Тим часом аркан не вгавав. Танцюристи стали так хутенько крутитися колесом, що й оком не мигнеш, а опісля все злилося в один великий сірий обруч, що заодно крутився, мов колесо велетенської якоїсь машини.
— Отже, не хочеш? Ну, то ми тебе попросимо. Степан почув, що якісь сильні руки вхопили його
ззаду попід лікті і сильно держали, а друга труп'яча голова засиляла йому ремінь на шию.
— Ґвалт! Рятуйте! — кричав Степан, пручаючись з усієї сили. Йому вдалось вирвати праву руку і вдарити кулаком з цілої сили межи очі того, що йому ремінця на шию хотів засиляти. Та зараз почув у руці великий біль, бо вдарився рукою до гострої кістки мерця. Від цього болю він ще дужче розлютився. Закляв твердо, схопив напасника обома руками впоперек та почув, як під арештантською сірячиною захрупали кістки вішальника. Він підніс його вгору, замахнувся і відкинув геть від себе. Кістяк упав на танцююче колесо, наче на довгий пояс при машині, і полетів навкруги. Колесо знову зареготалось. Степан бачив, як кістяк, уже без одежі, лежав на цім обручі, вимахував руками і ногами та шкірив зуби.
Тим часом другий вішальник ждав лише, коли Степан задивиться та про нього забуде. Вибравши таку хвилю, він знову обняв Степана, намагаючись засилити йому ремінець на шию. Степан став оборонятись з усієї сили. Та невдовзі почув, що довго не встоїть, що сили його залишать. Борюкався так довго і волав рятунку, поки міг добути з себе голос. Вішальник був дужчий.
Відтак обидва, спотикаючись, стали злізати в якусь бездонну пропасть. Степан бив кулаками, мов довбнями, по черепі вішальника і чув, як калічив собі руки і кров їх заливала. Вкінці все стемніло, танцюючий обруч зник у пітьмі, а Степан все ще не міг долетіти до дна пропасті і гатив напасника кулаками.
Сторожний дозорець, почувши в темниці несамовитий крик і метушню, гримав зразу кулаком у двері, закликаючи до спокою, та коли це не помагало, він заалярмував і стражницю, і звідти прибіг ключник Панась з дозорцями. Засвітили ліхтаря і відчинили двері темниці. Степан лежав на долівці біля лежанки, бив скривавленими руками кругом себе і кликав рятунку. Він не чув, що до нього говорили, не пізнавав нікого, а лише дивився наляканими, широко відкритими очима навкруги.
Не можна було до нього приступити.
* Повідомив, підняв.
— Він або здурів, аби симулює, щоби його з темниці забрали,— говорив ключник. Двох дозорців кинулись до нього і насилу придержали покривавлені руки.
— Він хворий,— каже старий дозорець Пастернак, поклавши йому руку на голову.— Голова гаряча, мов пічка. Його б зараз до лічниці віднести.— Принесли ноші і насилу поклали на них Степана, зв'язавши його рушниками. Він кричав і виривався.
— О, симулянт! Зараз симулянт! — воркотів старий Пастернак.— Симулянт не буде собі руки калічити... вигадали.
З'явився зараз доктор, і послали по в'язничного лікаря, бо не знати було, де хворого подіти. До шпиталю не можна, бо всіх побудить своїм вереском.
Директор став також на тому, що Степан симулює.
— Не симулює, пане докторе, не симулює, а перестудився у цій льодовні. Де ж так можна, щоб пічки не поставити та зимою при такім морозі казню не огріти...
— Мовчи!
— Я мовчу, але так людей мучити гріх. Вже двоє повісилося, та й пес не гавкнув, а тепер чоловік перестудився. Там би й собака сказилася у такім холоді...
— Мовчи, Пастернаку! — крикнув директор і застукотів ногами.— Не твоє діло...
— Як не моє? А в інструкції говориться, що дозорець зобов'язаний донести старшині те, що помітить. У мене сумління ще не завмерло.
— Мовчи! Завтра підеш до пана президента з рапортом!
— Я мовчу, а до пана президента піду і без рапорту, і все розповім. Як так можна, щоб у таку студінь не запалити в темниці, де людей замикається?
— Пастернак! Стули хавку, бо тебе зараз накажу замкнути!
— Ого! Не так-то скоро можна старого Пастернака замкнута! Швидше вам замкнуть. От хоч би за те вугілля, що вечором до вашої сестри візком вивозиться з криміналу. Тому-то арештанти мерзнуть, хворіють або й вішаються... Ну, замикайте! Що, не будете? Еге, добродзею, то не з дурнем справа. Я вже тридцять літ при криміналі служу і ще не таких панів замикав під ключ, як ви... го-го-го!.. А ви, товариші, не чекайте, аж доктор прийде, бо може прийти аж рано, а занесім хворого на стражницю, на моє ліжко, бо тут минеться. Бійтесь бога та сумління майте. Та то чоловік, а не собака. Навіть не злодій, бо сидить за оленя. Велике діло — камеральний олень!
Дозорці взяли носилки і понесли на стражницю. Директор аж пінився зі злості і, не кажучи вже ні слова, пішов до себе. Пастернак поцілив у дуже болюче місце.
— О! Хто таке видів? — воркотів Пастернак.— Скільки разів я говорив, щоб поставили в темниці пічку. Ні та й ні. Вугілля шкода! О! Аж треба було, щоб двоє нещасних бідаків повісилося, а цей захворів смертельно.
— Пастернак, а чому ви комісарові в'язниці цього не сказали?
— О! Не сказав! Говорив, та той комісар робить те, що директор скаже, а директорові вугілля шкода, бо директорова сестра не мала б чим палити... Го-го! Старого Пастернака не налякає... Візьміть, товариші, і покладіть на мою постіль, йому треба зимний рушник на голову покласти, бо до ранку задубіє...
Прийшов посланець і сказав, що доктор прийде аж завтра вранці.
— А що? Не говорив я? Хіба панам спішно, як хлоп умирає?
Старий приклав Степанові зимний рушник до голови і накрив його покривалом. Степан згодом став приходити до пам'яті. Він уже зрозумів, що лежить на стражниці, і почував себе безпечним.
— Розв'яжіть мені, пане, руки, що кістяк мені позав'язував...
— Який кістяк?
— А той, що повісився у темниці та й мене хотів повісити...
Пастернак розв'язав йому руки, з яких ще текла кров. Він поперев'язував їх шматками зі свого старого рушника.
Степана стало знову морозити. Старий прикрив його ще одним покривалом і сидів при ньому до ранку.
Степан був у гарячці до ранку, йому всячина привиджувалася.
На другий день пішов Пастернак до президента і розповів про все. Директора зараз усунули, а в темниці поставили пічку.
Степан перележав у в'язничім шпиталі два тижні. Вийшов звідтіль дуже обезсиленим...
IV.
Коли Степан вернувся з шпиталю, товариші помітили на його голові сиві волоски. Він дуже змінився і був сумним та мовчазним.
Ніхто не знав, яку страшну ніч пережив він у темниці, і всі були тої думки, що занедужав від простуди. Він ніколи про це не говорив, бо при згадці про ці страшні привиди його морозило. Через те він страшно боявся попасти в це пекло другий раз. А він мав ще п'ять разів перебути таке. Коли про це заговорив з Базильком, той потішив його, що під новим директором справа арештантів покращала, що тепер усюди порядок, а в темниці тепліше, чим в котрій іншій казні. Та це зовсім Степана не потішило, бо він був того певен, що не від холоду він занедужав, а від духів, які хотіли його повісити. Якби тепер туди пішов, коли він такий знесилений, то, певно, не був би в силі опертись та оборонитись. Тепер знов засіла йому в голову думка про втечу. Хай би хоч одну днину побачив те, до чого його серце рвалось, тоді, певно, видужав би і легше відбув решту кари.
Степан кілька разів заговорював до Базилька, чи він справді має намір тікати. Тепер йому довелось пересиджувати з Базильком щоднини, бо як рекон-валесцент 1 не ходив на роботу поза в'язничні мури.
Базилько не говорив нічого, а нарешті таки признався, що мусить тікати, бо шкода часу сидіти дарма в цій поганій дірі.
— А може б, я до тебе причепився, як будеш тікати? — спитав несміло Степан.
— Чоловіче, вибий собі з голови ту дурну думку. Нащо тобі тікати? Вже маєш за собою шість неділь, минеться і решта, а опісля, як будеш мати розум, то, певно, сюди більше не попадеш. Втеча для тебе не має найменшої вартості, бо тебе зараз по дорозі зловлять або дома за піччю.
— А чи за те, як хто тікає з в'язниці, є яка кара?
— Нема, хіба що дадуть йому піст, темницю, кайдани.
Степан цього налякався, а особливо темниці, з якої хотів утекти, і кайданів.
1 Той, що одужує.
Але вперта думка його не покидала і мучила його мозок, начеб яка недуга. Особливо коли вже видужав зовсім і став ходити на роботу, коли в погідну днину поглянув на сині гори, то його серце стискала невимовна туга за рідною стороною та за горами. Коли б бодай можна хоч щодня здалека на них подивитися, то може, полегшало б. А так сидіти все в казні, звідки заледве видно шматочок неба, страшно. За його підрахунком, за кілька днів мав іти знову до темниці, де його ждала невмолима смерть, і то через повішення.
"Не піду,— подумав собі,— аби-м мав здохнути в кайданах і з голоду". Причепився знов до Базилька.
— Товаришу, коли тікаєш?
— Можу хоч би й завтра.
— А грати?
— Мала дитина їх вийме.
— Як же ж це? — спитав Семен, а серце в нього забилось живіше.
— Я вже перепиляв. Попросив:
— Візьми й мене з собою.
— Хочеш? Як так дуже наважився, то можу тебе взяти. Але ми зараз за містом розстанемося, бо мені інша дорога, як тобі. Мені такий товариш, не з мого цеху, лише заважає...
(Продовження на наступній сторінці)