— Чи знову яка інтерциза на перешкоді? Василь зложив руки, як до молитви:
— Отче професоре, не раніть мойого серця. Хіба я видумав цю прокляту інтерцизу?
— Иншої перешкоди я вже не бачу.
Василь подивився здивовано на о. Ясиницького.
— Бачу, що вам не відомо, яка зі мною счини-лась вчера рано трагедія. Мушу її розповісти, бо інакше не договоримося і не зрозуміємось.
— Заощадіть собі цієї прикрости, бо я вже все знаю...
В душу Василя вступив промінь надії:
— Прошу мені сказати, чи не назвали би мене под-лим, як би я посмів вязати долю моєї любої дівчини з моєю долею? Вона чесного роду, а я син конокрада. Я за крадені гроші здобуті людською кривдою кінчив школи і вийшов на священика, замість бути там, де мені судьба і суспільне положення назначило т. є. бути неграмотним парубком на селі. Я неgt; буду користати з моєї науки добутої такою ціною і вертаюся там, де повинен бути, а вона хай живе своїм життям. Це буде найкраща експіяція за чужий гріх, за гріх рідного батька.
— Воно дуже романтично, але зовсім не практично. Така експіяція нічого варта. Чоловік повинен служити Богу і людству своїм знанням, всіми своїми силами. Ви здобули науку, не питаю яким способом і засобами, але факт є, що здобули вложивши в це немало праці. Тепер ви йдете на парубка на село — ну, скажіть мені, господине кому ви будете викладати те, що вам на теольогії так в голову товкмачали. На що ви на це тільки часу змарнували? Для сільського парубка цего не треба. Як бачите, експіяція мусить бути инша, а іменно: коли ви здобуту науку ужинаете во пользу ближнього, і так буде краще. Йдімо далі. Рід не рішає нічого. З доброго роду виходять ледачі одиниці, яких рід нераз мусить цуратись і не признаватись до них. То нещастя, але не таке, щоб рід мусів загибати, а може і самогубство поповнити. Коли так, чому ж не може бути і навпаки? Чому з поганого роду неможе вийти гарна одиниця? Чому у поганого батька не може бути гарний син? Коли чесний батько має право виректися ледачого сина, то чомуж би добрий син немав права виректися ледачого батька? Четверта божа заповідь говорить про обовязок дітий до батька і матері. Окремої заповіді про обовязок батька-матері до дітий немає, отож той обовязок, розуміється, замикається також в тій самій четвертій заповіді. Доля дала вам поганого батька. Ви маєте право не признавати його своїм батьком тим більше, що він ще передтим без жадної резонної причини прогнав вас з своєї хати. Вам вільно цей фактичний стан принята до відома. Вам вільно навіть змінити назвиско на доказ, що поступок батька ви пятнуєте. Стоячи на такім становиску не можете стрінутися з відмовою у своєї дівчини. Вона розумна і це зрозуміє, що син за батька не відповідає.
З кожним словом о. Ясиницького вступала в душу Василя надія на краще. Він неначе б побачив в цім темнім просторі малу щілину, якою пробиралося світло дня і вказувало стежку виходу. З кожним словом ця щілина ширшала аж поки не розяснила цілий той темний простір. О. Ясиницький вказав йому таку легку розвязку того темного питання, що тепер не було потреби сумніватися. Василь встав з крісла наче б прокинувся з кошмарного томлячого страшного сну і переконався, що це справді був лише кошмар, якого нічого боятися.
— Але зміна мого назвиська проволіче весілля...
— Певно, що так, та воно нічого спішитися. Тепер, то і без того весілля неможливе, хоч би тому, що мама ваша не здужає. Відтак і ви мусите прийти до себе і зрівноважитися, а з цим до неділі готові не будете. Вам тепер треба взятися до господарства і все привести до ладу, бо сестра ще дитина і недасть собі з цим ради. Тепер посипляться на Пандяка ріжні жалоби о відшкодування і треба буде роздобути гроші на їх сплату і то без процесів.
Василь став хитати головою. Йому знову чорна хмара заслоняла прояснившеся небо.
— Ми, отче професоре, зробили цілий рахунок без другої сторони. Ми не знаємо, що скаже на це панна Ганя і її родина.
— Вони всі скажуть те саме, що і я. Дівчина розумна і вас щиро любить. А коли ви во время оно так твердо станули супроти батька серед користних для вас обставин, то не можете сумніватися, що вона вам це го незабуде і не від ре чес я вас через якісь там гонорові примхи тоді, як ви потапаєте. Тому я сам піду зараз до Підліської, а ви зайдіть там не ранше як за годину. Тим часом обрийте лице, бо виглядаєте як із гроби воскресший Лазар.
— Не хочу в місті показуватися. Всі цилюрники мені знайомі і певно про все знають.
— Та чого до циоюрика? Я вам даю свою бритву і причандали та кажу теплої води принести...
О. Ясиницький вибрався зараз до пані Підліської полишаючи Василя самого.
XI.
Пані Підміській ані не снилося, що о. Ясиницький прийде нині до неї з такою немилою вісткою. Вона дуже пильно поралась коло весілля Гані, яке мало відбутися в слідуючу неділю.
О. Ясиницький заговорив просто з моста:
— Не клопочтеся, кумо, весіллям, воно мусить бути на якийсь час відложене...
— Батеньки! та чому? Хіба знову старий хрін що вигадав?
— Василева мама небезпечно занедужала на запалення мізгу... Годі, щоби вона на весіллі сина не була.
— Певно, певно, та що їй сталося? Буде в мене трохи шкоди, бо вже богато приладила, яке щастя, що я ще индиків та курий не порізала, і як раз сьогодні у вечір було би це зробилося.
— Ну, ну, індикам і курам многая літа! Хай би хоч бідна не вмерла.
— А недуга Павлихи дуже небезпечна? Щоби хоч бідна не вмерла.
— Усе в Божих руках. Та тут пані кумо, ще одна причина: старого Пандяка примкнули під млином.
На те якраз війшла Ганя до комнати і почула останню фразу.
В паню Підміську наче б грім вдарив. Вона холилась руками за голову і скрикнула:
— Господи! пропали ми! така ганьба, сором... Щож тепер робити?
— Підіждати аж Павлиха подужає, а тоді весілля. Піп вас те може обходити, що якийсь там Павло Пандяк буде сидіти в криміналі за коні...
— За коні? Боже мій! Яка-ж доля жде мою бідну дитину, що влізе в гніздо конокрадів? То нечуване. В нашім роді не було поганого чоловіка.
— Успокійтеся, не хвилюйтеся, бо не договоримося до ладу. Не беріть собі цего так дуже до серця. Я не чудуюся, що Павлиха від такого потрясения занедужала на запалення мізгу, але щоби ви з того так дуже собі щось робили, то я чудуюся. Попередусього, що не старий Пандяк жениться з Ганею, лише богослов Василь Пандяк. Подруге, що старий вирікся свого сина і прогнав його з хати. Значить, що зносини між ними зірвані. Отож ваша дитина до його фамілії не лізе, хіба Василь пристане до вашої родини, якраз так, як написано в посланії апостола Павла, що муж покине свого вітця і матір і прилипне до жени.
Той аргумент найбільше подобався пані Підліській. Видно, що воно так погано не є, коли і св. апостол Павло таку можливість передбачив.
— А найважніща річ: ми поспитаймося самої Гані, що вона на це скаже, бо ж то її справа.
На Ганю ся вістка не зробила так глибокого вражін-ня. Від послідньої стрічи з Пандяком вона його не злюбила, бо він її обидив і налякав своїми колючими
очима. До того часу вона відносилась до него як до батька свого майбутнього чоловіка. Міркувала собі, що буде його синовою отож його дитиною. Та коли він став ЇЇ оглядати мов товари ну виведену на продаж та по хамськи торгуватися за посаг, коли зміркувала, що він оден стає на дорозі до її щастя з такої марної причини як гроші, вона відразу перемінила свої почування супроти него. Від того часу старий Пандяк став для неї людиною чужою, байдужою їй. І тепер слухала подію з Пандяком цілком байдуже, наче б говорилося про якогось незнаного її мужика, що вкрав коні і сидить під ключем.
Як о. Ясиницький звернувся до неї з запитанням, вона знайшла зараз готову відповідь:
— Що мене старий Пандяк обходить? Я знаю Василя, він чесна людина, і ніхто про него лихого слова не скаже. Він мене любить, через мене наразився на таке, що батько його прогнав з хати. А що він так зробив, то я не смію, я не можу відплачувати йому невдячностю і тепер, коли його обставини втрутили в болото, відмовити йому помочі і не подати руки. Щоб воно нібуло, я буду жінкою Василя тай годі.
О. Ясиницький, якого лице ясніло слухаючи цих слів, устав обняв Ганю за голову і став її цілувати.
— Славно, моя дитино. Я радію, що маю таку по-хресницю, таку пупільку... От розумець і серце... Бодай тебе Бог благословив, моя доню!
Супроти такої рішучої заяви Гані, пані Підліська не знала що й говорити...
— Та все ж воно, сидіти мені до благословення побіч конокрада, то аж страшно.
— Не будете сидіти побіч него раз тому, що він і так заявив, що без інтерцизи на весіллі не буде, що він сина вирікся, а по друге тому, що він в часі весілля сидіти буде за міцною решіткою.
480
І
— Треба зараз буде про це написати до вуйка кри-лошанина до Перемишля, бо обіцявся на весілля приїхати і Ганю звінчати.
— Добре, напишіть, що весілля відложене, бо мати молодого тяжко занедужала, а більш ані слова...
— Ей! та треба написати все. Не знати, що він скаже?
— Він тут не має нічого до говорения, а коли би йому забажалось робити які обстакуля, то тільки нової жури вам спричинить. Без цего обійдеться. То канонік, великий попократ, то хто зна, щоби повиписував...
— Отець професор, як священик таке говорить? — замітила пані Підліська з маленьким докором. Вона була дуже чутлива на священичу недоторканість.
(Продовження на наступній сторінці)