Дмитро одмахнувся рукою й знову вмовк. Перед ним знову повстала картина, як його, вбивцю, із зв’язаними назад руками вели через село. Жінки, чоловіки, діти вибігають з воріт, кидають прокльони, погрожують руками. Нарешті він став перед столом, де сидів секретар сільради Федір Ткачик. Федір робив Дмитрові допит для протоколу, мав бундючно-офіційний вигляд першорозрядного слідчого: "Що вас примусило зробити такий вчинок?"
"Вас", – Дмитро посміхнувся й мовчки дивився кудись понад головами людей. Федір збагнув іронію і враз його кулак розчавив Дмитрові посмішку на зубах. З зубів потекла кров. Навколо прокинувся хижий інстинкт… Заревли, як звірі. Федір повернув Дмитра до дверей і мстиво штурхнув. Із зв’язаними руками Дмитро, як віхоть, покотився зі сходів сільради під ноги юрби… І враз круг нього стала страшна ревуча стіна. В цих ненависних криках його огорнуло млосне завмертя, і побої він радий був би прийняти, як зароблену кару. Та ось із натовпу над ним нахилилась, захищаючи руками, мати: "Ой сину! Нащо ж ти занапастив себе, нащо ж ти занапастив своє дитя? Ой як ми тебе учили та як ти допустився!.." – Сльози їй рясно котилися по старому спрацьованому лиці. Така несподівана жалість у цьому морі ненависті була смішною. Дмитро посміхнувся. Юрба знову заревла: "Він сміється! Матір задушив би… Породила гада… Убити на місці!" Раптом голоси покриває рідний голос батька: "Знать не знаю й відать не відаю. Одрікся я його вдома перед образами, тепер одрікаюсь перед громадою. Рішіть його на місці – мені байдуже".
Дмитро вже дивиться суворо на юрбу. Кожний з юрби відчув собі образу в цьому погляді, але ні в кого вже не підійнялась рука. Незабаром Дмитро рушив у дорогу з невеличким ескортом, а обурений натовп лишився біля сільради.
Тим часом Корній пригадував одмінні картини. Корній бачив Дмитра в товаристві хлопців і дівчат. Дмитро розповідає про якісь пригоди, він добирає таких зворотів і такої міміки, що вся вулиця лящить від реготу. В товаристві почувається буяння молодості й спорідненість.
Ось уже більшість розійшлась. Лишається кілька хлопців з Дмитром, тиша ночі та казкова гущавина розквітлих садків. Ніжнішають почуття, глибшають думки. Дмитро філософує. Він вірить, що іскра людяності, яку викресали тисячоліття, хай ще за тисячоліття, розгориться пломінню… Людство – це творчий дух, що народився з хаосу і мусить опанувати його, перетворивши хаос у світову гармонію…
Тоді вірилось у те щасливе майбутнє, а зараз жаль опанував Корнія за минулими щасливими хвилинами. Жаль до себе, жаль до Дмитра, що так швидко минулі юнацькі дні.
Дмитро сидів зігнутий, затуливши лице руками. Може, він плакав.
Корній покинув рушницю біля дверей, а сам сів на нарах поруч Дмитра.
– Не журись, ще може будеш так жити, що й ну!
Коли Дмитро одірвав руки від лиця – там була тільки презирлива сувора гримаса.
Корній почував себе ображеним, але не хотів так легко зректися своїх тверджень; він поклав свою руку на Дмитрову:
– Кілька років – це вже не так страшно. А там знов вийдеш таким, як удруге на світ народишся… Пригадуєш, як бувало…
– Пригадую, все пригадую, як перед смертю, – із смутком у голосі промовив Дмитро, – не було б кривди, коли б я дійсно ненавидів і тих батьків, і те село… Вони ж мене заїли. Вони вбили Марту. Хіба я її ненавидів? Коли б ти тільки знав, як я її колись любив!..
Дмитро в запалі підвівся з нар.
Корнія, як електричним током штовхнуло вслід за Дмитром, щоб загородити йому дорогу, але побачивши, що той захоплено розповідає, Корній стримав себе на місці. Спустив очі, удавши, що співчутливо слухає.
Дмитро, жестикулюючи, ходив по камері й, як бувало перед цілим товариством, філософував. Тепер, коли він стоїть перед перспективою бути замкненим на кілька років у чотирьох стінах, він так глибоко почував любов до життя й до людини, як може почувати красу вільного дихання людина, відлітаючи в безповітряні простори.
– Знаєш, і дитинство своє, і юнацтво, і подружнє життя я почуваю зараз тільки в тих моментах, де була приязнь, любов – чи то до батька, чи до товаришів, чи взагалі до людей. В цьому є якась незабутність. Може, навіть моменти довічної цінності…
Дмитро говорив таким щирим підкупним тоном, що Корній забув про своє замішання від недоречного руху й, як бувало в парубоцтві, уважно слухав.
Здається розсунулись стіни, була тиха літня ніч, була юність, надії, був Дмитро такий близький, щирий приятель.
Аж ось Дмитро урвав свій довгий монолог і замріяно заходив по камері.
Корній кинув погляд на вікно. Крізь ґрати сірів досвіток. Звичайно це був час, коли все переговорено, й хлопці розходились по домівках, щоб через кілька годин взятися до буденної праці.
Корній встав, підійшов непевними кроками до порога, взяв рушницю. Він хотів вийти за двері, щоб бува вранці не мати неприємності від начальства, але, глянувши на Дмитра, не посмів. Сів на стільця біля порога, спершись задумливо на рушницю.
Дмитро так само ходив замріяний, не звертаючи уваги на Корнія. Лице йому світилося якимось фосфоричним сяйвом, очі в світлі каганця хворобливо блищали. Він почував себе закоханим до екстазу, закоханим у життя. Почував його юність, його бадьорий ранок, запах туманів і соковитих трав.
Його очі любовно повернулися до віконця. І враз зір вразили хрести ґрат. З’явище набрало для Дмитра глибоко символічного сенсу. На одному з цих хрестів він буде розіп’ятий багато років, щоб нарешті втратити надію на життя, навіки скліпити очі.
Дмитро тривожно озирнувся. Хотілося благати в когось порятунку. Підійти до Корнія й щирим каяттям виблагати ласки. Але підійшовши, Дмитро помітив, що Корній спить. Дмитро відчув на мить такий страх, який може відчути живий в царстві мертвих. Один у сонному світі.
Він скоро отямився. Глянувши ще раз на сплющені повіки Корнієві, тихо рипнув дверима.
Скочівши на ноги, Корній ще зупинився на мить поглядом у порожній камері, а за хвилину вже летів вулицею сонного містечка.
– Стій! – луною розлігся його голос. Вигук тільки підсилив біг утікача. – Стій, я тобі кажу, – вже грізно ревів голос міліціонера.
Але Дмитро, звернувши за ріг вулиці, вже стремів зором до жита, де в груди бив запах туманів.
Коли Корній вибіг за містечко, він бачив уже лише темний силует голови, що на мить зринала над житом, то знову зникала, спотикаючись. Ще момент – і Дмитро зникне в долині туману.
Кров шугнула в голову Корнієві. Він підкинув рушницю й спіймавши ненависним оком мушку, стрельнув у туман.
Голова спотикнулась.
Стурбовано побіг Корній росяною стежкою, не бувши певний, що він затримав утікача. Але раптом над долиною стежка обірвалась. Дмитро лежав ниць і з шиї йому, неначе з джерела, била кров. Квапливо затамувавши рукою рану, Корній почав повертати Дмитра й раптом вражено відсахнувся.
В очах Дмитра блукали тумани, а на вустах застиг скривлений посміх.
Корній безпорадно скинув навкруги очима, і в його скривавленій руці засюрчав свисток.