В день Паризької Комуни цього року я й моя дружина пішли на вечірку, що її влаштував Комунгосп, і вертались додому пізно.
На мою милу дружину вечірка вплинула безподібно; радісно схвильована, вона ввесь час сипала бісери смішку, мило базікала і, пустуючи, будувала різні фантазійки. Я назвав її: "Ти – моя хорошая Паризька Комуна" – і щоб одзначити цей вечір якимсь сувеніром, купив по дорозі букет пролісків… Надходила ж весна, і нічне небо голубіло!
І от дома вже, ніжно щебечучи се-те, дружина раптом заокруглила очі на букет, зняла догори брови і, випнувши губки, таємничо сказала:
– А знаєш?! – і – Ха-ха-ха! – розлилась вона сміхом, – це ж майже рік тій історії з букетом… знаєш з букетом Кая Юлія Цезаря. Ха-ха-ха…
Я теж засміявся, і ми почали згадувати.
Дійсно, майже рік минув з того вечора, коли дружина, мимохідь забігши в бібліотеку, натрапила на мій "подарунок".
– А ти тоді… був інтересний, – з граціозною мрійністю проговорила дружина, – знаєш такий суворий, оригінальний… Мабуть, жінки задивлялись тоді на тебе, було?
Я осміхнувся…
– Було задивлялись, крім тебе… Може, повторити роль? Pour vous (Для вас.).
– Ха-ха-ха…
Дружина послалась і лягла, мені ж треба було підготувати дещо з паперів на завтрішнє урядування. Я заслонив електричну лампочку і сів біля столу.
Лампочка горіла, дружина вже, певно, спала, я думав. А як стала надійна тиша, я, висунувши з-під ліжка саквояж, дістав свої торішні папери.
Розіклав перед себе і знов думав.
"Як все змінилось, – дивувались серед тиші мої мислі, – як закон, що його призначено нам, рано, пізно, а настигає нас з залізною конечністю… Настиг і мене". І це мене дивувало. Трудно якось було згодитись, що тут не моя свобідна воля значила, а закон.
"Тепер, – думалось далі, – я службовець у Комунгоспі. Моя репутація найкраща. Дружина, яку я забезпечую над її сподівання, вселила любов до мене; цими днями вона кидає служити. В нашій кімнаті – комфорт і блиск нових речей. Але… але я піддався… От. Надійшов гострокритичний момент, і я не витримав".
Тоді я спробував відновити пам’ять про мене минулого. Але це трудно було. Я не знав тепер, чого, власне, хотілось тоді мені.
"Справді, чого я хотів? Грошей, слави, могутності? Над чим мусіла бути моя перемога? Не ясно. Певне, – одповів я собі, – в мені буяли молоді апетити, але, не пробуючи задовольняти їх, я перебільшував їх силу. Так, як з любов’ю було; колись здавалось – у мене невичерпане й бурхливе джерело почуття, а прийшов час, я цілком заспокоївся одруженням. Після нього жінки не цікавлять мене. Так і тут: я не знав, що посада в Комунгоспі може щасливо розв’язати проблеми і честолюбства і, взагалі, цілу проблему повноти життя".
Перегорнув і перечитав деякі листочки з торік написаного. Їхня сила вразила мене.
"Невже це писав я? – дивувавсь незрозуміло. – Тепер щось подібне неможливе для мене".
Брови суворо зійшлися, я читав далі й далі. І тоді прийшла думка зафіксувати щось з минулого: все-таки цікаво; і я спинився на пригоді з букетиком.
Мушу признатися – в задумі, що найшла на мене, був невиразний якийсь жаль, мовляв, потримайся я ще тоді небагато, я блиснув би чимсь незвичайним. Я б міг…
"Е, друже, – забрала раптом слово скептична думка, – кинь дурниці. Коли б щось могло бути, будь певен – було б… Заспокойся".
"Може, й так", – згодився я; і мені пригадались слова суворого мужа: "Він показувався вищим у становищі приватної людини – поки був нею; і за спільною думкою – був здатний панувати, коли б не діставав влади".
Все.