Смугляве лице Володине синіло при місяці; на оклик, він спокійно пішов назустріч Зіннічеикові. І, чемно посміхаючись, міцно потис йому руку.
—— Дуже радий,—проговорив,—а я гадав, загледівши коней, чорт кого приніс. Що гарного?
Був без картуза, і сизість зачісаного набік волосся та смуглявість обличчя тепер ніби затушковували вираз очей. Шкода, що не завітали раніш,—з тою-ж усмішкою продовжував.—Мали б приємність познайомитись з моїми хлопцями. На вибір молодці. Не вам кажучи, зараз вертаюсь з "підпільного" зібрання. Можете боятись!—одноголосно визнали конечність повалити дегенеративну владу І навіть термін—-на осінь намітили. Ви нічого не маєте проти, як "підпора" ладу?
Але Зінніченко стояв рівно, як на рапорті, шинелю щільно застібнуто й стягнуто поясом; виждавши паузу, він проговорив серйозно:
— Володимире Івановичу, сьогодні одна принесла од вас записку...
— Яку?—перебив Володя.—А, да, відносно Павла. Я писав. А що, випустили? Признатись, я мав на меті завтра вранці сам добратись до вас Мене це діло трохи обходить, і взагалі, смішно й непрактично тримати активний український елемент.
— Котра зразу година?—докінчив Зінніченко. Володя, з посмішкою, одсунувши рукав, позирнув.
— Пів на другу-—одповів і затримав очі на срібнім годинничкові, що в своїх зернятках одбив кволі, синюваті іскорки місячного сяйва.
— Так вже дві годині, як Павло розстріляний...—хмуро заявив Зінніченко, зважившись несміло зиркнути з-під суворо зведених брів на Володю—той дививсь на годинничка, і усмішка нічим не відмінилась— і я приїхав вас сповістити.
— Все?—звузивши очі, підвів лице Володя.
— Все.
— Продовжуйте ваші жарти.
— Це не жарт,—стиха і відходячи, сказав Зінніченко.
Володя просто глянув Зінніченкові вічі. Усмішка спливла, кутики губів загострились, ніби болісно.
— Тоді це кепські жарти—вимовив поволі, складаючи на грудях руки.—Це скандал. Ви псуєте справу.
Зінніченко не міняв пози, стоячи, як на рапорті, потім запалив цигарку.
— Принаймні, на яких підставах?—і тремтяча нотка почулась Володі
— Треба було,—прокашлюючись од диму, прохрипів Зінніченко— Бобко,—ви знаєте. Павло, як відомо, брав участь в його катуванні, він сам признавсь на допитах. Родичі Бобкові ввесь час напосідали на старосту, і той телефонограмою дав розпорядження «ні в якім разі не випускати Павла». Це ще не вся біда. А от Павло—чистий бандит, і мав на увазі вас особисто—Зінніченко знов закашляв і, замість говорити далі, добув з-за борта шинелі конверт і подав Володі.
— Почитайте. Випадково захоплений в піджаці його лист. Я переконався.
— Даремно,—приймаючи листа, перебив з іронією Володя,—«даремно ви поспішили». Треба було б почекати і порадитись зі мною. Я б навчив цього ідіота старосту. Тепер, звичайно, не поправиш.
— Нічого, Володимире Івановичу—несподівано бадьоро захрипів Зінніченко, мов одбувши тяжкий обов'язок, і так, ніби переходив до іншої, веселішої теми.—Без одного жида, кажуть, ярмарок буде, а у нас хахлів хоч море гати. Давай, хлопче, коні,—гукнув потім до Бицулі.
Пройшовши до хати, Володя не помітив різниці, що була між сріблявою надвірньою синявою і затіненою темінню в кухні. В їдальні біля кафельної грубки став, заклавши за спину руку, і не вмів добрати навіть думки.
Долі клались мружні голубуваті паралелограми од вікон, на поличці, що на стіні, світилась половина Наполеонового бюсту. На протилежній стіні, хоч і затіненій, виразно сіріли великі в царських рамах—портрети Мазепи та Апостола.
— Сукини сини, паскудять справу,—майже вголос подумалось Володі
Розбуркана його голова, не знаходячи ще конкретного напрямку для послідовної мисли, в безсиллі горіла. Хвилювання, хоч на зовні й не передаючись, спричинювало нехороше внутрішнє замішання й розгубленість. Хотілось плюватись. Перш за все було ясно, що його взаємовідносинам з селом завдано різкої і грубої—можливо непоправної рани. Чого?—Невідомо.
Руки машинально стали розстібати шпоньки. і стояла в голові в іронічнім освітленні Настя. Наївна, сьогодні вона вперше промахнулась у своїй стриманості, з опалу давши згоду поїхати з ним завтра на мотоциклі. І тепер на цю згадку усмішка клалась на вуста.
А йдучи левадою, ще за чверть години тому, він так в спокійнім захваті думав про Настю: татарський водограй. Гарна, як татарський водограй при місяці. От і маєш...
— Чортові мерзотники!..
Поклавши потім шпоньки на поличку, Володя черкнув сірником і за--світив свічку на столі. Поруч, під серветкою стояла наготована йому вечеря.
Одгорнувши серветку і присуваючи чашку з молоком, Володя витяг, з кишені листа, що дав Зінніченко, і, розірвавши конверта, розклав перед собою.
— Ясно, конверт—це вже Зінниченкова вигадка; а в конверті два листочки. Один—його вранішня записка.
— Так і треба—подумав з усмішкою—подібні речі не мусять бути в гетьманських архівах.
Другий листок із звичайного селянського зошитка, в косу лінійку, просмальцьований і ввесь укритий дрібними кривульками, писаними олівцем, що місцями потерлись.
—Письмо од Павла Оліяновича на волю. С первим долгом моего письма передаю вам дорогіе товарищи усем низкий поклон од лица до сирой землі, низько кланяюся Гаврилу Яковичу...
Далі через усю сторінку йшли поклони до сільських хлопців.
Хлопчина, затримавши якось уламок олівця, розважав себе, очевидно, у "каталашці" тим, що писав невідомо до кого листа, на папірці, який дістав, мабуть, разом з салом.
Потім, уявляв Володя—сховавши його десь в піджак, забувся.
П'ючи великими ковтками молоко, Володя читав далі.
— Я до которого часу слава богу жив и здоров чево и вам желаю от Господа Бога всякого здравія и благополучія в делах рук ваших. Низко кланяюся родной моей матери Евдокії Григоровні и отцу Оліяну Петровичу. Іщо кланяюся сестрі Насті. Как буду на волі уб’ю Ладімира - гада і баржуя штоб.
Володя читав далі:
... не воняв на селі і буду убівать усех хліборобов собствініков которі за гетьмана Павлика Скоропацького. С тем и до свіданія Павло Ол. Кут. «Жду ответа как соловей лета»—було приписано в кінці. Невідомо, од кого він ждав «ответа».
Підвівшись і наливши другу чашку, а потім сівши, Володя знову спинив очі на тому місці, де говорилось про нього. Так тривало довше за хвилину.
Потім він одвів очі, і вони були тепер звужені, татарські, а ніздрі роздимались, у звужених очах засвітились червонуваті вогники.
Справді, полум'я свічки горіло червоним і несміло сповнювало усю кімнату теж червонуватим, ніби злегка покривавленим світлом.
І тоді, задивляючись спершу на полум'я свічки, потім, через нього, на буфетну шафу, поступово Володя бачив:
Буфетна шафа ніби розійшлась надвоє, і між верхньою і спідньою частинами з'явилось порожнє поле. Просторе, рівне й порожнє. Ні світ, ні темрява. Певніш, темрява. А на полі кров... небагато, одна тільки калюжа густої, червоної крови. Невідомо, чия вона ця кров, Павлова, чи його власна, Володина, але безмежно тяжко хоч-би крок поступити вперед, через калюжу, ноги обважніли, на них величезний тягар і зле, що навкруги—нікого. Він сам, а то нікого й нічого, ніде не написано навіть: Україна.
Поволі синювата усмішка загострила кутики вуст, розріз очей став гостріший, а кров од обличчя одлила. Перевівши очі на посуд на столі, Володя, хоч і схолоднілою і менш певною рукою, присунув другу чашку і випив уже спокійно. Апетиту, правда, не було.
Про свою записку подумав: порвати.