Василеві показав возьний, де заряд вязниць. Пішов бічним вонючим коритаром по камянім помості і дививсь за вивіскою.
В канцелярії вязничній сидів грубий канцелярист за столом, а при бічнім столі якийсь помічник писар в сірій арештанцькій куртині.
Василь подав йому письмо, та звернув увагу, що має дозвіл говорити з деліктентом в чотири очі.
— А то добре, тут зараз побіч є кімната адвокатів, прошу зі мною. Пішли до бічної кімнати склепленої в каблук з одним закратованим вікном, яке виходило на кримінальське подвір'я. Туди прохожались ріжні люди в цивільних одягах і декретові в сірих куртках. Вікно було так низько, що голов тих людий не було видно, хіба ноги та туловища.
В цій келії стояв оден стіл, два стільці, а більш нічого. Василь остав тут сам. Чув, як урядник прикликав ордонанся і післав його під 59 ч. за Черупою.
Василеві забило серце почувши це імення.
Згодом почулось по камянім помості коридору тупання двоїх людий. Відчинились двері і дозорець впустив сюди арештанта, та зачинив за ним двері.
Батько з сином станули на проти себе око до ока...
Василь неміг батька пізнати. Переодягнений в аре-штантцький сірий одяг і деревляні сандали. Оголений на лиці дочиста і з обстриженою до шкури головою.
Черупа присвоїв вже собі цей особливий у вязнів вираз лиця. То була покора, улеглість в суміш з лисячою хитрістю. По колишній буті певности себе і завзяттю, яким Василь бачив все свого батька, тепер сліду не стало. Стояли так напроти хвилю. Жаден не хотів перший зачинати розмови. Василь дививсь батькові в очи наче суддя, і ждав на перше слово батька.
— Я переказував до тебе, Василю, кілька разів, що би ти до мене навідався.
Василь і тут не пізнав батька. Його голос був мягкий, покірний, виглядав на жалобу слабого чоловіка, котрому заподіяно кривду.
— Чому не переказали від разу, чого вам треба?
— Мені треба було оборонця згодити...
— Це могли ви самі краще за мене зробити, бо я на тім не розуміюся. В решті я не мав часу, у мене роботи доста, та й недужу маму треба було пильнувати.
— А як мамі тепер?
— Мама хоріла тяжко на удар мізговий, як почула, що її чоловіка зловили в чужій стайні на крадежи коний...
Черупа спустив очі на долівку і похилив голову:
— Сину, Василю, не осуджуй мене так суворо, поки я перед тобою не висповідаюся.
— Вас осудив суд і я немаю права цего робити. Так само не маю права вас сповідати.
— Так, мене осудив суд, і свою кару я покутую, та коли переживу, то зачну инче життя... Мені вже більше цего робити не треба, бо я вже свого допняв.
— Що-ж ви такого допняли?
— Тебе я вивів в люде... Так, так Василю, я це і для тебе робив, що б ти не був хлопом, мужиком темним, а вийшов в люди... Як ти лиш на світ прийшов, то я тоді ще був худопахолок. Пять моргів грунту, всего на всего. Я дивлячись на тебе подумав собі: Що з него вийде? Бідак, як богато инших. Буде мучитися мов ро-бучий віл, тай нічого не доробиться. Я поприсяг собі над твоєю колискою, що ти не будеш мужиком, не будеш кожному уступатися, перед кожним леда-ром коритися, кланятись... Я думав над способами, як добути гроший на це, щоб мій плян виконати. Зразу взявся водити коні. У мене була щаслива рука. Мене ніколи не зловили. Я мав щастя а моя слава пішла луною поміж конокрадами. До мене стали впрошуватися кумпани, а я з цего користав і дорожився на більший пай. Зробилася велика спілка і я був у неї ватажком. У мене були ріжні люди, було кількох жидів. Я держав всіх коротко, немилосердно я карав неслухняних, бо з ним инакше не можна. Я мав свої правила. Красти у богатих, а не рушати бідних. Та жиди і цигани крали, де попало на власну руку. Як я про це довідався, то карав, а вкрадене, як воно що було тут, я казав віддавати. Одному конокрадові я зломив два ребра за це, що поважився у вдови вкрасти корову... Я богатів, та лише коштом богатих, бо бідних я щадив. Ті гроші я вживав щоб мої діти забезпечити. Я для себе їх не вживав. Я не пропив, не змарнував грайцара, хіба що бідному якому поміг так, що він і догадався, з відкіля поміч прийшла. Повір мені, сину, що я більше, в десятеро більше роздав між бідних, чим мені лишилося.
— Гроші добуті легким коштом,— завважав Василь з докором.
— Легким? Ти думаєш, що то легка праця? Вона тяща від найтящої, бо кожної хвилі може нога похов-знутись і попастися, наразити своє здоровля, коли і не життя. Які то пляни треба було придумувати, скільки ночий не спати, скільки напсітися на слоті і морозі. То лише так говориться: легка праця...
— Краще було при такій праці вибрати собі инший спосіб зарібку...
— Инший? Може кращий? Чи ти думаєш, що ті пани, богомілці, купці, касиєри, банкери, що вони чесним способом животи собі випасають? Вони гірш конокрадів, бо вони крадуть нерозбіраючи із кого. Найбільше з бідних, несвідомих, які за своєю кривдою постояти не вміють. А вони в гонорах, хоч всі знають, які вони злодії. Ні, сину коли на те, то такий конокрад як я, то супроти цих драбугів — ангол.
Василь слухав того цинічного оповідання з відразою, а далі не втерпів:
— Чого ви мені це все оповідаєте?
— Тому, що ти цего не знаєш, і не знав би. Ти живеш у тумані, як і богато инших. Всі вірите в чесність, але зверха, в душу не заглядаєте. І коли мені так у всім велося, що я лише задумав, то я вірив в це, що сповняю волю Божу. Та видно, що Бог цего не хоче більше, бо мені на Козаку нога поховзлася. Господь сказав мені через це: досить, і я від тепер моєї руки на чуже не протягну.
— Господь не міг такої роботи благословити.
— А бачиш, що благословив. Я не маю страху станути на суд Божий. Та ж там важать анголи добрі і злі вчинки кожного, а хто зна, чи в мене добрих не більше... Що тобі богато говорити? Я цего року вратував життя бідному жандармові, якого нехрист хотів зарізати мов барана... Я цего року спрятав Шалапінду...
— То і душогубство за тобою?
— Душегубство? Хіба такий драбуга душу має? То був звір, людське нещастя. Коли би тобі розповісти, що він виробляв, тобі волосся дубом стало б.
— За Шалапінду судили инших: Волошинського і ще другого.
— Я це знаю. Мені смішно було, як цих двох не-дотепів можна за таку штуку обвинувачувати? Я чимало собі голови наломив, заки таке вигадав.
— Вони невинно терпіли...
— І нічого їм не сталося. Я знав, що їм нічого не станеться. Потерпіли трохи, то за це мають нагороду. Люди їх шанують і славословлять, як справжних справників, а це моє діло, то моя рука кинула Шалапін-ді на шию петлю, і як вправно кинула, ані не зіпнув. А треба було так конче зробити. Він мені нераз відгро-жувався, що мене заріже, та я його не боявся, бо я сильніший був за него.
— Все ж воно називається вбивство.
— Хіба я його вбив? Він згинув собачою смертю на стричку як йому належалося. Він був для людий небезпечніший скаженого собаки. Я знав, що ці два шляхтичі сидять за дармо, та годі мені було вилазити з укриття і кричати: то я зробив. Зо мною мігби суд поступити инакше. Були би сказали, що я це зробив з помсти із заздрости...
Василь слухав цеї сповіді байдужно. У його своя думка була на умі:
— Ви мене опоганили на ціле життя, я нещасливий через вас...
— Коли б навіть це, що я робив було справді злим, так як люди говорять, а ти за ними, то це тобі, сину, жадна кривда не зробилася, кромі хвилевої прикрости. Що тобі це шкодить? За коні засудили Павла Че-рупу, а Василеві Пандякові нічого до того. Він висвятиться, буде попом, тай годі.
Василь видивив на батька очі. Це якраз була порушена справа, про яку він мав питатися, і головно за цим прийшов сюди.
— Як воно сталося? Я цего ніраз не розумію.
— Цілком просто. Я виступав так сказати би у двох особах: серед конокрадів я був Черупа, а між тими, як ти кажеш чесними людьми, я був Пандяком. Це імення я лишив тобі. Воно і так не моє, пози-чине. Як ще я служив при инжинірах, я знайшов клунок. В нему були папери, трохи біля то що. Там була метрика Павла Пандяка. Рік уродження минався з моїм небагато, так, що метрика могла і для мене придатися. І я її заховав на всякий припадок. Та це назвисько подобалося мені краще чим моє власне, і тому я записався в Сокирчицях Пандяком. Його так завели в метрику при моїм слюбі, а відтак при твоїм хрещенні. Черупою я лишився для конокрадів, а також для суду, коли би цего треба було... Ото-ж я тобі, Василю, батько лише по крові, а не по назвиску. Я не хотів наражати тебе на людські язики. Тепер як би тобі скруто стало в Самбірщині жити, то вженившись піди собі звідсілля геть.
— Чого ви так наставали на інтерцизу передел юбну?
Василь хотів одним заходом розвідати все.
— Це було для нас обох потрібне, а для мене особливо пекуче. Я знав, що ти при помочі того каноніка дістанеш якесь добре приміщення і підеш з Самбора кудись і візьмете тещу з собою. Тоді я засяду у цій хатині і заверну до того, від чого зачинав. Буду робити вози. При моїх засобах грошевих я поставлю великий верстат. Зачну нове життя і позатираю за собою всі сліди колишнього. Стану, як ти кажеш порядним чоловіком...
— Ви мені тільки жури спричинили...
— Бодай би ти більш жури не знав. Ти мені не стільки жури наробив, та я нічого не кажу.
— Що-ж я такого вам зробив? Я не почуваюся до нічого.
— Гм... Як ти прибіг на Бандрівщину, коли мене катували... Я розумію, що тобі це немило було. Ти плакав, побивався, зімлів... але не тому, що твойого батька катують, лише тому, що ти попав через це в неславу... Ти плакав над тим, що тебе боліло. А я тобі був байдуже, я твій кровний батько. Ти бачив мою кров, бачив мене в руках роззвірених хлопів, і в тобі ні одна жилочка не задріжала над тим, що це твого батька катують. Синівське серце в тебе закаменіло. Мені здається, що як би ти був тоді знав, що я Черупа, а не Пандяк, ти був би навіть не прийшов подивитися на мене. Шкода, що ти того не знав, бо мені було би легче. А то мене страшно заболіло гірш тих хлопських побоїв, коли мій син, моя кров не знайшов для мене нічого кращого над синівський проклін.
— Що-ж я мав зробити в такім разі, чого ви від мене сподівалися?
— Калиночку серця, співчуття, синівського привя-зання, повинности.
Василь почув на собі вагу цего обвинувачення і йому стало важко на серцю. Батько говорив далі:
— І ти, сину, не без вини — правда? Та я тобі не хочу випоминати, не хочу тебе обвинувачувати. Тебе це все приголомшило, я це розумію. Але потім, як ти мав час отямитись, ти ні разу до мене не навідався, хоч я переказував до тебе, хоч ти знав, що я в біді. Не кажи же, що ти святий, а я грішник... Та воно так сину. Ми розстаємося на довше, а може і завше, бо я не знаю, чи вернуся... Не розставаймося в гніві, не лихословмо себе, а розстаньмося так, як батько з сином повинен розстатися на порозі смерти...
Голос Черупи задріжав. Видно було, що з усієї сили здержує себе, щоб не заплакати. Він прикусував дріжачі губи.
Це зробило на Василеві потрясаюче вражіння. Той його суворий, упертий батько, котрому він від найдавніщої молодости усе корився, стояв тепер перед ним як каючийся грішник, котрий тягне його за собою як співвинуватого в тім самім прогрісі.
Стояли так мовчки, аж Черупа заговорив знову:
— Я тобі маю ще одну тайну відкрити. Там в коморі за сволоком лежить мій старий молитвослов. Бережи його як ока в голові. Коли б я не вернувся, то прочитай, що я на послідній сторінці написав. Знайдеш там написано, де я заховав гроші. Є вони в кількох місцях закопані. Ти їх вийми та роздай тим, що того потребують. Розумієш? Але лиш тоді до того берися, коли переконаєшся, що мене на світі немає. За той час вони не пропадуть, не бійся. Там паперів нема, лише золото та срібло...
— А тепер здоров будь, женися по серцю. Я тебе благословлю...
Він підвів руку в гору і перехрестив його.
Василь перебував у своїм внутрі страшенну боротьбу; чи поцілувати ту благословлячу батьківську руку, чи не сходити з обраного вже становиска, що він немає батька, що всі нитки крові між ними пірвані. Василеві здавалося, що біля його голови метушаться два духи і безвпинно до уха нашіптують. Оден каже: він тебе споганив, знеславив, прогнав з хати, плюнь на него, по що тобі такого поганого батька, та ще з иншим іменням, краще не мати жадного. А другий безвпинно шептав: то твій батько, твоя кров, не годиться його добивати. Ти можеш його навернути на добру дорогу, коли його не відтрутиш од себе...
Василь послухав того другого голосу. Він хопив благословячу руку поцілував кріпко, а відтак обидва взялись в обійми.
Дозорець, що стояв на коридорі відхилив двері і побачив, як засуджений злодій в арештанцькій сірачи-ні держався в обіймах з молодим священиком. Вони обидва плакали...