Ну, і що з цього? Ти видреш очі одній, а їх є більше. Він може мати другу і десяту... Як вже раз на. таке пустився, то вгамувати годі. Тоді він тобі нарошно таке робитиме. Подумай, що він молодий і здоровий хлоп, а до цього гарний вдався і тому шукає собі молодого, гарного личка... Ні дитино, я тобі нічого не скажу, бо сам не знаю... Туди до ладу ти не дійдеш. Ти небого не шанувалася, працювала, гарувала, богато дітей родила, а він за цей час при тобі ріс і процвітав... Найкраще буде, коли цьому даш спокій... Бо ледве, чи його любка тут в селі живе, і ти даремне наших шляхтянок чіпаєшся... Чи він часто до міста їздить?
Кождого четверга харчі для Дмитруся возить...
Ага! Харчі кажеш? Ну, правда. Харчів для дитини треба, але не конче їх самому возити... Можна післати наймитом, або передати через когось, бо так другі роблять...
— Та скажіть, вуяшку, де ця шельма скривається? — говорила Зося крізь плач.— Не мучте мене, бо собі сама смерть зроблю...
Як таке слово можеш виговорити? Гріх! А діти що? Цим зробилаби ти йому велику радість, а діти сталиб сирітками... Я тобі кажу правду, що я нічого не знаю... Я тобі хиба так з боку можу помогти, а ти сама за цим сліди... А ні, то таки дай всему спокій, і потерпи, аж поки він не постаріється, а тоді будете собі знова жити любенько...
Що? Я би мала так довго терпіти? Та до його старости більше як трийцять років! А деж я до цього часу доживу? Я краще смерть собі зроблю, вступлюся йому, а це буде найкраще...
А він ожениться з молодою гарною дівчиною, бо кожня піде за нього з підскоком, і тебе благосло-витиме, що ти така була мудра і йому вступилася. Дівки і молодиці за ним аж дуріють, бо ніде правди діти, гарний хлоп, і подобається...
Ці діявольські слова кололи серце Зосі шпильками, вливали в її кров вогонь заздрости. Вона і без цього, кілько разів глянула на Андрія, то бачила його у своїй уяві в обіймах гарних молодиць. Тепер вона посатаніла. Руки стали у неї дріжати, вона сама тряслася мов в лихорадці, а в очах скакали вогники. Тучко сидів спокійно на кріслі і покурював свою люльку, та показував з себе дуже зажуреного...
— Так воно, небого,— каже покивуючи головою,— ти бідна, я це бачу і журюся тобою, та не знаю, як тобі помогти. Мені важко на серцю і совість мені докоряє, що я в такі свати вдався. Та я не міг і подумати, щоби такий статочний та богобоязливий хлопець на таку содомію пускався... Ну, тай я не припускав, щоб ти так скоро постарілася. Ти була дівчина мов ланя... Або знаєш що? Натури людської ти словами не поконаєш... Коли ти не зможеш приєднати його ласкою і любов'ю, то дай всему спокій, хай собі робить, що хоче...
Що? Я би мала зі свого права поступитися? Я би мала, якійсь там повійниці, шельмі з легким серцем відступати слюбного чоловіка? Ніколи цього не буде. Аби я мала їсти сиру землю, а її висліджу...
Боже тобі помагай! Може так і добре буде... Коли лише з одною справишся, то другій вже не схочеться лізти під твої кіхті. Ти шукай, а я тобі буду помагати, що зможу. Але я тобі скажу, що ти не шукай її тут в селі, лише десь инде. Мені дивно, чому ти до тепер не поміркувала, чого він що четверга до міста їздить? Там далеко лекше десь на затиллю скритися, де його ніхто не знає...
Зося з кожнім словом злилася що раз більше. Вона тепер справді похожа була на відьму. Хустка її зсунулася з голови, волосся вже добре сиве розкудовчилося, лице аж посиніло, скривилося, а з рота плила піна. Вона товкла кулаком о кулак, тупотіла ногами. Тучко поглянувши на неї аж налякався, бо не пізнав її. На ній сліду не було колишньої веселої співучої Зосі. Із неї зробилася стара, хоч їй ще сорока літ не було — злюча баба, чорна мов циганка, а її ніс з роду великий, сторчав тепер мов огірок та ще і з бородавкою на кінчику.
Тучко думав собі тепер, що Андрій бувби хиба скінченим дурнем, мов вербовий чіп, колиб таке опудало не проміняв на якусь кращу. Він встав і хотів відходити...
— Ти Зосю вгамуйся, і не кричи, бо це псови на чоботи не здалося. Ти краще дивися, міркуй, сліди, вдавай, що нічого не догадуєшся, а як що підкриєш, то скажи мені, а я пораджу і поможу. Лише роби розумно і без крику, бо як його сполошиш, то аж тоді нічого не відкриєш. Показуй перед ним покірну жінку, що йому віриш, будь для його добра і ласкава. Ну, бувай здорова.
Зося стала тепер плакати, та цілуючи його по руках каже:
— Вже хоч ви вуйцуню не лишайте мене безпомічної, бо більше нікого щирого на світі не маю. Вже і мої родичі з ним злигалися і його сторону тримають.
Тучко вийшов з хати Андрія вдоволений і думав собі:
"Підстроїв я її мов скрипку, коли не околіє від цьої заздрости, то так йому допече, що він або повіситься, або кине все і втече, або її уб'є... Пізнаєш ти небоже, що це значить з Тучком зачіпати собі. Чи сяк, ти так станеться, бо щось статися мусить, то лишаться його діти, і треба буде для них опікуна... Так, так, Тучка небезпечно зачіпати і ставати до його з язиком. А коли я тобі зараз не вибив зубів, то це гірше для тебе, а ліпше для мене. Опіка над твоїми дітьми заплатить мені за зневагу з добрим процентом... Алеж бо це баба з пекла родом..."
Знаєш, Тереню,— говорив Тучко вернувши до дому,— я лише що був у Зоськи. Баба вдуріла зовсім. Що їй не говорю, товмачу, що це вже таке право, що молодий за молодою зиркає, що вона мусить з цим помиритися, нічого не помагає. Оцапіла тай годі. Скарання Боже...
І сплюнув "сердито.
— Підожди, я ще сама до неї піду. Знаєш, що колиб не це, що він перед тобою признався до гріха, то я би в це не повірила. Мені видається, що Андрій нездібний на таке пускатися. Він тепер ходить сумний мов хмара. Його колишня веселість кудись пропала. Він дуже бідний, і я гадаю, що він не бувби такий, колиб справді мав яку любовницю та потішительку на боці...
Тучко не сказав на це ні слова. Це видалось Тере-ні підозрілим, чи її чоловік не обріхує, і знова має у цьому який свій інтерес. Вона поглянула на його допитливо.
— Йди, попробуй, може ти справді що на це порадиш...
Тучкова зараз пішла до Зосі, а по дорозі то її підозріння що раз змагалося. Вона вже мала час пізнати свого чоловіка на скрізь. Він був дуже скритий перед нею. Знала добре історію цих сороківців, але нічого з цим не могла порадити, бо Тучко, коли розходилося
0 його користь, ніколи її не послухав.
Зося була заплакана, вона поцілувала Тучкову в руку.
Чула я Зосю, що у тебе якісь клопоти, непорозуміння з чоловіком. Ніколи до мене не зайдеш, не відкриєш свого серця, не висповідаєш свого горя... А може би я тобі в дечому порадила, а бодай би тобі на серцю полегчало, колиб по щирості виговорилася.
Нічого мені, вуйно, не поможете, ні порадите. Мене вратує лише цей, хто мені зможе привернути серце Андрія. Ви впрочім моє горе знаєте, бо ціле село це знає...
Слухай, Зосю, я хочу з тобою поговорити по щирості. Ціле село знає, що ти заздрісна о свого чоловіка і цею заздрістю ти його від себе відбиваєш. А чи маєш ти причину до заздрости і підозрівання? Ти вже тільки часу за ним слідиш — бо люди також це видять
1 сміються з тебе в кулак — а нічого не викрила, ні одного доказу не знайшла... А коли справді хто тобі дещо з боку доповість, то лише на це, щоби тебе по-дрочити, бо ніхто тобі не сказав, з ким коли, та де...
Я вуйно, маю на це всі докази...
Які? Ну скажи, бодай оден...
Він не сидить в хаті, а як сидить, то до мене словом невідізветься, а все книжку читає. Ціле літо спить на оборозі, бо хата йому смердить, а це тому, щоби до його чужі молодиці приходили, до других зуби шкірить, ну... і що четверга до міста їздить...
А більше нічого?
Чи ще треба більше? — питає Зося дивлячись з докором на вуйну.— А впрочім, чи це можливе, щоби такий молодий, гарний чоловік мною старою вдово-лявся, та не шукав собі молодших...
А я тобі скажу, що це все ще далеко не докази. Що до тебе не говорить, то ти сама тому винувата, бо ти не маєш до його ласкавого слова, а все з ріж-ном або з кропивою до очей. Ти думаєш, що люди цього не знають? Таж це бачить твоя челядь і твої рідні діти. А що читає книжки, то й добре, бо за це він не шукає товариства поза домом, не ходить до коршми, не грає в карти... Кажи йому, щоб читав у голос, то обоє будете мати розраду. На оборозі він любить спати з малку, тому він такий дужий і здоровий, що спить на свіжому воздусі, а не в душній хаті. Ти подумай, що у вас є злючі пси, яких на ніч з ланцюхів спускають. Якаж би хотіла на таку небезпеку себе виставляти? Кудиж би ці молодиці на оборіг ходили? Хиба що це які відьми та на кочергах до його підлітають... Знова кажеш, що він шкірить зуби до других, та любить пожартувати? Хибаж це гріх? До недавна бували в твоїй хаті вечірки, сходилися дівчата і молодиці. Він з ними говорив, сміявся і жартував, то тобі тоді навіть на думку не прийшло видіти в цім щось злого. Впрочім мами і чоловіки цих жінок булиби на це не позволили, щоб до вас заходили на якусь содомію. А тепер також ці мами і чоловіки не видять у сьому нічого злого, що Андрій з котрою заговорить і пожартує? Та що й казать? Таке плюгавство в селі не скрилосяб, і люди вже би про це знали. Ей! Зосю, з тебе говорить сліпа заздрість,
тай годі. А це зле, бо можеш бідного чоловіка довести до розпуки, а тоді він на всьо зважиться...
Він когось за селом має... Впрочім це така хитра бестія, кутий на всі чотири ноги, його не легко зловити...
А я тобі ще раз кажу, що це заздрість з тебе говорить, бо він нічого не винен. Таким поведениям ти сама йому стежку показуєш...
(Продовження на наступній сторінці)