— Кажу вам іще раз, що ваше визволення недалеке, найбільше за два тижні. Орда недалеко стоїть, а таке багате селище, то дуже ласий шматок. Он тих хлопців, котрих я в степу зустрів, то дуже дорого можна б продати. А скільки тут молодиць та дівчат, то самі добре знаєте, а все гарне, мов мальоване. А скільки тут худоби! Я приведу наших уночі. Пам'ятайте, як почуєте тричі голос пугача, то зараз переріжте вартових і відчиніть ворота. Потому треба вам підпалити кілька хат, як уже наші будуть в селищі, щоб ясно було...
— Я тобі, Ібрагіме, кажу, — відізвався якийсь татарський голос, — що з цього нічого не вийде, бо вони себе добре бережуть. Я придивився, які тут порядки: в полі фігури, при воротах сторожа, в селі повно зброї, пороху та стріл, отаман хитрий.
— Начхати на фігури. Я так зроблю, що мене самого пошлють на фігуру вартувати, а я тим часом у степ до наших. Ви знаєте, який шмат дороги встигне наш брат перебігти. Отож я їх поведу якраз в те місце, де моя фігура стояти буде, інші навіть нічого не будуть знати, а ми, вертаючись звідсіля, заберемо їх, мов голопупих пташенят з гнізда.
— На фігуру вони чужого чоловіка не пустять.
— Дурний ти, Османе, я так до них піддобрюся, що мене до громади приймуть і за свого вважати будуть. Коли б ти чув, як я сьогодні, а то лише перший раз, почав їм плести баляндраси та приказки говорити, то зараз і білизну й одежу подарували, і я багато про що довідався. Я їх перехитрю.
— Тут є один такий, що хитріший за тебе. Він, здається, пильнує за всіх.
— Знаю, ти думаєш про того хлопця, що його Тарасом звуть. Ну, не бійся, того я зроблю нешкідливим.
— Що, штрикнеш його?
— Ні, його шкода. За нього я де-небудь на базарі великі гроші візьму, але я його трохи скалічу, і він за той час полежати мусить.
— Зроби так, то тебе уходники розірвуть на шматочки! Не знаєш, як того хлопця всі шанують і люблять?
— Ти, Османе, своїм дурним лобом цього не розбереш. Ну, спіть уже і думайте над тим, що я вам казав, а завтра я до вас знову прийду.
Тарас, слухаючи таке, задрижав від злості: "От собака, що він задумує. На базар мене поведе, та я його перший ножакою штрикну".
І справді у Тараса така думка зародилась, і він вийняв ніж з-за пояса, коли Недоїдок-Ібрагім виходив з шатра.
"Ні, так не буде добре. Може, не зможу, злодій крикне, і тут мене татари замотлошать. А коли б і зміг, то свої можуть не повірити і візьмуть мене за душогуба. Та й це було б недобре, щоб не взнати, коли ця орда наблизиться. Краще буде так, що я за ним далі стежити буду, а в слушну мить його накрию. Поки що ніхто про це не сміє знати, хіба я і Трохим. Старшині говорити ще не час".
Недоїдок пішов до повітки, а Тарас — до своєї хати. Гривко лежав на своєму місці.
На другий день Тарас пішов до свого діла. Усе те, що тої ночі пережив, здавалось йому якимсь прикрим сном. Може, це справді був сон. Зараз прийшов до нього Трохим.
— Що ти, Тарасе, підслухав?
— Слухав, та й до путнього кінця дослухався. Тут тобі не можу всього сказати, щоб нас хто не підслухав. Скажу десь у кутку, а поки що пильнуймо свого діла.
Тарас пішов на майдан, де працювали теслярі, і тут побачив Недоїдка, якого не міг відразу пізнати. Обголив бороду, підкрутив вуса, причесав кудлату голову, надягнув чисту білизну. Він ходив по майдану, здоровкався з усіма, прохав Журавля, щоб його де-небудь призначив до роботи. Та як він робив! В його руці сокира увихалась, мов пір'я. При тому він показував ведмежу силу. Колоду підносив, начеб то був лише дрючок. Був веселий, плів баляндраси на втіху всім. Своєю поведінкою привернув до себе всіх відразу. Книш говорив:
— Гарного робітника прислав нам Господь, і до праці, і до поради добрий, і людей уміє повеселити. Аби лише хотів у нас лишитися.
До того всього прислухався Тарас і посумнів. Тепер хоч би і сказав кому, що то насланий юда, то ніхто б цьому не повірив.
Настала неділя, і після обіду вийшли й старші уходники та парубки на воєнне навчання. Прийшов сюди й Недоїдок і придивлявся, як Тарас учить. Недоїдок лише згорда посміхався.
— Воно зі списом ще так-сяк, але шаблею, то не так люди орудують, — ось я вам зараз покажу.
Він узяв шаблю в першого скраю і почав нею викручувати блискавкою та з такою силою, що, мовляв, перерубав би людину надвоє. Те, що їм Тарас показував, виглядало на дитячу іграшку.
— Зелений у вас отаман, — сказав, — та вчить вас того, чого сам ще не розшолопав. А може, хто між вами буде охочий зі мною помірятись?
Але тут нікого такого не було і ніхто не наважився виступити. Тарас дуже засоромився. Та що він тому був винен? Вчив, як знав, того, що сам своїм розумом видумав. Тарас, бачачи раптом таку штуку, сам цим захоплювався і був би його попросив навчити, та пам'ятав, що то юда прийшов людям туману пускати, щоб відтак легше їх зрадити та татарам продати. Ех, коли б він умів так шаблею орудувати, отож би його провчив!
— А ти, пане отамане, — казав до Тараса, — не ласкавий? Попробуй. Приповідка каже, що не святі горшки ліплять. Ти й не повинен цуратись мого визову. Не бійся, я такого гарного дітвака не вб'ю, ти на щось інше призначений.
Тих глумливих слів інші не розуміли, але розумів їх добре Тарас, згадавши те, що вчора підслухав.
— Не сором хлопця, — казав старий Кіндрат, — у нього була найліпша воля послужити громаді. З нього справді неабиякий чоловік вийде. Чейже з хлопцем не будеш на шаблі битися.
За ту хвилину Тарас вирішив як стій, що йому робити. Такого сорому він би не пережив. Не в тім справа, щоб він такого митця у двобою переміг, але він його не злякається і не втече, краще йому загинути, ніж упокоритися перед тим ледарем, потурнаком Ібрагімом. Він добув шаблю і став перед ним:
— Ставаймо.
— Що ти робиш, Тарасе? — кричали уходники. — Ідеш на очевидну смерть, з вогнем граєшся!
— Не бійтесь, добрі люди, — казав Недоїдок, усміхаючись, — я його не вб'ю.
— Я ні перед ким не злякаюсь, — говорив самовпевнено Тарас. — Ну, починаймо.
Уходники стали колом і стежили за кожним рухом. Тарас, червоний на обличчі, мов буряк, напер сміло на Недоїдка, а той, усміхаючись, лише відбивався ніби для іграшки. Десь-колись махнув шаблею, але Тарас умів кожного разу відскочити, мов горобчик, набік. Коли в Недоїдка була велика сила і вправність, то Тарас перевершив його меткістю. Скільки разів намагався Недоїдок вибити йому шаблю з руки, та Тарас встигав вчасно відскочити набік. Люди залюбки дивилися на цей двобій, котрий тягнувся досить довго. Аж ось зараз сталося щось неждане. Недоїдкові вже надокучило воловодитися з дітваком. Він вирішив вибити хлопцеві з руки шаблю і трохи його скалічити, — аби лише не по обличчі, бо такий невільник втрачає на базарі ціну. Недоїдок намахнувся вдарити по Тарасовій шаблі. Та хлопець смикнув свою шаблю набік. Недоїдкова не знайшла опору і сковзнула по Тарасовій шаблі аж до землі, підніс її блискавично і рубонув харциза по лиці, з якого хлинула кров, заливаючи очі.
— Таки вкусив, — сказав. І вже було по двобою.
— Славно, Тарасе! — кричали уходники.
Але Тарас такий був схвильований і стомлений, так серце билось, що аж душило в горлі. У нього зашуміло в вухах і почорніло в очах. Трохи не впав, та Журавель піддержав його, взяв в обійми і міцно поцілував.
— Давайте води! — крикнув.
Тарас напився води, і йому полегшало. Його повели під руки в хату. Недоїдком ніхто не турбувався, і він сам придержав рукою рану, поки хтось не дав йому шматок полотна.
— Чудо Боже, — казав Кіндрат, знімаючи руки до неба, —переміг, як Давид Голіафа.
Надійшов Клим Сокирка і перев'язав Недоїдкові рану. Олена, побачивши сина таким знеможеним, дуже налякалася. Люди їй розказували, що сталося.
— Ой Тарасику, з вогнем ти граєшся. На кого б ти нас, сиріток, лишив, якби тебе не стало?
— Годі, мамо. Я йшов рятувати честь усієї громади перед цим пройдисвітом!
Всі дуже раділи, що Тарас, їх дитина, не дався, а втер носа чванькові, зайді. Про Тараса говорило все село, а вже найбільше радів з цього його побратим Трохим, котрий трохи не вмер зі страху, як Тарас став до двобою з харцизом.
"От і добре сталося, — думав Тарас, лежачи на постелі, — поки та шельма вилежиться з рани, будемо мати спокій". Він послав брата Андрія по Трохима. Але Трохим пішов сам Тараса провідати.
— Усе село про тебе, Тарасе, говорить та славословить, аж любо слухати!
— Я знемігся дуже і, либонь, треба буде якийсь час перележати. Але ти пильнуй і не спускай його з очей. З того, що я вчора почув, видно, що над нашим селищем висить велике нещастя.
Тарас прикликав Трохима ближче і розповів йому все.
— Треба зараз старшині сказати.
— Саме не треба. Я мушу щось більше довідатись. Не знаю ще, що інші татари думають, чи підуть за його намовою. Ти наглядай за ним, а як що помітиш, давай мені знати. Чи вчора і передучора не було нічого?
— Ні, ходив лише тоді, як тебе кликав. Здається, що й тепер не піде, поки з рани не вилежиться, і я матиму спокій; напевне цієї ночі він у степ не піде.
Недоїдок ходив з перев'язаним лицем до вечора, потім повечеряв і пішов у повітку спати. А коли Трохим підвівся на своїй лежанці, то побачив, як Недоїдок поплівся до татарського шатра. Трохим збирався бігти до Тараса, як той саме йшов до нього.
(Продовження на наступній сторінці)