Степаниха передала свою просьбу в канцелярію і довго мусила ждати, поки з'явився Степан. Вона, поклавши бесаги на землю, стояла над ними, держачи восьмилітнього Юрчика за руку. Зразу не пізнала Степана, поки до неї не заговорив. Йому, як вийшов у цей гурт, аж в очах потемніло та в голові закрутилось. Тут на цім невеличкім коридорчику, стільки народу натовпилось, наче на храмі під церквою. Жінки порозкладали свої бесаги та повиймали всячину, передаючи арештантам.
Степаниха, побачивши чоловіка в такім убранні, з обстриженим волоссям, без вусів, тільки руками сплеснула. її взяла велика злість, що її чоловіка так споганили, наче якого злодія.
— Здорова та дужа, Настю?
— Господоньку святий! А хто ж тебе так споганив, спублічив? А бог би їх скарав та побив,— заголосила і стала плакати. Юрчик приступив і поцілував батька в руку.
— Насте! Спам'ятайся та розум май, не кричи, бо то нічого не поможе. Кажи краще, що вдома, чи гаразд, що в селі?,— Він обняв жінку і поцілував. Опісля взяв Юрчика попід пахви і підніс вгору до свого лиця та поцілував. На його очах блистіли сльози.
— Ти, Юро, коли згадаєш, що ти батька відвідував у криміналі, то пам'ятай, що я ні злодій, ні палій, ні розбишака, а терпів з панської ласки за те, що пильнував своєї праці...
— Я це знаю, дєдю...
—-Так наперся оцей Юрчик, так наперся йти до дєдя, що таки взяла його з собою... А як же тобі, Степанику, тут живеться, чи мирно? Чи не знущаються над тобою?
— Живеться, як у неволі. Ніхто не знущається, і тут є добрі люди, якби лиш не це, що дуже мені банно.
— За чим тобі,, Степанику, банно?
— Та за всім, за вами, за хатою, за маржинкою. Та як вам живеться? Чи мирно та в гаразді?
— Який там гаразд, як тебе нема? Діти все за дєдєм плачуть та питають, коли вернеться. Слухаю їхнє жиботіння та й собі плачу; вже всі сльози, здається, виплакала...
— А як в ґаздівстві даєш собі раду?
— При божій помочі якось. Я найняла старого Юру молотити, за тиждень буде все готове.
— Почому його згодила?
— По півбанки та ще й їсти.
— Ну, годі, сама не вимолотиш. Як збіжжя продаватимеш, то порадься дєдя Петра, аби тебе на ціні не ошукали.
— Наша Лисуня має бичка, такий ладненький, аж любо.
— Не продавай! А чорна що?
— Буде, може, за дві неділі з телятком.
— То, може, й пари дождемось... Як продаси збіжжя, то зараз віддай вісім банок тому злодієві Шльомці, що мене зрадив. Він може мене тепер до суду подати, як я сиджу.
— Ого! Шльомко вже не страшний.
— А що? Хіба вмер?
— Коби-то вмер. От господь справедливо побив його за нашу кривду. З ярмарку з Печеніжина їхав уночі, змилив дорогу та полетів з гори. Зламав ребро й ногу та за три дні минувся.
— От бачиш, Насте, що бог милується та не дарує нашої кривди. Це, певно, за мене кара божа...
— Ціле село так говорить, а на Шльомчиху ніхто й дивитися не хоче. Всі її минають і буде мусити з села тікати.
— Чорт її бери, а ти таки гроші віддай, аби не чіплялася. З цим поганим гніздом не хочу мати ніякого діла. А що ж ти, Юрчику? Слухаєш неню?
— Слухає. Такі добрі та слухняні діточки, що аж любо.— Обоє стали Юрчика по голівці гладити. Юрчик пригорнувся до батькової ноги і обняв її рученятами.
— Може, ти принесла мені крейцерик?
— Та хіба ж усе видав?
— Ні, та від мене відібрали в канцелярії. Підеш та відбереш, а мені передай у жменю.
— А не .вкрадуть у тебе в арешті?
— Ні, тут такий звичай, що у свого не вкрадуть. Настя стала розкладати свої бесаги.
— Ось тобі два хліби, тут трохи бринзи, тут шматок м'яса купила та спекла, а ось тютюну трохи, і папірці... Закури собі, Степанику, щоб тобі банно не було.— Вона знову заплакала.
— А не принесла ти якого ножика, бо в мене забрали...
—
— Не знала, бігме, не знала,— вибачилася Настя, дивлячись йому у вічі заплаканими очима.— На другу неділю певно принесу.
— Шкода тобі кожної неділеньки таку дорогу ногами набивати. Як я дістану гроші, то якось дам собі раду і не буду голодувати. А хату з дітьми ти на кого лишила?
— Упросила стару Варвару...
— Ти її таки на цілу зиму в хату візьми. Вона гарно пряде вовну і веселіше тобі буде, та з нею і дітей лишити можна.
— Я вже так і зробила, тебе не питаючись, бо зараз у першу ніч, як тебе шандар узяв, так мені боязко було, що ока не зімкнула.
— От як ми гарно про одну думаємо,— говорив Степан, усміхаючись.— Тепер, Настю, ходімо в канцелярію за грішми, бо скоро нас розлучать. А тобі і в дорогу час. Днина коротка, а дорога далека...
Незадовго вийшли з канцелярії, і Настя передала Степанові жмуток грошей. Відтак розпрощались. Настя знову заплакала, Юрчик утирав шапчиною очі... Настя взяла дитину за руку й вийшла за двері, а Степан пішов до казні, забравши полотенце з припасами.
Хоч Степан дуже зрадів, побачивши Настю і найстаршого синка, любого Юрика, що довідався про своє ґаздівство, то тепер, по їх відході, страшний жаль та туга стиснули йому серце; що трохи не заплакав.
"Чого вони приходили, чого закривавили моє бідне серце? Краще мені було б їх не бачити. Рана стала присихати, а тепер знову відкрилась та пече, начеб солі у неї насипав".
Степан прийшов у казню, поставив вузлик на лежанці, а сам, присівши, закрив лице долонями і важко задумався. У грудях його давило і серце стискало мов кліщами, що хотів уголос плакати, кричати.
— А що, дуже жінка вицілувала? — запитав один з товаришів.
— Мовчи! — гримнув Базилько.— Чого чоловікові допікаєш?
Базилькові зробилось жаль Степана, бо він розумів, що у нього в серці діялось. Може, і він сам коли таке переживав?
Степан сидів так з півгодини. Опісля встав і приступив до стола.
— Знаєте, люди добрі, є бог справедливий на небі, що за людську кривду карає...— Він розповів, що від жінки про Шльомка довідався.
— Тепер тобі легше на серці. Підожди, може, ще й лісничого чорт візьме.
— Ой, нелегко мені, нелегко... Як побачив свого синка та нагадав собі, що він у криміналі батька навідував, то трохи моє серце з жалю не луснуло...
— Не знати чого! Хіба у криміналі люди не сидять?
— По-нашому, воно так,— говорить Базилько,— а по його — ні. Кожний по-своєму думає.
Степан поклав на столі все, що жінка принесла.
— їжте, добрі люди, гостіться, що бог дав, а лиш мене не чіпайте, бо коли б ви знали мій біль, мій смуток та жаль, то ви би не сміялися, а плакали надо мною. За що я так страждаю? За оленя, що мені пакостив, мою працю нищив, та за нерозважне, а правдиве слово? — Степан закрив знову долонями лице і став плакати.
— Заспокойся, чоловіче, шість місяців — то не рік.
— Пусте шість місяців, але ця несправедливість, яку мені заподіяли, це мене мов вогнем пече.
— Не ти перший, не ти останній, що тут невинно сидиш. Там не дуже люблять з хлопом церемонитися. Якби ти, Степане, був паном або великим багачем, то ти б за таке не сидів. Тебе були б зробили божевільним і все зам'яли. Але ти хлоп, а кримінал — для хлопців та для бідних. Ми тут усі чотири сидимо за крадіжку, нас таких більше. А скільки-то різних великих панів краде у сто разів більше, як ми всі разом, а ходять на волі, повозками їздять, і кожний у них ласки просить...
— Кримінали поставлені для бідних, щоб їх виправити. Мої небожата! Я не раз, чекаючи в суді на мою чергу, наслухався, як пани між собою балакали, який той простий люд поганий, зіпсований, лінивий, облудний. І кожний з них умів свою цеголку докинути,— от хоч би таке, що його жінці баба на торзі одно смердяче яйце продала. Пани балакали сміливо, бо вони думали, що я чужої мови не розумію! Вони нас усіх мають за робочий скот, а самі вони такі святі та божі! А ти, небоже, не плач, а лиш затисни зуби й терпи та вижидай, коли тобі ворог пальцями поміж зуби залізе, а тоді вкуси так, щоб палець відпав...
— За що я тут так тяжко горюю та терплю? — бідкався Степан.
— Не будь же бабою. За це, чого ти тут навчишся та почуєш, варто шість місяців посидіти. Тут почуєш ти людське терпіння, якого ти перше не знав, не чув. Тут навчишся хитрості, а це тобі здасться знати. Тут краща школа, як у війську. Там тебе вчили лише слухати, а пильнували, щоб тебе хто чого іншого не навчив. А ми тут собі сидимо, ходимо, часу маємо доволі і вчимо один одного. Ніхто того не чує і не збагне, що ми робимо. ,
Степан справді заспокоївся.
— Чому ти не їси з нами? — каже Базилько.— Жінка таскала милями на плечах, а ти навіть не знатимеш, який у цьому смак.
Базилько добув пляшку з горілкою і почастував усіх.
Згодом став Степан привикати до арештантського життя. Вставав рано, виносив кибель, замітав казню і коридор, ходив робити порядок у суді, куди звичайних злодіїв не пускали, збирав для товаришів недокурки з папіросів, ходив на роботу до міста. Тепер уже не ховав лиця від людей, а, йдучи вулицею, розглядався по сторонах, шукаючи знайомих.
(Продовження на наступній сторінці)