Опинившись у свого дядька, Дмитро кілька днів погостював, а далі став за звичайного робітника. Його роль нічим не відрізнялася від ролі дядькової наймички Марти. Він разом з нею жав, в’язав, возив снопи, а вночі разом спали в клуні. Дмитро не нарікав ані на гетьманський переворот, ані на службу в дядька. Медовий місяць буває приємний у всяких обставинах. Та й яких – привабливіших обставин міг бажати Дмитро? Пахуче сіно, що його місяць обсипав крізь щілини сріблястими світляками, і тоді вся постеля видавалася з коштовного шовку. Коли промінь місяця спадав на обличчя Марти – воно було таке казково прекрасне, яке могло воно бути тільки в давньої німфи Ехо. Він шепотів: "Люблю, люблю", – тим часом, як Марта, пригортаючи, казала: "Ти ж будеш колись багатий… Ти не забудеш мене?" І Дмитро раював до того часу, поки дядина не запропонувала Марті вийти з двору за сороміцьку поведінку. Дмитро запротестував. Тоді дядько показав рукою вслід за Мартою.
Ситуація вимагала спритності й завзяття. Дмитро виховувався на гуманістах і тому не міг залишити Марту напризволяще. Він подався до міста й за допомогою батьків своїх гімназійних товаришів влаштувався за писаря в одному з гетьманських полків. Марта була йому вірна й не відставала в його подорожі. Дмитро вже сподівався зробити кар’єру службовця, як несподіване повстання змінило напрям його думок.
Дмитро завіз Марту з бурхливого міста в затишок до батька, маючи намір кинутись у вир соціальної революції, але батько зовсім інакше поставився до подій у синовому житті. Батько ніяк не міг погодитись, що його освічений син одружився з "простою"! В цьому була образа його надій і марнотратство покладених на вчення коштів. З помсти батько одрікся Дмитра, давши йому за селом десятину поля, де й сьогодні світить ребрами незакінчена хатина.
Соціальна революція не прийняла Дмитра в рахунок. Його, як учасника гетьманської армії, позбавили права виборчого голосу й не дали й клаптя землі. Дмитро став на своєму виселку якимось відлюдьком, що, проте, ніколи, здавалось, не губив ясної думки й веселої вдачі.
– Ну, а як там Іван, скоро інженіром буде? – допитується Дмитро й глузливо акцентує на слові "інженір".
– Того чорт не взяв. Вже закінчив робфак, а на осінь, кажуть, переходить в інститут, – гірким пригаром спльовує Корній.
З лиця Дмитрові поволі зсовується іронія, воно сіріє, очі мутнішають. Дмитро глибоко затягається махряком:
– Та-а-к!..
– Н-да-а!.. – замислено відповідає Корній в унісон і раптом схоплюється: – Сиджу, а там варта жде. Бувай!..
Дмитро похмуро нахиляється до в’язки.
До лісу почервонів кашкет, а стежкою на виселки почовгала старцювата постать Дмитра, що раз по раз ховалась між житами, вгинаючись, чи від ваги, чи від думок, що морщили йому чоло.
Навкруги так само цвіло сонце, синіли волошки, співали жайворонки.
2
Тільки що Дмитро полегшено зідхнув, випроставши спину, як з хати на двір вибігла Марта, очі їй світилися лихими іскорками, звисали пасма волосся і все її жовтаве лице тепер зчорніло від люті, бліді губи здригнулися й з них вирвався верескливий крик:
– Де ти на мене вискіпався? Щоб тебе була земля завалила, щоб тебе грім прибив…
– Чого ти, навіжена? – підвів великі очі Дмитро.
– Скільки тобі казала, скільки просила: "полагодь хлівця"! Так ні ж, ледащо чортове! Тепер шукай вітра в полі. В безвість забігло.
– Порося? – здивовано перепитав Дмитро.
– А який же чорт ще в тебе вдержиться, як поросяти ніде зачинити?
– Тільки не кип’ятись. Не кип’ятись, я тебе прошу!
Дмитро починав сердитись. Він підійшов до хлівця й з виразом детектива почав оглядати діру, що крізь неї втік в’язень…
Безперечно підкоп. Порося рило вже не перший день. Хіба це не справа господині стежити за його поведінкою? Де її очі були? Чого вона репетує?
Дмитро мав відповісти їй належним тоном, але, пригадавши раду мудрого філософа порахувати до ста, посміхнувся. Власне тут і двісті не допоможе, коли не поставитися тверезо.
– Та чорт його не візьме! Десь, мабуть, лазить поблизу в житі, – мовив він спокійно.
– Бодай ти вже на стіну ліз, як я облазила всі хуторі, всі жита…
Справа серйозна. Дмитро замислився, але відчув, що в такому стані він не здатний до чогось домислитись. Йому пересохло горло й так же нестерпно пекло сонце. Дмитро переступив поріг, випив келих холодної води й тільки тоді помітив, що в хаті на долівці плаче мала Тетянка.
– Чого ти валяєшся? Встань…
Але Тетянка виривалася йому з рук і ще з більшим криком припадала до землі:
– Ї-і-сти!..
– Дай же їй що-небудь, – звернувся Дмитро до Марти, що невідступно вичитувала його.
– А якого рожна я їй дам? Хліба намолов, дров навозив, кабана вгодував… Була цілушка хліба то й ту вранці зжер…
– Та єсть же в тебе якась там картопля, чорт чи біс? – з серцем викрикнув Дмитро.
– Сам гризи її. Я мала коли варити? Цілий ранок бігала, як неприкаяна. Ріски в роті не мала, а він ще буде тут коверзувати! Замовчи, гадиня, замовчи, бо задушу, – осатаніло тупнула Марта до дитини, ладна розчавити її чорною порепаною п’ятою.
Тетянка стишила крик, але, схлипуючи, задихалась від плачу.
Дмитро не міг слухати цього болісного хлипу. Йому іржею в’їдався докір, що йдучи вранці до лісу, він їз’їв останнього сухаря.
Дмитро вийшов на двір. Хай угомониться Марта, а він тим часом пошукає поросяти. Пішов між житами. Пробував кликати, але власний голос видавався чужим і зайвим… Як непотріб, муляли очі волошки, коли тут мусіло бути порося.
Пішов до села. Переходив через річку міст з підсвідомою боязкістю, як заборонену смугу. Річка – це та межа, що відокремлювала життя села від його життя, вигнанця. З того часу, як сход більшістю голосів позбавив Дмитра права голосу, він рідко переходив міст. Тут кожний стрічний, здавалось, обдавав Дмитра льодовим поглядом.
На щастя, цей раз на вулиці люди зустрічались дуже рідко, тільки собаки часто кидалися до воріт, щоб не допустити обідранця.
"Собаки ніколи не змінюють своєї ідеології", – по-своєму філософував Дмитро. На Дмитрове вітання стрічні відповідали неохочім мурчанням, і здавалось, що кожний з них от-от загарчить і гавкне.
Біля криниці молодиця тягне воду. Це Горпина, що колись з нею гуляв Дмитро. Тоді вона була дуже приязна до нього.
– Доброго здоров’я, Горпино! Може, бачила, або чула, де порося приблудилось? Рябеньке, місяців півтора…
– Не чула! – муркнула Горпина, долляла відро й швидко пішла, не дослухавши Дмитрової розповіді.
Ще кількох душ перепитував Дмитро – даремне. Він уже хотів вертатись, але картина, яку уявляв собі вдома, затримала його ходу. Дмитро поминув ще кілька воріт і – злодійкувато заглянув у подвір’я, що на ньому зріс.
Від воріт на дорогу вели дві свіжі колії. Це була ознака того, що батько виїхав з дому. Дмитро певнішим кроком підійшов до перелазу. Назустріч люто кинувся чорний пелехатий пес, але, почувши голос Дмитрів, повернув назад, незадоволено мурмочучи, неначе хотів сказати: "теж родич".
Кущі бузку і ясмину так само запашно цвіли тепер перед хатою, як і колись за дитинства Дмитрового, тільки хата дивилась вороже чорним поглядом холодних вікон. Як і слід було сподіватись, вона його не пустила через поріг – двері замкнені.
Дмитро пройшов на отічок. Глянув господарським оком на реманент під шопою. Добрий саківський плуг, культиватор, нові борони. Все в порядку.
Було таке почуття, неначе він, Дмитро, прибув з міста на вакації й оце зараз, оглянувши господарство, має ввійти в обов’язки помічника.
В клуні ще досить паші. Під кулями – не молочені снопи жита.
Вдоволений із стану батькового господарства, Дмитро по-молодечому перескочив через тин і опинився за клунею перед темно-зеленою хащею конопель. В глибині над цим зелом здіймався червоний очіпок матері й біла хустина сестри.
– Добридень, мамо! – весело гукнув Дмитро і, як бувало в дитинстві, пустотливо почав пливти на зелених хвилях до матері.
– Чи ти не сказився? Тобі стежки мало?
– Дарма! Після мене кращі виростуть, – не зважаючи на сердитий тон матері, прогрібався Дмитро.
– Е-е вже! – безнадійно махнула горсткою мати. – Після такого господаря хіба чортополох поросте. Розказував же батько, що ти замісць проса осоту посіяв… Ти мені тільки скажи, що твоя вирлоока робить, що ото не загляне на поле?..
– Та ж то весь час полола у Круця, а як прийшлось до свого, то там такий бур’ян виріс, що й не видно того проса. Та… чорт з ним.
– Все в тебе так. Ото як працюєш, так і маєш. Пропадеш з тією ледащицею, ой пропадеш! Адже, щоб воно було щось путнє, та прийшло коли допомогло, то вже б може й Ганя пішла який день. Так ні ж, чортова ледач…
Ганя, не зважаючи на брата, стояла в кількох кроках і мовчки, брала плоскінь. Дмитро задумливо дивився на неї, силкуючись недочувати материних докорів.
Все те він уже чув і знає, не перший раз. Марта ледащо, Марта йому не пара, Марта його згубила, він тепер нінащо неподібний, його люди сахаються, як пранцюватого, та й їм, чесним господарям, такий сором…
(Продовження на наступній сторінці)