На ліжку, розвіявши довгі чорні коси, лежала молода жінка. Вона не ворухнулася під поглядом Ганни, тільки губи їй склались у зневажливу гримасу та очі зловтішно блищали.
Ганна майже спокійно, з інтересом оглядала суперницю з ніг до голови. Але щораз брови їй насувались на очі; простягти твердо руку до дверей, вона прошипіла крізь стиснуті зуби:
— Шлюхо, геть зараз звідціль!
І враз, ніби ракета, що діждалася підпалу, жінка розсипалась тріскучим сміхом. Вона ковзала по ліжку від сміху, билась головою об подушку, пацала ногами; від сміху здригався їй живіт, підскакували груди…
Ганна осатаніло глянула на Ніка.
Він стояв увесь у білому з іронічною посмішкою на зблідлих устах. Враз жінка опинилась біля нього й, оповивши шию, почала скажено цілувати, кусати щоки…
— Він мій!.. Мій!.. Бачиш! Бач!..
Вона демонструвала своє вміння.
Ганна благально звернула очі до Ніка, але з жахом побачила, що він ледве пручався.
Він був безвільний, як дитя.
Ганна стала поміж супротивницею й Ніком, силкуючись вирвати його з чужих обіймів.
— Не треба, Ганно, не треба, — тихо, ніби про себе, говорив Нік.
Але Ганна відчула, як їй паралізувало руки. У цей момент супротивниця з розмаху штурхнула її в груди, і Ганна, поточившись, опинилась за дверима. Двері рішуче зачинилися перед її лицем.
Ганна відчула, як кам'яна завіса назавжди відмежувала її від Ніка.
Нік і шлюха. Нік! Нік! Нік! — кричав розпачем кожен нерв, кожен звук вулиці. Ганна тікала від себе безоглядно, безтямно, а всюди за нею летіли вихором думки, бігли примари.
Моментами Ганні здавалось, що вона провалюється в якусь безодню, і тому такий крик у вухах; моментами здавалось, що в грудях у неї якийсь дикий звір, що несамовито б'ється об клітку, кричить… І від того крику, від болю, Ганна втрачала свідомість. Знову хотілося вірити, що це лише кошмарний сон. Усе сталось якось раптово й нелогічно.
Вона стишилась лише тоді, коли опинилась на глухій вулиці, де не було ні грюку, ні людей. Ганна боязко озиралась.
До неї наближалася тінь чоловіка.
— Мадмазель! А, мадмазель, підемо?
І в той момент, як почула голос, вже з холодною жорстокістю міркувала: пірнути в бруд, зламати нікому не потрібну вірність, сконцентрувати всі хвороби і сконати на дні…
Але вона мовчки пройшла повз чоловіка.
Відійшовши кілька кварталів, знову зупинилась. Почувала, що заблудила. Озиралась на всі боки і вже сама собі здавалася жінкою з вулиці, що вичікує клієнта. Ніби злякалась сама себе й швидко пішла навмання. Вийде ж вона нарешті на якусь знайому вулицю?
— Мадам, позвольте вас провести, — задріботів поруч із Ганною нічний джентльмен, — уже пізно, і вас можуть пограбувати.
— Дякую! Ви запізнилися зі своїм послугами. Мене вже пограбували…
— Серйозно? Е, ви жартуєте!.. Так чого ж вам тепер поспішати?
— І то правда. Поспішати мені нікуди, — раптом зменшила ходу Ганна й рішуче заглянула у вічі джентльменові. Це була літня людина. Можливо, другий Нік, тільки його дурна Ганна нічого не знала про те.
— О, тим краще, — патетично промовив джентльмен. "Патетичний тон хіба ще може бути придатний тільки для розмови з проститутками", — з гіркою іронією подумала Ганна. А вголос запитала:
— Чим саме гарно?
— Тим, що я зможу з вами погуляти. Мені так само нікуди поспішати.
— Цебто відходити від певної мети?
— А хоч би й так! Сподіваюсь, що вона в нас спільна.
— Ще б пак! Ви ж заплатите, гадаю?!
— Якщо ви не винагородите мене красотами Венери?
Джентльмен узяв попід руку Ганну й допитливо глянув у вічі, нахилившись до лиця.
Ганна мимоволі здригнулась. Вона уявила себе у владі цього павіана, уявила бруд його пожадливості й, як гострий докір, згадала про Талю.
Тамуючи хвилювання, одвернулася:
— Ідіть краще від мене, я хвора.
Джентльмен смикнув руку, як від вогню. Він іще пройшов кілька кроків мовчки, потім простяг папірця й зворушено промовив:
— Візьміть, це за щирість.
Ганна безмовно пройшла повз руку з папірцем і, лише коли опинилася за рогом у пітьмі, припала до муру й розпачливо заридала.
Почувала, що вона така вбога, як бездомна жебрачка, як скривджена повія. Вона обікрадена до дна душі.
Місто зловтішно моргало вогнями. Десь гукнув паротяг. Ганна отямилася.
Вголос зітхнула.
Поблизу кашлянув нічний сторож і почав наближатись до Ганни.
— Скажіть, будь ласка, як мені пройти до вокзалу? — вже твердим голосом запитала вона.
III
Була дванадцята година ночі. Таля спала. Ганна сиділа біля ліжка. Важкі думки схилили її, зібгали в зморшки чоло. За цілий день тільки зараз Ганна дала цілковиту волю думкам, заховавшись від допитливих Талиних очей. Хіба повинна вона знати, який у неї батько? А втім… Таля дізнається. Ганна не була певна, що Нік повернеться. Він міг повернутися денним поїздом, він міг уже бути об одинадцятій, але його нема. Він уже ніколи не повернеться до неї, ніколи не повернеться до Талі.
Бідна Таля! Вона була досі така безжурна… А той… і сьогодні, певно, в чаді алкоголю, в обіймах повії…
"Він мій, мій, мій", — знову почула Ганна голос повії й від болю скочила з місця.
Вона підійшла до люстра.
Бліде в зморшках обличчя, вицвілі очі… А в тієї запал.
Він ніколи, ніколи не повернеться!
Раптом дзвінок.
Ганна миттю побігла відчиняти.
— Свої! — хрипко промовив за дверима Нік.
Ганна відчинила й, не глянувши на Ніка, повернулась назад до Талі. Нахилилась над ліжком і застигла нерухомо, як надгробна кам'яна постать. Вона не могла ні тішитися з того, що приїхав Нік, ні ридати. Серце їй охололо й стало важке, як застиглий сплав.
Довго чулось шарудіння за стіною, потім стихло. Спить.
Але несподівано прочинились двері.
Нік стояв біля порога, як жебрак, принижений, змучений.
— Прости, як можеш…
Ганна дивилась закляклим поглядом кудись у простір. На її обличчі не помітно було жодного руху. Воно було таке бліде, що видавалося справді мармуровим. Але ось над чолом їй пройшла тінь, вуста болюче склепилися, пальці конвульсивно схопились за розріз сукні, ніби це було пругке кільце, що давило їй груди. Вона задихалась… Враз із грудей їй вирвався болісний стогін і сукня звисла клаптями, звільнивши від тиску груди.
Нік стояв нерухомо, як засуджений на кару.
Ганна беззвучно плакала, нахилившись над головою Талі. Сльоза лоскотно скотилась по обличчі й упала Талі на щоку. Таля ворухнулась, розплющила очі.
— Мамо, ти плачеш?
Ганна поцілувала Талю в лоб і болісно посміхнулась.
— Ні, Талочко, я не плачу… Я рада, що тато повернувся…
— Тато? Де він? — Таля, зрадівши, стрибнула білою кізкою з ліжка, підбігла до Ніка й почала його цілувати.
Нік похмуро відхилив:
— Спи, спи, Талочко!
Таля зніяковіла. Вона ніколи не бачила батька таким похмурим. Покірливо лягла.
Ганна, поцілувавши ще раз на добраніч Талю, вийшла разом із Ніком.
Таля допитливо дивилася їй услід. Щось діялося за завісою. З тривогою в грудях силкувалася відхилити край цієї завіси. Вона приклала вухо до стіни.
— Вечерять будеш?
— Дякую… Не хочу.
Більше нічого Таля не почула.
І другого дня було звичайно. Як звичайно, батько ходив на працю, а мати готувала обід. Але все ж у повітрі почувався гніт. За цілий день майже ніхто не посміхнувся. По обіді Таля спробувала була заграти, але відчула, що музика всім чужа й зайва.
Увечері батько почав жартувати з Талею. Хоч дотепи його нікого не смішили, проте Таля зробила висновок, що становище не таке вже страшне. Вона насмілилась зауважити:
— Ви з мамою сьогодні, мабуть, проковтнули по мусі, й того вас цілий день нудить?
Нік посміхнувся.
— Ми проковтнули пілюлю, гіркішу за хіну, і якщо нам вона не зашкодить, це буде наше щастя.
У цьому дотепі Ганна відчула щире каяття Ніка, і зараз уперше за цілий день у неї прокинулось тепле почуття.
— Тобі вже пора спати, — звернулась вона до Талі.
Таля інтуїтивно відчула згоду між батьками й радо погодилася залишити їх на самоті.
Сьогодні Нік поцілував Талю щиро й тепло.
У Талі розвіялась тривога. Вона скоро заснула.
Тоді Ганна сіла на канапу біля Ніка.
— Скажи правду, вона в тебе тільки перша?
— Перша, — відповів зосереджено Нік і зразу ж обволік своє обличчя завісою диму з цигарки.
— Як це трапилось?
Нік іще кілька разів затягнувся мовчки цигаркою й почав несміливо оповідати.
Він казав правду. До Ганни він не знав жінок і не цікавився ними. Може, тому, що в нього було багато клопоту й перешкод, щоб завоювати собі певне становище в житті. Для Ганни він зберіг усю свою силу й усю любов…
— Було це взимку… Пам’ятаєш, як я їздив із Вольським на з’їзд? Так… — Нік знову затягся цигаркою, ніби хотів відсунути на кілька секунд дражливий момент, обдумував.
(Продовження на наступній сторінці)