Навмисно, бо Володя, справді такий, що піде. Небоязкий він, уміє з людьми, його всі люблять Xлопам на селі—свій, гуляє часто цілі ночі; хто хоч і догадається про любов між ним і нею, Настею, то його ніхто не зачепить, як другого б. Понаучував хлопців пісень, співають, Настя усі їх знає. "Ми гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярмо"... "Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить".. "Ой у лузі червона калина похилилася"...
— Хай бере!—забаламутило раптом Настю, і всю її мов стріпнуло. Назавтра ще звав її покататися... над вечір, у степ.
— Люди-ж побачать!—вона казала.
— Нехай бачать,—казав він,—царівна і є на те, щоб її бачили... Одвідаеш,—казав,—Павла...
Думки розгортались прожогом, швидшали, тріпочучи й сплітаючись у темряві.
Про Павла Володя говорив, що:—дав твоєму братанові записку, його випустять. Але ніяково було при Володі не то що говорити про це, слухати навіть. Ніяково і чогось соромно. І тепер теж, Павло брат був далекий, як чужий, і в голову не спадало спитати матір, чи виходила чогось у волості. Хата Насті здавалась то чорною зовсім, мов потреб, чорною й темною, то червоною, як жар.
Проте було тихо. Напільне вікно одсвічувало вже слабкою срібно-голубою прозір'ю, коли-б підвести голову й поглянути, там далеко, за луками здійнявсь перекинутий місяць, вищерблений і спліснутий, мов пиріжок. Він ніби зачепивсь за що й повис кумедно,—повис і сам-же сміявсь із себе нечутним, застиглим сміхом, а луки од цього сміху посмирніли й стали в сумі.
Тоді озвалась Явдоха:
— Ти, дівко, може-б на базар сходила завтра. Павло тебе кликав на щось. Казав, щоб прийшла
Явдоха проказала це, не ворухнувшись,—з несподіванки Настя мусила аж причаїтись зразу, мов прислухаючись, чи не почулось те. Так і рівночасно, за цю коротку мить їй треба було раніш, ніж відповісти, вгамувать себе.
Це пощастило.
— А хіба ще не пустять його?—озвалась і прислухалась до звуків свого голосу,—Іванюшка-ж записку дав.
— Дав, то дав, та хто його зна,—рівно й не подаючи знову ознак, що нe спить, сказала Явдоха.—Понесеш йому варюванки. Роботи дома однаково —нема.
— Нема!—шпарко запротестувало в Насті... але змовчала.
— Нехай; взавтра побачу. Може й піду,—вимовила.
— Та проси начальника, хай вже пускає...—ще монотонно сказала Явдоха.
Настя не схотіла більш озиватись; од матірних слів їй замулило, але втихомиралась. Побачила, що вікно посвітлішало, що знадвору коло нього блудить ніжне од місяця срібло. Було тільки невимовно душно... Явдоха давно вже не спала. Вона чула, як і Настя прийшла.
Не розібрати, чи то до Павла, чи так просто жаль який тримав її думку в безсонні. Вона не ворушилась, а в голові йшло
— Mo й не випустять…
Це про Павла. Що буде, коли не випустять. Явдоха ясно не уявляла, але, як холодний лист, кралась на душу застиглість, набігали десь холодні сльози.
— Діти, як лихо. Он і другого теж скоро год уже, як не чуть. З війни прийшов і на Дон подався. Чи й живий?
І знов:
— Ох, Павле, Павле—наробив собі.
Може Явдоха почувала те, про що й думати не можна, бо сама думка тут була-б важча, ніж камінь. Не знати. Припухлі синяки на Павловім обличчі, що їх бачила, могли дати привід до всього. Тоді б холодний жаль, жаль, що ласкавого вдень слова до Павла не промовила, матірного... а повелась грубо, як з ледащом, падлом взивала, цей жаль ліг би надовго на душу холодною плитою.
Оліян сумирно собі поспівував під носа щось веселеньке.
Власне, Павло знав, що його чекає. Вчорашньої ночі його здорово бито—про це він матері промовчав—і тоді-ж—хіба не все рівно?—він признавсь, що вбивав хлібороба Бобка Діло було не в однім Іванюшці.
Цілий день він просидів над віконечком, і його думка, тримаючись голови, тоненькою лише, як павутина, ниточкою спроквола літала хто зна де; а очі вбирали, що бачили на волоснім дворі, бездумно.
Він ніби погас, перестав чогось чекати, і, знаючи, куди поведуть, як це буде, де—не він перший—бачив!—не думав про кінець. Ждав тільки, що це буде завтра.
Тютюн, що передала мати, він палив цигарка за цигаркою. Тоді, в димі, йому снувалась іще невиразна якась думка про Настю. Чогось хотілося, смутно, щоб прийшла.
Глуха зненависть до Ладимира. що про нього він догадувавсь щось, ще десь жевріла в нім,—тіснила в бік, і про неї він нікому ніколи не казав; можливо тепер, позираючи на Настю з віконечка, йому знайшлися б якісь, бодай глухі, слова. А можливо й те: красиве сестрине лице, її звужені, де сміх, очі, ті припухлості, що робили це лице безтурботним і до всього лихого зневажливим, можливо воно-б дало Павлові в його стані те, чого бракувало, а було найпотрібніше. Любов і докір! Їх тяжко розібрати, коли дано уперту вдачу й мовчущі, до слів неохочі уста...
Але як стала ніч, північ, коли Павла привели, і він став під гіллястою яблунею, в садку, де буйно-горошкова трава й де розстрілювали. Коли Зінніченко, що ввесь час у своїй довгій шинелі й з наганом у руці ішов був попереду, весело, ніби на реквізицію, коли він хрипко й бадьоро сказав: "можна закурить", все, думка і світ Павлові раптом, і то з страшною боязкістю, про яку раніш і думати не моглось, відмінилось.
Думка про Настю померхла сам собою і пішла десь до безмірного низу, а голову й усю істоту пойняло щось м'яке й сіре, як попіл, і страшно всього знесилило, ніби вибігла вся кров, і він почув, як побілів. Величезним тиском переломило спину і ноги скволіли, і в голові запопеліло:
— Не треба водити Ладимира... вбивати Бобка...
Шукаючи проти цього поради, він позирнув навколо—було темно-сіро і біло. Замерехтіла чогось записка, ніби про неї тільки й думав увесь день.
Далі життя відбувалось без Павлової участі. Воно йшло так:
Зінніченко, кидаючи цигарку, проговорив до хлопців:
— Поверніть і поставте цього героя (Павла)—я бачу, йому розкувались закльопки.
І коли зроблено, прохрипів:
— Разом!
Постріли рвонули, і в темряві під яблунею бризнула на горошкову траву й на гілля червона свіжа кров.
Людська кров походить від землі, того не світиться і вночі її не видно. Ще й сутіні під яблунею стояли. Але згодом, коли викинуті з набоїв патрони прочахли, і протекла, мов зазирнула крізь гілля ясна від місяця прозолоть,—місяць щойно викотивсь і перекинувсь—кров'яні бризки можна було пізнати на траві—чорніли, але легко й помилитись, бо не сама одна кров видає вночі чорною. Павло лежав ничма, щільно однією щокою припавши до землі, одна нога йому була трохи зігнута, ліву руку він простяг так, щоб зручніше було тулитись до землі щокою.
Зінніченко до гайдамаків хрипів бадьоро:
— Люблю хлопців-полтавців—молодці вмирати. Взагалі українцеві, хоч-би й на розстріл, не личить іти бабою..
Через півтори години Зінніченко з нагайкою в руці повернув з краю села до штабу.
Бицуля,—хриплим шепотом звернувся він до вартового,—розбуди когось з хлопців, хай повартує, а ти осідлай двох жеребців, поїдеш зі мною.
У великій кімнаті штабу, яка вдень правила й за волость, світив прикручений каганчик, і на стіні висіла велика парусова мапа повіту. Скрізь посхилялись косі тіні і, проти надвору, де над вербами переблискувала місячна синь, тут було темно й задушливо.
Поки Бицуля, вставши мовчки з-за столу, сопів, стягаючи гімнастьорку, а потім вийшов, Зінніченко, як був у шинелі, не скидаючи картуза, ходив, подзвонюючи острогами, по кімнаті й вряди-годи покашлював...
Скоро й поїхали. Зінніченко спереду, тримаючи наган у руці, позаду—з карабінкою попереду сідла—Бицуля. Коні йшли риссю. Село а потім толока були німі у місячнім сяйві, що одне в цю ніч вигравало і над далеким—ліворуч—лугом, І над толоками, хоч через те, що місяць світив уломлений, його не вистачало, щоб переробити до краю загусклу синяву ночі, і вона, виголублюючи позолочені далі, феєрично відпросторювала їх...
— Розбудим Володимира Івановича,—мовив, не оглядаючись Зінніченко, коли, минувши греблю, проїздили повз вітряки, за якими зразу-ж починались Вербниці. Їх починала хатка, що вигнавшись без ліси й повіток, у толоку, світила фосфоричним мерехтінням стін.
Бицуля, притишивши коня, вигідніше мостивсь на сідлі і не одповів нічого. В'їхали в село, що теж спало,—не чуть було навіть собак.
Перед Іванюшчиною брамою спинились. Бицуля сквапно переліз і зняв дрючок,—Зінніченко не вперше візитував Володю вночі і мав на таке самоправство дозвіл. Увели коней у двір, і Зінніченко, давши повід Бицулі, сам пройшов, не гаючись, через низеньку хвірточку в сад, де виходили вікна кабінету, в якім спав Володя,—щоб не цокати в двері й не будити «непотрібних», за Зінніченковим висловом, людей Тут він ухопивсь за надвірну лутку і підвівсь на фундамент.
Але і в вікно видно було, що в кабінеті порожньо; також на стриманий стукіт і потім на голос ніхто не озвавсь....
— Почекаєм,—сказав, повернувшись у двір, Зінніченко до Бицулі, проводи коней.
Сам запалив цигарку і, щоб не виднітись на просторім дворі, одійшов аж до клуні, дивлючись на леваду внизу. Брови йому були похмуро зсунуті й він хрипко, невдоволено мов, одкашлював...
Володя з'явивсь коло клуні несподівано, ідучи просто до коней, і Зінніченко, зачувши м'які кроки й обернувшись, мусів гукнути. — Володимире Івановичу!
(Продовження на наступній сторінці)