мало настати щось страшне — боротьба на життя і смерть.
На той знак повиходили татари зі свого шатра. Розділились на два гуртки і подались до обох воріт, шукаючи в пітьмі сторожу. Та ті лише ждали на них. З ножами в руці кинулися на чорні постаті. На одного йшли два або й три. Не було часу й крикнути. Тепер відсунулись засуви, і важкі ворота відчинились навстіж. В селі почувся голос сови. Тут уже стояв татарин Максим. За валами почувся рух. Максим кликав їх по-татарськи. У ворота почали в'їжджати татари. І попереду їхав потурнак Недоїдок. Йому показували дорогу Максим та кілька уходників, що перевдяглися за татар. Максим насунув собі шапку на очі, щоб його потурнак не впізнав і час від часу щось бурмотів по-татарськи, узявши коня за поводи. Він повів його аж у другий кінець майдану, а за ними пливла густа татарська юрба. Як проїхав останній татарин, ворота відразу зачинились. Тепер від воріт закричав пугач, і в ту ж мить загорілись бочки зі смолою жовто-бурим полум'ям. Потурнак наказав злазити з коней, але в ту саму мить почув на шиї петлю. Його звалив Максим з коня. Та поки харциз отямився, Максим його схопив поперед себе, потягнув, мов барана, до найближчої повітки і тут міцно зв'язав йому руки і ноги.
— Хотів ти мені віку вкоротити, собако, та я тобі відплатив.
(Продовження на наступній сторінці)