Моя жінка дуже занята господарством і не любить нікуди виїздити з хати. Вона боїться лишати дітей самих. Але вже на слідуючий тиждень то мусить таки приїхати. Приїдемо обоє по хлопця...
Коли ти Андрію хочеш сьогодня від'їздити? Як тобі не дуже спішно, то лишися трохи довше, бо маю з тобою дещо більше поговорити.
Мені треба виїхати коло четвертої. Шкода мені, що на таку вчасну годину я умовився з одним моїм пасажером, що зі мною вертає, і не можу давати йому довше ждати. Але до цього часу я вже не буду нікуди рушатись. Я рад почути від тебе про цей плян науки, який ти склав для мене — дай тобі Боже здоровля.
О! вже мусіла мене жінка зрадити! От жінки! А я хотів тобі зробити цим несподіванку.
Ну, нічого. Не зробив ти, то зробила мені твоя пані...
— Можеби ми в садок пішли? — каже Микола.
— От і ходімо, там холодніше. Вийшли оба і полягали на мураві.
— Знаєш, Андрію, я тебе подивляю, що ти так до книжки охочий та до освіти так горнешся. У сьому я тобі хотівби помогти після моїх сил і мого знання.
А хиба ти мені не помагав досі? Усе що я знаю, кромі самого читання, тобі лише завдячую. Та я ще не старий і не одного можу навчитися... Впрочім, що мені лишається за господарською роботою? По праці приходить хвиля відпочинку. Чим її заповнити? Компанії не шукаю, до коршми не піду, в карти не граю.
У тебе жінка і діти...
Так, я з дітьми трохи занимаюся, бо вони небожата до мене липнуть, а жінка... ет! оден Бог знає скільки я терплю...
Хибаж? підожди... ти оженився з Тачинською...
Кажи краще, що мене оженили у Тачинських з панною Зосею. Оженили мене, як я ще був молодим недосвідним, зеленим хлопцем. Моя жінка від мене о десять літ старша. У нас було багато дітей, вона постарілася, а з цього часу зробилася така заздрісна і не дає мені жити...
Хибаж ти до цього дав причину?
Ні крихітки. Я нічого не винен, а як коли лише заговорю з якою дівчиною або молодицею, то такого мені наробить бешкету що хоч під землю ховайся. Публічить мене на ціле село. Що я ні божився, не уговорював... нічого не помагає...
А ти мені нічого про це не говорив...
Щож було говорити? Я бачу що ти нашим Зарі-чем не богато цікавишся...
В Зарічу я вже не був дванайцять років. Я там вже нікого не маю. Родичі повмирали, сестра вийшла заміж на третє село і щож мені там робити? Але инше діло твої справи. Вони мене таки цікавлять. Я знаю, що ти молодим оженився, чи як ти кажеш, що тебе вженили. Твою жінку бачив, ще як хлопцем був та вона мене не цікавила. Відтак зачув я, що ти гарно господаруєш, опісля ми стрінулися, а від двох літ твій син у нас... Але щоб у тебе було таке пекло, то я цього не прочу вав...
— Я гадав, що це може така хвилева примха, що вона вгамується, прийде до розуму. Та воно що раз гірше... От задурюю себе чим можу, та хиба чужим щастям радію. От так приїду до тебе, дивлюся на твоє домашнє щастя. Та мені аж слези в очах стають. Чому воно у мене не може так бути? Булоб при чім жити мов у раю. І так воно вразу було, а від довшого вже часу пекло завелося тай годі.
Андрій зітхнув важко і засумувався узявши голову в руки.
— Тучкови за це подякувати. Він не лише що користав з мойого майна, пошився з опіки добре, та ще за моє сватання казав собі тестеви заплатити.
— За Тучка чував я багато поганих вчинків.
— Хто за них не чув? Вже й горобці про це на вербі цвірінькають. Мені він долю запропастив на віки вічні... У тебе Миколо, я знаходжу годинку справдішнього спочинку та забуття... А нині признаюся тобі, прийшла мені у голову дивовижня думка, від котрої мені аж полегчало. Я собі порішив таке: як моя жінка не вгамується, не поправиться, не перестане мене гнобити, то я втечу від неї.
— Цікавий я куди? Розведешся з нею?
Певно що розведемося, але так, що я втечу до Америки...
Ти до Америки? — Паславський підвівся з трави і видивився на Андрія широкими очима.
Слухай, Миколо! Колиб тобі прийшлося з цею відьмою пережити оден тиждень, то тиб мені так не чудувався...
Агі! а це що? вона може хора на розумі?
І це може бути. Та це така хороба, що вона з неї зараз вилічиться, як мене не буде видіти, як знатиме, що я для неї пропав. А доки дивиться на мене, на мою вроду, а на свою старість, коли бачить других жінок гарних, молодих, то скаженіє. Ти цього може і не годен гаразд зрозуміти. Ти маєш жінку як ангела, ти маєш з ким поговорити, посумувати і повеселитися. Я знаю, як це є, бо і у мене таке було зразу. Але ти не можеш зрозуміти, що значить не жінка, а стара заздрісна чортиця. Підожди. Я від нині за тиждень привезу її сюди, то побачиш сам. Та це, що вона стара, це ще би нічого, годі все молодою бути, але хайби ти побачив, що вона мені виробляє, коли я верну з поля такий спрацьова: ний, що всі кости у мені розходяться.
— Так ти жінки не любиш, як бачу.
Може я її коли і любив, як це не була у мене лише дітвацька примха. Чи я тоді знав, що це таке: любити? Але тепер я знаю, що зненавидів її так, що дивитися на неї не можу. Я навіть не помітив цього, вона постарілася, споганіла, аж вона сама мені на це відкрила очі... І жий-же ти зі старим доробалом, поганим як кочерга, та ще злючим, заздрісним, котрому заєдно якісь дівки, молодиці привиджуються, і за них зі мною свариться, що мені світ хмарою зайшов. Я хотів по доброму, хотів заголомшити в собі відразу... Та шкода було заходу. Нею біс заволодів. Вона до мене доброго слова не промовить, а все свариться, вигадує, чужі жінки шляхтянки на-пастує за мене, та зобиджає. Дежби я посмів моїм ровесникам та сусідам жінок зводити та содомію в селі заводити? Яж гріха боюся...
Бачу, мій любий Андрію, що ти дуже бідний, і мені тебе жаль...
Ще й який бідний... Є у мене богацтво, була знатна батьківщина, до цього я моєю чесною хліборобською працею та запопадливістю доробив з половину більше, та що мені з цього? Як нема щастя, нема долі, нема домашнього супокою...
Він задумався і довгенько нічого не говорили до себе.
Коли бачу, як живуть другі люди щасливо, хоч далеко бідніші від мене, котрі поженилися в пору, і подумаю, що мені лихі люди завязали иередвчасно світ тоді, коли я його ще не бачив і не знав, що я по кількох літах дурного сну прокинувся побіч старої злючої баби, серед копиці дітей, то мене бере така досада, така лють, що сам себе кусавби та рвав на куски.
Потерпи ще небоже, якось воно конче зміниться на ліпше...
Хиба зі смертю одного з нас, або коли і я по-старіюся, але на це друге ще довго треба чекати. Та я її вже ніколи любити не буду. Колиб вона сама була мене з цього сну не збудила, я бувби у цьому зачарованню і цім дурмані переспав до старости. Та її підюдив дух заздрости пробудити мене підозрінням, лайкою, та проклонами... Тепер вже пропало...
Андрій встав.
Мені треба їхати. Четверта година вже наближається. Маєш може яку книжку для мене?
Ось я заговорився та заслухався. Ми мали поговорити про цей плян...
Та що ти будеш зі мною про це говорити? Як ти зробиш так і буде, що мені піддаш, це і прочитаю, а чого не зрозумію то мені поясниш опісля... Ходім.
Андрій позабирав мішки з харчів, кошик, посудину, дві книжки і поїхав. На відїзднім каже до сина:
— Дмитрусю, памятай, щоб добра була кляса, тато тобі щось гарного купить, а в дома на цім конику будеш їздити...
Етля ждала на Андрія на умовленому місці, і не говорячи нічого вискочила на візок мов вивірка. Андрій виїхавши з міста спрямував на . таку бічну дорогу, куди знакомі люди не їздили.
Панно Етлю,— каже Андрій — я маю від вас довідатися, чого ви сьогодня від рабіна навчились.
Певно що почуєте. Я так сьогодня вважала на кожде слово рабіна, що колиб кождого разу так робила, то моє весілля. зі святим цадиком відбу-лобися о кілька місяців скорше.
Ну, то говоріть, лише не тою мовою, якою він говорив, бо я не зрозумівби...
Ні, я говорити буду по нашому... Нині товкмачив мені рабін про Бога... жидівського Бога... Єгве...
Хибаж ваш Бог инший від нашого? Так у жидів і христіянів оден Бог...
Ой ні, не так... Слухайте: ви мені перше скажіть, який ваш христіянський Бог?
^— Наш Бог всемогучий, всевідучий, він є всюди, всіми і всім опікується, за нас заступається. Він справедливий, нагороджує добре, а карає зле...
То ще не всьо. Колиб так, то наші Боги булиб однаковіські. Ви забули найважніше, що христіянський Бог є милосердний. Що він не хоче кари на грішника, а прощає йому, коли він за гріх кається... Правда?
Правда,— каже Андрій, котрому стало соромно, що цього не сказав.
Ось бачите, а тепер послухайте, яка ріжниця. Наш Бог Єгве страшний, мстивий. Ваш Бог каже ворогів любити, наш Бог каже ворогів нищити. У вашого Бога всі люди рівні, однакові, наш Бог вважає лише жидів за своїх синів, за людей, бо жиди у його народ вибраний, а проче все гоїми, і повинні жидам за рабів служити. Одним словом християнський Бог, то Бог любови, а наш жидівський, то Бог мести, страху, нищення. Ваш Бог стоїть так високо, що його хиба молитвою та добрими вчинками для ближних можна досягти. Нам жидам вільно було з Богом сваритися, торгуватися, докоряти йому. Ваш Бог то одна правда і справедливість, а наш Бог позвал яв на це, щоб праотець Яків ошукав сліпого батька на шкоду свого брата Ізава. Він казав мордувати инші народи, коли цього жидівський інтерес вимагав. Як я нині почула від рабіна про жидівського Бога — аж дріжала. У нас кажуть Бога боятися, а ви христіяне, коли не грішите тяжко, не маєте чого свого Бога боятися. Ви звертаєтеся до його як діти до батька. А хиба добрі діти мають чого боятися доброго батька? Я не можу любити того, кого боюсь...
(Продовження на наступній сторінці)