— Так… Щовечора у мене за стіною Вольський зчиняв оргії з жінками… Мене це дратувало. Я сварився з ним, а він сміявся з мене. Одного вечора я мало не посварився серйозно. Я саме готувався до доповіді, коли це входить він і вводить з собою жінку. Я обуривсь. "Якщо ви не хочете, щоб ми з вами посварились назавжди, — вийдіть зараз же з кімнати". Він вийшов, але жінку залишив. Я вислав її вслід за Вольським. Після цього він кпив із мене в товаристві при кожній нагоді.
Перед від’їздом нас запросив один із харківських інженерів на журфікс. Тут Вольський розрекламував мене як відомого жінофоба. Дами підхопили цю новину, щоб пересвідчитись на собі. Я, звичайно, сміявся й зовсім не думав цуратися їх товариства. Була там з-поміж них одна, досить молода й красива. Це та, що ти знаєш… Ванда. Вона була тоді така весела й приваблива, що всі, здається, хто був там, закохалися в неї. Але вона чомусь давала перевагу мені. За вечір ми з нею досить сприятелювалися…
— Ну-ну, — приспішувала Ганна Ніка тоном об’єктивної цікавості.
Нік знову затягнувся цигаркою.
— До того вечора я не думав, що може знайтися друга жінка, крім тебе, з якою я міг би бути одвертий… А тоді я з нею багато розмовляв. Мене підкупила її безпосередність… А може, це було під впливом вина… Пам'ятаю — був такий момент. Дивиться на мене так іскристо-наївно: "А мені хочеться вас поцілувати"… Що я міг мати проти такого наївного поцілунку? Вона впилась мені в уста так соковито, так збурила мене, що я неначе вдруге відчув юність… Всю дорогу я не міг забути того поцілунку. Привітавшись із тобою, я відчув, які виснажені наші поцілунки. Чогось бракувало живого в наших відносинах. Я вже думав: моногамія — хороший ідеал майбутнього… Коли чоловік і жінка до кінця молодо насичені життям, спільними інтересами. Але що це важить у наш час, коли жінка обертається у вузькому колі хатніх обов'язків, а ти в казенній буденщині? Такий стан є лише штамп, мертва догма. Для кожної доби є властиве їй життя. Бери від своєї доби все, що можеш узяти, бо до завтрашнього ідеалу ти не доживеш. Так я думав. І вже коли я їхав до Харкова, я обов'язково повинен був бачити Ванду. Вона закохалася в мене. Мені приємно було бачити її пристрасну, ревниву. Я мучився розлукою з нею. Ти тоді нічого не знала. Була спокійна й певна мене. Я думав, що так краще для тебе. Хотів оберегти твій спокій задля Талі. Вона ж мала жити в нових умовах, у новій добі. Я таївся…
— І ти міг спокійно мене обманювати? — так само з об'єктивною цікавістю запитала Ганна.
— Я бував спокійний, коли добре тебе обманював, і мучився, коли давав привід до підозр. Я вважав, що твій спокій залежатиме від моєї таємниці… Хоч ні. Іноді мене мучила твоя наївна довірливість. Останнім часом я сам утворював собі відрядження, а ти так само клопітливо мене виряджала… Передостаннього разу ти багато турбувалась про моє здоров'я. Мене кольнуло сумління. "Не знаєш ти, голубко, від чого я марнію". Я не міг уже бути спокійний біля Ванди. Я знав, що це початок кінця з Вандою, й що скоріше він прийде, то краще. Вона це добре відчувала. "На цей раз ти приїдеш?" — запитала. "Не знаю", — відповів я, хоч досі, коли я хотів, я завжди добивався відрядження на наші термінові звіти. Вона затаїла образу. Ми майже холодно розсталися. Я постановив собі, що не скоро поїду. Вона це урахувала і якраз у день відрядження надіслала мені телеграму.
— Знаю…
— Ти знаєш? — вражено відхилився Нік.
— Та байдуже… Кажи далі.
— Мене вже обурила ця її дипломатія. Я категорично постановив не їхати. І тут як на те Карпов присікався: їдь. Я сварився, доводив, а кінець кінцем, як знаєш…
— Так, тепер я все знаю.
— Ганно! Я ладен був провалитись крізь землю. Тільки тоді я усвідомив підлість свого вчинку перед тобою. А ти хотіла вирвати!.. Для мене вже не було вороття. Але тільки ти вийшла, я відштовхнув Ванду від себе. Вона плакала, але мені було байдуже. Я думав про тебе. Я не міг відмовитись від тебе й разом із тим не смів наблизитись.
— Невже ти думаєш, що спільне, що нас єднає, — це тільки Таля?
— Зараз цього я не думаю. Я знаю, як ти вболіваєш за мої інтереси. Може, щоб не було тебе, я ніколи не зробив би того, що зміг досі зробити. Останнім часом я зовсім не міг працювати. Тепер я відчуваю, що знову стаю собою. Ти простиш, люба?
Нік захоплено й разом із тим винувато, як хлопчик, став перед Ганною навколішки. Вона лагідно поклала руку йому на голову. Він жадібно припав вустами до другої її руки.
Ганна дивилась у простір. Якась скорбота таємниче стигла їй на вустах.
IV
Нік почав інтенсивно працювати. Він повертався з заводу, нашвидку обідав і зачинявся в лабораторії на цілий вечір. Він мало говорив Ганні про свою працю, а вона й собі його не розпитувала. Останнім часом між ними утворилися стосунки взаємного невтручання. Одне на одного дивилися, як на хворого. Одне одного боялися вразити дотиком до його внутрішнього "я". Спогад про минулий інцидент обходили якнайдальшими стежками. А зовні це була найлагідніша дружба.
Одного вечора Нік вийшов до Ганни з лабораторії з блиском втіхи в очах:
— Сьогодні я тобі можу похвалитися своєю працею. Хочеш побачити?
Обличчя Ганни вкрилося теплою барвою. Вона відклала шитво і стриманим кроком переступила поріг лабораторії слідом за Ніком. Очі їй розширились захопленням.
Знову зі стін до неї привітались добре знайомі проекти, рисунки, зі столів блиском нікелю й міді всміхались моделі. На верстатах лежали окремі частини машин, майстрове приладдя, кусні різносортової криці, міді, заліза, алюмінію, шматки дротів.
Нік відсунув набік кілька інструментів і гордо вказав на залізну гору, що нерухомо стала своєю основою на новий дерев’яний поміст.
— Ось такий має вигляд мій генератор!
Ганна в німому захопленні наблизилась до машини. Її очі були зачаровані мідною павутиною статора[14]. В його тисячних зворотах зір Ганні розгублювався; як думка дослідника в історії віків… У кожному з них вона почувала лише владну Нікову мудрість.
Нік підійшов до мотора, простяг руку до пускового реостата, і тієї ж миті, як за наказом чарівника, ворухнувся ротор, задвигтів поміст, залізна гора важко засопла, заревла… Здавалося, в залізний панцир Нік замкнув усі сили дикої стихії, і от, тільки прийшов, вони прокинулись, потворно заревли на безліч голосів, погрожуючи розірвати панцир. У лабораторії піднявся такий нестерпний гул, що Ганна, захищаючи однією рукою вуха, другу простягла благально до Ніка.
Нік підняв руку, й грізні потвори з незадоволеним завиванням покірливо вмовкли.
Ганна побожно дивилася на Ніка. Він був той Прометей, що мав дати нову іскру людству. Його генератор — це була лише частка великого задуму. Він його здійснить безперечно. Ганна була певна в Ніковій силі.
Нік же скромно оповідав про свою працю, показував деталі, ділився своїми потайними думками.
— О, тепер праця піде у мене. Головне…
І в той момент, як Ганна сподівалась, що після паузи він буде говорити про генератор, він посміхнувся до неї з лукавістю хлопчика:
— … я маю рівновагу!..
Ганна екзальтовано кинулась Нікові на шию. Не тільки рівновагу, вона згодна віддати всю себе на слугування йому.
В цей час почувся стук у двері.
— Миколо Матвійовичу, до вас можна?
Нік похапцем почав накривати машину. На обличчя йому набігла тінь. Проте, вернувшись до дверей, він привітно промовив:
— Будь ласка, Андрію Григоровичу. Прошу!..
Увійшов Вольський. Це був, проти Ніка, маленький, пухкий, але верткий чоловічок. У ньому все зразу завертілося. Очі, руки, мова…
— А-а! Ганно Павлівно… Моє поважання. Як ся маєте? Нічого. Слава богу. Цвітете, цвітете… Бачу. Дуже радий, дуже радий за вас!..
Вольський кілька разів припав до Ганниної руки.
Ганна з презирливим виразом відійшла на кілька кроків. Вона ще постояла з хвилину і вже зовсім роздратована вийшла з лабораторії.
Чого йому треба? Що може бути спільного в Ніка й цього ловеласа? Він, певне, знову прийшов спокушати його.
Ганна почувала, що ненавидить Вольського й одночасно боїться його. Поява його в таку хвилину була якимось лихим фатумом.
Ганна з тривогою в грудях почала прислухатись до дверей лабораторії.
Мова зайшла про Нікову працю.
Голоси заглухли. Можливо, вони розглядали деталі машини. Ганна почувала, як у неї прокидаються ревнощі до Вольського, але, затамувавши біль, вона відійшла від дверей і почала готувати чай.
Згодом вона почула крізь відчинені двері лабораторії Ніків голос:
— Це добре, що ви зайшли. Я хотів попрохати вас, звичайно, як матимете час, дещо допомогти мені в нашій заводській лабораторії…
Ганну прикро вразило, що стосунки Ніка з Вольським набирають такого характеру, але вона зараз же взяла себе в руки: це для справи.
Вольський розсипався люб'язностями:
— Будь ласка, будь ласка. Я весь до ваших послуг. Коли завгодно… До побачення, Ганно Павлівно.
— Як? Ви вже йдете? — щиро здивувалась Ганна. — Може, чаю з нами?
— Дякую, дякую, дякую!.. Поспішаю… Справ — о!
Вольський вийшов за двері, і в кімнаті настала цілюща тиша.
(Продовження на наступній сторінці)